ІСУС ПО ДОСТОЄВСЬКОМУ НА ЕКРАНАХ ТБ

Поділитися
У програмах будь-якого каналу — від загальнонаціонального до маловідомого, що «прикрашає» собою кабельні мережі, — є незліченна кількість серіалів, які «мандрують» із каналу на канал...

У програмах будь-якого каналу — від загальнонаціонального до маловідомого, що «прикрашає» собою кабельні мережі, — є незліченна кількість серіалів, які «мандрують» із каналу на канал. Насамперед — це, звичайно, латиноамериканські серіали, що палають пристрастями, далі — американські кланові телесаги, які нині відійшли на другий план, і вітчизняна (читай, в основному, російська) продукція, яка помітно потіснила їх, і розповідає про нелегку долю нових росіян, благородних і не надто бандитів, розумних і професіональних або тямущих, але непрофесіональних переслідувачах. Класика на телеекранах востаннє з’являлася за часів держзамовлення — «Склянка води» Скріба, «Собаче серце» за Михайлом Булгаковим і «Підліток» за Федором Достоєвським. Отже, сміливо можна говорити, що вже виросло кілька поколінь, відлучених від класики, із шкільною програмою, яка постійно змінюється, і відсутністю першою на телеекрані, що неминуче вносить свої корективи у свідомість мільйонів шляхом «згодовування» останнім затребувану рекламодавцями в прайм-тайм продукцію.

Тому демонстрація на каналі «1+1» серіалу за одним із найпронизливіших, пристрастніших і багатоплановіших творів Федора Михайловича Достоєвського «Ідіот» українським глядачам, відлученим від російських каналів волею Нацради та кабельників, була справжнім подарунком для телегурманів. А може, цей показ і зробив нас такими. У будь-якому разі, багато хто з телеглядачів стане тепер розбірливіше підходити до вибору серіалу, а то й просто заміняти його книжкою — за статистикою, у Росії після показу «Ідіота» різко зріс попит на твори Достоєвського.

Рішення РТР звернутися до російської класики викликано багатьма причинами, головну з яких окреслив генеральний продюсер каналу Валерій Тодоровський під час нашої зустрічі на «Кінотаврі» у червні (прем’єра «Ідіота» на російському каналі відбулася в травні).

— Настав час пригадати, — сказав він, — що в нашій країні є велика література, а всі передові країни раз на три-чотири роки звертаються до екранізації своїх класиків. Хоча костюмні зйомки — найдорожчі та складні. Приступаючи до проекту, ми не надто замислювалися про комерційну вигоду, хотілося залишити «слід» у золотому фонді вітчизняного кіно. Подібне звернення до власних культурних джерел — новий крок у розвитку телемистецтва.

Серіал вийшов на рідкість актуальним — а хіба може бути іншою розповідь, де йдеться про людей, їхні пристрасті і душі?! — сучасним і заворожуюче цікавим. Тут, певне, все зійшлося — і оповідно-недбала манера письменника, якого ніхто не наважувався правити, а він завжди поспішав дописати й вчасно здати до видавництва черговий розділ; і палке бажання постановника Володимира Бортка (нашого земляка, до речі) втілити цю велику і загадкову книжку на екрані. Саме серіальна форма виявилася влучним лекалом для багатопланового твору класика. До Бортка цей твір на екрані втілили два «кити» світового кінематографа ХХ століття — Іван Пир’єв і Акіро Куросава. Проте і той, і інший піддали його вимушеній вівісекції: першому вистачило третини книжки, другий зробив полотно на три години екранного часу, але з купюрами. В Бортка ж досить пригадати генерала Іволгіна (чудова робота Олексія Петренка), який вимовляє свій знаменитий монолог про Наполеона вісім хвилин екранного часу. І відірватися від екрана при цьому неможливо.

Не знаючи подробиць акторського кастингу, все-таки вважаю за потрібне пригадати гранично точний добір виконавців. Природно, єдиної думки бути не може, та Євген Миронов, мабуть, бездоганно втілив князя Мишкіна, хвору совість людства, парафраз прообразу Ісуса ХIХ століття, як написав його класик із надламаною душею.

— Матеріал дуже важкий, — ділився враженнями після закінчення роботи Євген Миронов, — але це були солодкі муки.

Взагалі «чоловіча половина», яка населяє серіал, виявилася набагато яскравішою, сильнішою та цікавішою, ніж жіноча. Не можна впізнати Михайла Боярського. Характерний, жалюгідний, страшний своєю нікчемністю завжди викликає потрясіння Володимир Ільїн. Спостерігаючи за «жертвою фатуму» Ганею Іволгіним — Олександром Лазарєвим-молодшим, — забуваєш про розтиражованих ним супергероях нашого часу, віддаваючи данину кращим традиціям акторської школи Станіславського. Настільки ж новий та незвичайний і антипод Мишкіна Євген Радомський у виконанні Олександра Домогарова, який, по-моєму, вперше не розмахує пістолетом і не б’є обличчя на екрані. Потрібно віддати належне сміливості постановника, який зважився «впустити» до класики обличчя, котрі ми надто часто бачимо в модних бандитських серіалах. Ім’я Володимира Машкова, мабуть, першим спадає на думку, коли йдеться про роль Рогожина. Типаж такий. Він і зроблений ним міцно, професійно й так само пристрасно і схоже, як образ Пугачова в «Російському бунті». Безперечна, але очікувана удача — генеральша Єпанчіна (Інна Чурикова), а от із несподіванок — ведуча «Слабкої ланки», спортивна зірка Марія Кисельова в ролі Варі Іволгіної.

Для жіночої половини акторського цеху роль Настасії Пилипівни — недосяжна мрія. Втілити її дісталося Лідії Вележевій, що потрапила в тон чи то завдяки демонічному погляду, продемонстрованому в серіалі «Злодійка», чи то інших численних, але таких, що не запам’ятовуються, ролях, у прохідних російських серіалах. З скорботою зауважу: на мій погляд, класика їй не піддалася. Шарма не вистачило чи інтелекту — хто його знає. Та й Ольга Будіна, яка скорила серця домогосподарок у «Тайговому романі» й поступально прагне в суперзірки, не подолала напругу пристрастей Федора Михайловича.

Однак показ фільму «Ідіот», що завершився, залишив непередаваний післясмак натурального, без домішки хімії, любовно вирощеного плоду. І не важливо, чи сиділа перед екраном людина, яка вперше зіштовхнулася зі складним духовно-словесним плетивом Федора Достоєвського й сприймала верхівку сюжетного айсберга (безсрібник князь-дурень, утриманка, яка спалює мільйони, палке кохання та зрадництво), чи глядач, котрий глибоко знає класику, що повертається до неї, щоразу проникаючи в нескінченність психологічних нашарувань. Та факт появи класики на екрані, втіленої настільки бережно та якісно, — безперечна перемога духу над псевдорейтингом.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі