Як летіти? Лариса Кадочникова: сьогодні і завжди

Ця актриса — а подібне трапляється в історії театру і кіно нечасто і далеко не з усіма — ще в молодості стала символом. Оскільки втілила на екрані (а потім і на сцені) надзвичайний жіночий тип — з вишуканим чуттєвим аранжуванням, із неповторним інтонуванням власної теми і долі. Після «Тіней забутих предків» Сергія Параджанова, після «Ночі на Івана Купала» і «Білого птаха з чорною ознакою» Юрія Іллєнка актриса Лариса Кадочникова стала емблемою українського поетичного кіно. А ще є театр, є її живопис, її неповторна легенда «доньки безприданниці» — знаменитої Ніни Алісової.

Цього тижня Лариса Кадочникова відзначила свій ювілей.

Але от в афіші — «Насміш­кувате моє щастя». Ніби римейк популярного в 60-ті спектаклю за п’єсою Леоніда Малюгіна — епістолярна сповідь на чеховські теми (режисер М.Резнікович).

У залі було небагато народу. І відразу згадалося, як у 2003-му — на прем’єрі — перепрочитання «Насмішкуватого...» схвилювало, навіть розчулило. Чеховський стиль, високі істини, прем’єрна нервовість — це створювало атмосферу особливу, піднесено-трепетну. Спектакль був насичений пронизливими обертонами драматичних переживань. Тому що виконавці повернулися до своїх героїв через майже три десятиліття! Вони немов проживали цей «згаяний час». І ніби «догравали» ті сценічні життя, які, зробивши своє сумне коло, помалу згасали.

У тій часовій театральній метаморфозі вчувалося щось сумне і нещадне — яке дуже ранило.

Проте усе тече. І знов усе змінюється. І, як завжди, не в кращий бік. Змінився оновлений спектакль. Нині вже він здався мені розсохлим березовим органом (геніальне оформлення Давида Боровського), який видавав фальшиві звуки. Деякі шановані артисти лише стомлено існували в заданому — літературному — малюнку, об’ємності образів не було. Здібна актриса Наталія Доля (Ліка Мізинова) тріпотіла у жорстких режисерських лещатах, ніби від нестачі повітря, її природна чарівність, її безпосередність кудись вивітрились, випарувалися.

І тільки одна героїня тоді тримала марку і стиль. «Тримала спину». Зберігала самим фактом своєї присутності на підмостках спектакль, який розсипався — Лариса Кадочникова грала Ольгу Кніппер-Чехову. Велику актрису МХАТу , дружину Антона Чехова — його останню земну пристрасть і його небесну неминучість.

Як щиро вона грала в той вечір. Несамовито, захоплено, «відповідально». Не надто розпещена поточними репертуарними сюрпризами, вона тоді грала «жадібно» і від душі. І нитки чеховських п’єс, які пронизували «Насмішкувате...», немов впивалися й у її тіло, у її душу. «Они уходят от нас…» — у цьому був не тільки жіночий надрив, а й приречена впевненість у тому, що справді «підуть», а далі усе буде лише гірше й гірше.

У ній, в Ользі Кніппер (одній із найбільш помітних жінок своєї епохи), сучасники завжди зауважували значимість, породу, стиль. Старі плівки «Укртелефільму», до речі, зберігають першу версію «Насмішкуватого...» І нині здається, ніби в колишньому «трикутнику» — Антон Павлович, Мізинова, Кніппер — героїня Кадочникової була лише жертовним кутом цілісної ліричної драми: розставання, відстані, незустрічі, втрати — і нескінченні листи одне до одного.

То був ідеалізований, але від того не менш привабливий образ ще квітучої Ольги Леонардівни, зіграної Ларисою Валентинівною.

Тепер, чимало років потому, — інше. Кадочникова грала не стільки «листи» або тексти (фрагменти чеховських п’єс), вона грала на полях цих листів і п’єс. На тій заповідній території, куди не кожному і шлях відкрито — як актору, так і глядачу. І чомусь того вечора, коли у фіналі було мало рідких оплесків, здалося, ніби грає вона лише для мене — і ще для кількох таких самих ненормальних... Котрі, можливо, і розшифрують її гру-тайнопис — про справжню Кніппер...

…Про ту саму 33-річну приму МХАТу, з котрою «дивно» одружився Чехов: йому був 41 рік, і багато хто вважали це весілля парадоксом, «антишлюбом».

