Іван Гаврилюк: «Автори парламентських рекомендацій нічого не тямлять у кіновиробництві» - Культура - dt.ua

Іван Гаврилюк: «Автори парламентських рекомендацій нічого не тямлять у кіновиробництві»

25 березня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №11, 25 березня-1 квітня

Минулого тижня Верховна Рада проголосувала за ухвалення рекомендацій парламентських слухань, присвячених вітчизняному кінематографу, що відбулися місяць тому...

Минулого тижня Верховна Рада проголосувала за ухвалення рекомендацій парламентських слухань, присвячених вітчизняному кінематографу, що відбулися місяць тому. Протягом усього цього часу в кіносередовищі  точилися дискусії  щодо ефективності парламентського засідання, доцільності виділення кінодепартаменту Мінкульту в автономну структуру, про ситуацію на кіностудії ім. О.Довженка, про способи виведення кіногалузі з коматозного стану. Про це ми й вирішили поговорити з народним депутатом і народним артистом України Іваном Гаврилюком.
— Минулими роками чомусь ні члени парламентського комітету з питань культури, ні інші представники інтелігенції так багато про проблеми кіно не говорили, — почав Іван Ярославович. — Тепер, при новому Президентові, всі посмілішали й на­віть організували слухання у Верхов­ній Раді, які вилилися в те, що майже кожен промовець розповідав про свої колишні заслуги й нагороди, одержані від попередньої влади. Тобто на роль активних   персонажів знову претендують люди, котрі чудово почувалися за комуністів, обслуговували їхню систему, яка вбивала справж­ніх митців. Потім вони клялися в любові до Кравчука, до Кучми, тепер клянуться Ющенкові. Дивно й те, що ці «активісти», ініціювавши й ухваливши 2003 року закон про кіно, сьогодні повідомляють, що цей закон поганий. Але якщо його ухвалили, варто було подбати про виконання бодай окре­мих його пунктів. І цим ніхто особливо не переймався. Люди, про яких я кажу, живуть минулим. Хтось із них знімав до­стойні фільми, їх знали й любили. Та все це в минулому, що закінчилося, як мінімум, 20 ро­ків тому. Тож не думаю, що сьогодні вони мають право щось дик­тувати, вимагати й когось критикувати. Нехай поглянуть на себе з боку і тверезо оцінять свою теперіш­ню творчу форму. До того ж вони постійно вимагають від держави грошей. На що, цікаво? Візьмімо для прикладу хоча б шість картин, знятих у нас останнім часом. Це ж жахливо і до мис­тецтва не має жодного стосунку. Іншу причину парламентських слухань я вбачаю в тому, що людям, у яких не передбачається вже творчих олімпів, на старості літ хочеться принаймні покерувати. Спілкою кінематографістів, кіностудією Довженка, ще чимось. При цьому вони забувають, що, згідно з нашими законами, у пенсійному віці нічим керувати не можна.
— Але ж на парламентських слуханнях ішлося не лише про збільшення держдотацій. Обговорювали і ухвалення законів, які допоможуть кіногалузі розвиватися.
— А хтось конкретно сказав, якими мають бути ці закони? Ви ж бачили рекомендації слухань. Що вони пропонують? У всі міністерства  розіслати накази такого змісту: «розширити», «поглибити», «збільшити», «зменшити». А що «поглибити», кого «розширити»? Це просто демагогія. І свідчить вона про те, що автори рекомендацій нічого не тямлять у кіновиробництві. Кіно — це окрема держава. Окрема система координат —  зі своїми взаєминами, особливими схемами фінансування. І ця система не повинна підпорядковуватися Міністерству культури. Його кінодепартамент ніколи не виконував своїх функцій у повному обсязі. І сьогодні не виконує. Існує незрозуміло як і задля чого. І кошти на його рахунки практично не надходять. Я категорично наполягаю на тому, що управління кінематографії повинно вийти з-під юрисдикції Мінкульту. Вважаю, що має існувати навіть не держкомітет із кінематографії, а ціле міністерство. Це не примха, а нагальна потреба. Про проблеми кіно треба було говорити вчора — сьогодні йдеться про катастрофу. І вивести його з такого стану можливо лише цілеспрямованими намаганнями окремої структури, у якої, окрім цього, не буде жодних інших завдань. А в Мінкультури, як відомо, повно інших турбот. І до кіно руки в нього по-справжньому ніколи не доходили.
— Але Оксана Білозір повідомила, що найближчим часом ніякого відокремлення не буде. Вона пообіцяла кіноструктуру у складі мініс­тер­ства — з окремим рядком у бюд­жеті. Міністр серйозно налаштована плідно займатися ситуацією в кінематографі.
— Оксана Володимирівна має право так стверджувати. Але, на жаль... Знаєте, я, наприклад, мало тямлю в естраді. Проте добре тямлю в кіно. Я пропрацював у ньому більш як сорок років, це не просто моя професія — моє життя. Моніторинг кіногалузі, який планує здійснювати Мінкультури, — це чудово. Та це ж нічого не дасть, я впевнений. До того ж у міністерського кінодепартаменту й раніше був окремий рядок у бюджеті. І що? Це привело до якихось істотних результатів?
— Після недавнього круглого столу з кі­но- й телепродюсерами було сказано, що всі їхні пропозиції опрацьовуватиме аналітична служба Інституту культурології, організо­ва­­ного при Мінкультури. Проведуть і зовнішній аудит галузі. Пара­лельно з цим міністерство проаналі­зує Програму розвитку національ­ного кінематографу до 2007 року, після чого виробить свої пропозиції.
— У мене відразу запитання. Поки вони «опрацьовуватимуть-вироблятимуть», хто й коли зніматиме кіно? До того ж ніхто не знає, який  рівень професіоналізму та компетентності у співробітників Інституту культурології. Сумніваюся, що на сьогодні ця аналітична служба взагалі існує.
— Чесно кажучи, є побоювання, що масштабні мінкультівські плани з уважного вивчення і поглибленого аналізу заберуть надто багато часу, якого в українського кіно практично не залишилося...
— Будь-яка людина, котра обіймає керівну посаду, а тим більше  державну, завжди візьме собі в помічники фахівців, які в цій галузі тямлять краще за керівника. Тоді буде результат. Якщо людина вважає, що вона все знає, або вдає, що знає, і не хоче нікого слухати, замість результату будуть декларації — гарні й порожні. Кіно — не захоплюючі забавки. Це політика держави. Її ідеологія.
— І як, на ваш погляд, можна пришвидшити процес виходу з кіно­кризи?
— Минулого тижня я передав Віктору Ющенку власну концепцію реформування кіногалузі (з урахуванням виділення кінодепартаменту в окрему структуру), реформування кіностудії Довженка. Президент обі­цяв дати швидку відповідь.
— Ви самостійно розробили цю концепцію?
— Ні, звісно. Я врахував пропозиції ряду фахівців, добре обізнаних з умовами функціонування цивілізованого кіноринку. Якщо я чогось не знаю, не соромлюся запитувати. Так і повинно бути. А то є в нас такі: тільки-но всівся у крісло начальника, відразу щоки надув  і вже нікого не чує — тільки він усе знає. Та не знаєш ти нічого, чоловіче. І помреш незнаючим.
— Ви казали, що подали план реформування кіностудії Довженка. Але ж такий план уже є в її гендиректора Віктора Приходька.
— Скажімо так, наші концепції перетинаються. До речі, про Приходька. На парламентських слуханнях його звинувачували у якійсь злочинній ді­яльності. Але всі «криміналь­ні» справи на кіностудії відбулися до його приходу. Натурний майданчик — 220 гектарів землі — на Оболоні продали за три квартири, які одержали спів­робіт­ники студії. А вартість цієї земельної ділянки дорівнює вартості трьох тисяч квартир. Відомчий готель кіно­студії здали в оренду за 700 доларів на рік. Я не маю права захищати Приходька — він мені не друг і навіть не приятель. Просто дуже не люблю, коли брешуть, причому з парламентської трибуни, і на цій брехні заробляють очко на свою користь. Хоч би там як, але Приходько відремонтував багато приміщень на кіностудії — і не за державні кошти, а за власні. Чи краще сидіти на роздовбаній студії і знімати фільми про вождів? Адже хотів режисер Савельєв робити шестисерійну постановку за власним сценарієм — про президента й полководця Кучму. Або фільми, з приводу яких усі хапаються за голову, а Юрій Герасимович Іллєнко при цьому заявляє на всіх телеканалах: «Нація не доросла до розуміння мого шедевра». То проти чого ці люди сьогодні протестують?
— Багато хто обурений, м’яко кажучи, нечемним поводженням Приходька зі співробітниками кіностудії.
— Я цього не бачив. Якби побачив, сказав би.
— Хіба вам ніхто не скаржився?
— Скаржилися. Але на що? На те, що в когось немає перепустки. То піди й замов її собі. Те, що на «Довженка» не пропускали за посвідченнями Спіл­ки кінематографістів, було, звичайно, нерозумно. Але цю дурість уже залагоджено. А ось коли Мишко Іллєнко з трибуни Верховної Ради розповідає, що його не пускають на студію, це смішно. Он у його брата на студії чудовий кабінет із телевізором і комп’ю­тером. Що ж до звільнень... Але як іще можна реформувати кіностудію з колективом у три тисячі осіб, біль­шість  яких — люди шановані й заслужені, але пенсійного віку? Реформи — це завжди болісний процес. Будь-який директор будь-якої студії вчинив би так само. Скорочував би пенсіонерів і набирав молоді кадри. А молодих професіоналів у нас достатньо. Треба ж, зрештою, і про них подумати.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво