ІЗРАЇЛЬСЬКИЙ СПЛАВ

Рівно рік тому в столичному Будинку кіно пройшов перший Фестиваль ізраїльського кіно в Україні. І ось — другий. Причому цього разу впадають у вічі зрушення в організаційній якості заходу: програму склала шістка найсвіжіших і вочевидь елітних ігрових картин, а доповнив їх відмінно виданий буклет-каталог з дуже змістовним нарисом про національне кіно Амі Кроніша, що для місцевого сінемафіла відразу стало настільним довідковим посібником. І взагалі немає сумнівів, що з приходом на посаду нового посла Держави Ізраїль пані Анни Азарі й аташе по культурі Майї Гал процес культурного наведення мостів між нашими країнами помітно пожвавився. Те, що ми побачили на екрані, там називають «новою хвилею». Мені б хотілося уточнити напрямок її припливу.

Судячи з усього, ізраїльське кіно, що довгий час перебувало на околицях світового, саме останніми роками активно рушило до «центру». Розгорнулося пожинання лаврів на МКФ, та й еволюція естетичних якостей на поверхні. Цілком показовий, скажімо, «Кадош» (1999) Амоса Гітая — перший фільм цієї країни, включений у конкурс Канна. Дія розгортається в іудаїстській общині, життя якої жорстко регламентоване релігійною догматикою. А ось інтимні почуття двох молодих жінок не вкладаються в освячений століттями канон. Хто кого? Таке ж повстання живого проти безсмертного, драма подолання духовної клаустрофобії лежить і в основі сюжету іншої стрічки з показаних у Києві — містично-романтичної параболи «Дібук» (1997) Йосі Сомера. Цей фільм одержав приз за віртуальні ефекти в Х’юстоні недарма — у ньому відчутна конгеніальність східної спрощеності «легенди» й жанрових стереотипів американського містичного трилера. А «Великодня лихоманка» (1995) Шемі Зархіна драматургією (приз МКФ у Монреалі) схожа на сімейно-кланові кіносаги Микити Михалкова. Втім, тут у родовому гнізді володарює не Батько, а Мати (культова в цьому амплуа акторка Гіла Альмагор). Випробування цінностей родини звабами «інших світів» — від сфери освіжаючого позашлюбного сексу й до екзотики іншої культури — про це «Міська історія» (1998) Йонатана Сагала, який в єврейський інтимний мікрокосм у порядку адюльтеру несподівано вживив уламки... японського духу. І вже цілий спектр іншокультурних валентностей демонструє чарівна «Свята Клара» (1995, спецприз МКФ у Карлових Варах). Шкільний клас у якомусь глухому індустріальному містечку являє собою просто-таки колекцію типів «роз’євреєних» ізраїльтян. Авторитарний директор буквально марить Францією та Едіт Піаф. Учитель Мошиц втілює американський стиль і свято шанує свій в’єтнамський досвід. Що вже казати про 13-річну Клару (Люсі Дубінчик), яка походить з родини «росіян», що до імміграції, звісно ж, фамільно полювали на ведмедів. Не лякайтеся, тут усе подано іронічно: і культ Голди Меїр, чиє ім’я носить школа, і диктатура старшого покоління, і бунт тінейджерів, і навіть загроза землетрусу, що стався-таки у фіналі. І справді, які бар’єри й загрози не варті висміювання, якщо вони протистоять істинній людської близькості?

Нарешті, зовсім програмно ідею всесвітньо-всевимірного єднання, толерантності й відкритості артикулює Йосеф Пічхадзе у своїй картині «Очима західної людини» (1996, участь у МКФ Берліна, Сан-Франциско та ін.). Ігор—Гаррі Разумов (Еяль Шехтер), житель Берліна, приїжджає до Ізраїлю, щоб поховати батька, який відбував тут 20-літній термін за шпигунство на користь СРСР. Виявилося, батько не помер, але втік, і спецслужби «на сина», як на живця, хочуть його зловити. Гаррі шукає далекого йому за духом татуся-комуніста й заодно слухає його магнітопослання: «Хіба без серпа та молота світ став кращим? Хіба в тебе в серці стало більше місця?» З’ясувалося, між іншим, що цей «шпигун» нікого не зраджував, був навдивовижу стійким, мужнім і нічого ніколи не зрадив. А втік безнадійний онкохворий в’язень не ради порятунку власної шкури, а бажаючи померти на волі. Син знаходить лише батьків труп. То що робитимемо з пам’яттю про нього, Ігоре-Гаррі, благополучний німецький громадянине «російсько-єврейського» походження? Плюнемо й потопчемося на могилі предка-комуняки чи шанобливо схилимо голову перед тим, до чого навряд чи здатні сьогодні самі?

Відомо, історичні долі Ізраїлю та його народу не раз трагічно не збігалися. І коли єврейство давно і найвидатнішим чином відкрило себе світові (серед іншого й у кіно), то відкрити весь світ у собі новому Ізраїлю, гадаю, ще тільки належить. Принаймні саме це, на мою думку, віщує нова кінематографічна «хвиля» з її відчутним дистанціюванням від колишніх національних комплексів, маній і травм, поривами до природності та до свободи в розмаїтості. Чи є в тому урок для нової України та її кіно? Гадаю, є. Як кажуть, будьте ласкаві отримати.