Про ту, котрій присвячене його знамените «…здравствуйте, последняя страница моей жизни, великая артистка земли русской» — їх роз’єднувало і окреме проживання (у різних містах), і помітна байдужість дружини до здоров’я приреченого Антона Павловича; вона «розривалася» між гаснучим письменником і розквітаючим Немировичем-Данченком, своїм учителем, покровителем.

Про ту, котра навіть у божевільні роки Громадянської війни, у холодному вагоні накривала столик білою серветкою, ставила перед собою дзеркальце — і строго випрямивши спину, на зло долі і стуманілим пасажирам читала томик Льва Толстого.

Про ту саму майстриню, яка по-своєму кохала, але водночас і «режисирувала» особисте життя. Не випадково пізніше Гордон Крег написав їй у листі: «Яке чудове життя ви зуміли створити з власного життя!»

І, звичайно, про ту Ольгу Кніппер, котра багато чого знайшовши, ще більше втратила: перша вагітність у 1901-му — викидень; друга — у 1902-му — і жахлива трагедія, вона падає в люк з висоти кількох метрів (його невчасно відчинили робітники сцени), після довгої хвороби — операція, а потім тільки мрії про власних дітей, хоча, по суті, справжньою її «дитиною» залишався Антон Павлович — навіть в останні роки життя, коли її самотність зігрівав молодий літератор Микола Волков (автор інсценівки «Анни Кареніної»). І тоді, звичайно, коли транспортувала тіло письменника з курорту Badenweiler у Росію: вона везла його в товарному вагоні №1743, на якому красувався надпис — «для перевезення свіжих устриць».

…Розписав усе це у барвах, у подробицях, тільки щоб підкреслити очевидне: Кадочникова сьогодні грає в «Насмішкуватому...» роздвоєність Кніппер. Вона бачить у ній жінку, в якій актриса і дружина, муза і стерво, лицедійство і біль — по черзі міняються місцями. Актриса мимоволі підкреслює і те саме її невгамовне і незатребуване материнське начало — навіть у випадковому жесті, навіть у швидкому погляді, у підкреслено-дбайливому ставленні до великого письменника — як до великої дитини.

В образі, зіграному актрисою, — справжній аристократизм, шляхетність. У неї строгий смак. Вона знає ціну багатьом речам і, вже напевно, людям, точніше, —подібним до них. І багатьом молодим актрисам треба повчитися у Кадочникової уміння «подати» сценічний костюм — настільки делікатно, настільки майстерно, немов у ньому частина душі і частина історії.

***

Специфічність акторської індивідуальності Лариси Кадочникової для ролі Ольги Кніппер підійшла якнайкраще. Її дикувата і не зовсім стандартна краса, її мінливий темперамент, її жіночність і її дивина, її екзальтовані сценічні повадки і навіть особливий ритм її тембрального інтонування (ніби це захисна рефлексія від гамірливої буденності) — усе це дає додаткові фарби і ритм нечисленним її нинішнім героїням на сцені Російської драми. І все це, як і раніше, виділяє актрису із «загального ряду». Хоча, до речі, у тому «ряду» вона ніколи і не стояла. Вона ніколи не грала «одну з багатьох». Вона завжди грала просто «одну» — до «багатьох» їй ніколи не було діла, вона жила на сцені своїм, дещо відстороненим життям... Це було помітно в різних її спектаклях. І в головних ролях — не усіма оцінена меланхолійна Кручиніна в «Без вини винних» О.Островського (режисер І. Дука). І в невеликих її творіннях — у «Вишневому саду», у «Гравці», у «Священних чудовиськах», у «Розлученні по-російськи» — коли вона перебувала наче на «узбіччі» — далі від основних сюжетних боїв, але в тінь не ховалася ніколи. Коли погодитися із Сергієм Єсіним, котрий стверджував, що театр — це «сховище підтекстів», то Кадочникова обов’язково приховувала у своєму рукаві, як казкова царівна, якийсь додатковий «підтекстик». І інколи лише своєю появою, лише плавним порухом руки (як у «Дамі без камелій», у «Ревізорі», наприклад), лише дзвінким нерівним сміхом, котрий не сплутаєш із жодним іншим (оскільки це сміх П’єро, Арлекіно і Мальвіни — водночас), вона наповнювала спектакль неповторною мелодією власної душі. Вона вміє передати глибину переживань навіть у «осколкових» ролях — таких як у «Розлученні...», у «Дамі...», у «Пані міністерші», у «Шалених грошах», бо в ній самій є глибина — людська незвичайність, художня багатомірність.

Як це позначити, об’єднати, пояснити?

Ліричним самовираженням? Драматичною сповідальністю? І як визначити, чого більше в цих її дамах і дівчатах — іноді без минулого, іноді без майбутнього — лірики чи легких гротескних інтонацій, естетського декору чи самозабутньої відчуженості? Її героїні ніколи не могли підкорити обставини собі, але й самі ніколи не бажали їм підкорятися — у цьому головна тема актриси. Так мені здається. Один із невдалих її фільмів 70-х називався «Мріяти і жити» (режисер Юрій Іллєнко). І між цими «крилами» — між мрією і життям — завжди металася її душа як на сцені, так і на екрані.

Це, коли зважити, що багато чого вона так і не зіграла (утім, як і кожна велика актриса).

Повз неї проїхала Бланш Дюбуа в «Трамваї «Бажання» — а це її роль, оскільки там теж роздвоєність, екзальтованість, різномелодійність. Теннессі Вільямс — «її драматург», але він не з власної волі обминув її, хоча й у «Солодкоголосому птаху...», і в «Молочному фургоні...» для неї знайшлася б відповідальна робота на пластичному терені. Вона могла бути по-своєму оригінальною в ролях Раневської, Аркадіної — що, по суті, і підтвердила «відблисками» цих образів у «Насмішкуватому...». Деякі режисери наче навіть промацували, але так і не розкрили її... «чаплінське начало» — і, впевнений, вона може через смішне, сумне, бешкетне, рухливе, трагікомічне розповісти світові щось особливе — своє знання про маленьку людину з дуже великою душею.

***

Нині начебто й нікому пограти на її артистичних струнах?.. Артур Войтецький, котрий чудово подав її в тепер напівзабутому фільмі «Про кохання» (за Чеховим), здавалося, знайшов «свою актрису» — але талановитого режисера давно немає серед нас.

Віктор Гресь, який запросив її у фантастичний світ «Чорної курки», прикрасив свій фільм її незамінним образом, проте Гресь нині більше мовить, ніж знімає...

І в Олега Бійми на початку 80-х вона блискуче знялася в екранізації «Крадіжки» за мотивами Джека Лондона («Нехай він виступить») — і, на мій погляд, зіграла ефектніше і точніше, ніж це робила Анастасія Вертинська в аналогічній екранізації в Леоніда Пчолкіна; тільки Біймі, третируваному нині орлами Віктора Федоровича, на жаль, не до зйомок — його самого вже «зняли».

До київського театру її колись запросив Михайло Резнікович (актриса якось згадувала, як вони познайомилися у Параджанова), і багато зроблено з цим режисером на сцені; і вона завжди вдячна йому за ролі в «Безприданниці», «Гравці», «Отелло», «Насмішкуватому...». Разом з іншими вона активно підтримувала його й у недавній важкий для режисера період... Тільки чомусь «інші» — активісти — уже давно отримали і ролі, і додаткову прихильність вищих інстанцій, а вона...

Її специфічна краса прийшлася «не під масть» і нинішньому нашому броунівському «кіновиробництву», де за акторським обличчям продюсеру ніколи розглядати особистість; де важливіше «гоп, стоп! Мотор, зйомка!», а не вчитування, осмислення, осяяння — адже на інше вона й не згодна! Ніколи і не перед ким вона не плазуватиме. Ну от як (і куди) у цей божевільний час можна летіти?

Отож так дуже рідко граючи, але щасливо пробуваючи (актриса живе в районі площі Перемоги разом із чоловіком, котрий став у надвечір’я її долі відданим лицарем), роздаючи інтерв’ю про своє надзвичайне минуле, вона ніби і нас прилучає до тієї легенди, яка пов’язана з її «раєм»… З її дивовижним учора, коли поруч — в орбіті її долі — Алісова, Єфремов, Шпаликов, Глазунов, Швейцер, Волчек, Параджанов, Іллєнко, Войтецький… Коли вона сама була солодкоголосим «птахом» і на крилах долі ще не з’явилося темних ознак… Про все це — і залишаються різнобарвні спогади, які, за Бальзаком, і є той «єдиний рай», із якого нас ніколи не виженуть. І іноді, пізно ввечері проходячи повз театр по вулиці Богдана Хмельницького, мені чомусь здається дивне... Ніби в безлюдному залі — у мертвому холоді порожніх сезонів — хтось марно б’ється об сцену втомленими крилами: «Я — чайка… Я — актриса… Я — Лариса».

З особової справи

Лариса Кадочникова — народна артистка України. Народилася в Москві. Її мати — знаменита Ніна Алісова, котра зіграла Ларису Огудалову у фільмі Якова Протазанова «Безприданниця». Батько — Валентин Кадочников, учень Ейзенштейна, режисер, художник популярного фільму «Золотий ключик» (батько помер у воєнні роки в Алма-Аті). Кадочникова закінчила ВДІК (1961 рік, майстерня Ольги Пижової). Зніматися почала рано, хоча її педагог, не вітаючи активні зйомки, «лякала» учнів: «Ой, дивіться! Це може закінчитися тим, що потрапите на студію Довженка!» І як у воду дивилася: пропрацювавши три роки в театрі «Современник», вийшовши заміж за режисера Юрія Іллєнка, Лариса Кадочникова стала актрисою Київської кіностудії ім.Олександра Довженка. Будучи російською актрисою, в Україні вона знялася в картинах, які принесли їй не лише всесоюзну, а й світову славу. З 1964 року Кадочникова — актриса Київського російського драматичного театру ім.Лесі Українки, де зіграні помітні ролі в п’єсах Шекспіра, Чехова, Островського, Кокто. Основна фільмографія актриси: «Василь Суриков», «Мічман Панін», «Вулиця Ньютона, дім 1», «Тіні забутих предків», «Джерело для спраглих», «Час, уперед», «Вечір на Івана Купала», «Комісари», «Білий птах з чорною ознакою», «Мріяти і жити», «Море», «Зліт», «Чорна курка, або Підземні мешканці», «Про кохання», «Нехай він виступить».

Крила метелика

«...мама знялася у фільмі Якова Протазанова «Безприданниця» за п’єсою Островського — і невдовзі у неї народилася я. Природно, вона і батько відразу вирішили, що я буду Ларисою. У перекладі з грецького це ім’я означає «чайка». Мені здається, що ім’я позначилося на моїй долі, на моїх пристрастях, мене завжди тягне до моря, я маю побувати біля моря двічі на рік. І Бог у цьому мені допомагає. Але «Лариса» несе і трагічний відтінок, недарма Островський так назвав свою героїню. Мені здається, що я завжди була та й залишуся якоюсь окремою фігурою — у житті, у театрі, у кіно. Як і в Огудалової, у мене було чимало драматичних моментів, поворотів, потрясінь... Чайка — це ще й поле. Летіла Лариса Огудалова, летіла й я... Літати, утім, іноді так боляче, є небезпека розбитися... Можливо, це відчуття небезпеки польоту з дитинства — я була дуже хворобливою, худорлявою, мріяла про балет. Часто хворіла, була сором’язливою. Для актриси це лише перешкода. Швидше думала про біологію, ботаніку. Дуже любила метеликів — постійно збирала гербарії...».

«...ніч, діра, якесь страшне провалля — усе це у зв’язку з Параджановим, коли його намагалися зламати, посадили у в’язницю. У той час ходили різні чутки — то він загинув, то його врятували, то він шиє мішки, то малює колажі. Розповідали про побиття, приниження, говорили про те, що Ліля Брік, котра назвала його третім коханим чоловіком після Єсеніна і Маяковського, особисто клопочеться перед Брежнєвим про порятунок Параджанова... Людини, яка перевернула моє життя, подарувала долю — завдяки «Тіням забутих предків». А якось — наприкінці 70-х — я поїхала на творчі зустрічі в Херсон. І один із виступів... у в’язниці суворого режиму. Провели через незліченну кількість пропускників і огорож, я опинилася перед юрбою кримінальників. Навколо — темно-сірий колір. І от чомусь згадався Сергій, котрий витримував подібний жах роками. Стояла на помості, розповідала їм про кіно... Раптом у цій сірій масі з’являється... рожевий метелик — і починає кружляти над моєю головою. Серед зеків — сміх, шум, вигуки. Вони побачили щось з іншого життя — забутого, кольорового, а я стояла скам’яніла. У голові промайнула лише одна думка: адже це міг бути один із кадрів незнятого параджановського фільму? »

(з інтерв’ю різних років — автору)