ІСТИНА ГРААЛЯ ПО-УКРАЇНСЬКИ

Українська історія, як, втім, і історія будь-якої іншої країни, сповнена міфів та архетипів, у яких сплелися політика, історична психологія, практики поведінки, умонастрої, колективні емоції. Українська ситуація відрізняється від багатьох інших затятим, майже хворобливим небажанням (чи невмінням) вийти за межі огортаючого, заколисуючого і, в кінцевому підсумку, присипляючого ритму звичних колективних міфів та упереджень.

Казки, міфи, небилиці дуже потрібні дітям — для нормального росту в атмосфері безпеки. Водночас багатомільйонна нація, що готова жити в контексті певних вибудуваних історією, але вічних трансісторичних казок, небилиць, упереджень із приводу свого реального становища в сучасному світі, — ризикує виявитися нацією історичних ліліпутів. Можна як завгодно підігрівати застарілі міфи, які не відповідають реальності та завжди під рукою, про «серединне положення в Європі», про «лагідність українців», а також про їхню «толерантність» — на жаль, усупереч звичному упередженню, казка реальністю не стає, а нову соціально-історичну дійсність, чіпляючись за старі міфи, побудувати неможливо. Можна лише поглибити комплекс неповноцінності нації.

Попри хитромудрість стилістики сучасного українського політичного життя, її міфологічне підгрунтя може бути відносно легко прочитане. Ми пропонуємо одне з можливих прочитань такого роду.

Ще наприкінці 40-х років, майже відразу по закінченні Другої світової війни, чудовий французький письменник Жюльєн Грак написав п’єсу «Король-рибалка». Сюжет невеликого твору простий: мандрівний лицар Персеваль мріє осягнути таємницю скарбів Амфортаса — короля Грааля. Крізь усі можливі терни він проривається в Монсальваж, але з часом жахнувшись збагне, що скарби Грааля, які зберігаються на дні озера, — ніякі не скарби. Король-рибалка (він же король-грішник: у французькій мові pecheur — рибалка і pecheur — грішник — звучать однаково) зберігає жахливу таємницю: Грааль із його озером, палацом, почтом короля, інтригами, розкішшю, з його міфом про таємницю скарбів покликаний напускати туману ілюзії, брехні й обману. Він береже таємницю про те, що насправді ніяких скарбів немає, про те, що озеро отруєне, туман навколо нього — убивчий, сам король — хворий, а всі, хто наближається до цієї страшної правди, ризикують життям і душевним здоров’ям... Найпрекрасніша мрія-парадигма європейської культури про якусь таємничу єдність краси, влади, багатства, молодості та здоров’я — фаустівська мрія — обертається правдою про неможливість такого поєднання. Влада не припускає здоров’я та краси, молодість — багатства і влади тощо.

Автор іронізує над дуже важливим європейським конструктом, деконструкція якого стала знаковою для філософії, епістемології та політології XX століття. Правда не конче приємна й приваблива. Прагнення пізнання — ще не гарантія щастя. Водночас безстрашність перед малоприємною істиною рятує від юнацьких ілюзій, від нав’язаних ідей та ідеалів. Така колізія — знання не рятує, але без знання, без прагнення істини кожна окрема людина і суспільство в цілому ризикують залишитися в полоні ілюзій.

Мандрівного лицаря Персеваля на початку п’єси Ж.Грака переповнює впевненість у своєму призначенні. Але в міру знайомства з мешканцями Монсальважа він починає розуміти своє реальне становище і ніби починає линяти — з нього спадають усі його зачарування та очікування. І паралельно його розчаруванню линяють усі барви Монсальважа. Персеваль, убитий брудною таємницею Грааля, залишає Монсальваж. Один з наближених Амфортаса каже своєму немічному королю: «Послухай, він був кращим із тих, хто коли-небудь відвідував Монсальваж. Саме його ми так довго чекали».— «Нічого — відповідає конаючий Амфортас, — той простак, якого чекає Монсальваж, ще прийде. Безумність Грааля невичерпна. Інший не забариться з’явитися».

Коли в Києві розкручувався «касетний скандал» — ознаки гнилого туманного клімату були вже наявні. Навіть погода віщувала певну парадигматичність подій. Якщо пригадує шановний читач, наприкінці листопада — початку грудня Київ огорнув туман, дуже теплий, щільний — якийсь неприродний для цієї пори, але природно-співзвучний ситуації непередбачуваності, в якій українське суспільство жило протягом певного часу. А потім пішов сніг, дощ, а потім усе скував лід. Потенційність непередбачуваності трансформувалася у визначеність уже знайомих схем. З дахів будинків у центрі міста звисали лиховісні бурульки — природні метафори небезпечної закостенілості форм мислення і соціальних емоцій, що так і норовлять вдарити — і саме по голові. Тому в багатьох місцях по місту розвісили таблички — «Небезпечна зона». Наша «зона» справді виявилася небезпечною. Особливо в районі університету ім. Тараса Шевченка й однойменного парку. Геній національного поета і критичний потенціал студентства, як виявилося, були єдиними потенційно-реальними ворогами влади. Бомби, знайдені в районі парку, — символи прихованих бомб підсвідомості і минулого, що зберігаються у психології українців. І одна з цих бомб — наївна віра в те, що момент істини нікому не потрібен, що «минеться й так».

А потім, згодом, коли погода вилюдніла, і після подій 9 березня, що налякали українців, усе поступово повернулося на круги своя, весь центр міста перекопали, ніби шукали скарби. Скарби планувалося, вочевидь, знайти до 10-ї річниці незалежності України. Щоправда, імена шукачів навряд чи можна вважати співзвучними іменам Персеваля та інших лицарів «круглого столу».

Перекопування центру міста вздовж і впоперек — дуже грамотне з погляду запускання компенсаторних механізмів міфотворчості. Коли людина відчуває певний ціннісний вакуум всередині — інколи їй дуже допомагає бурхлива зовнішня діяльність. Щоправда, дехто в цій ситуації схильний до роздумів. На рівні каналізації колективної психічної енергії ефективним є перший спосіб дії. Щоб народ не розніс Хрещатик і прилеглі до нього центральні райони як певний символ влади, сама влада дуже грамотно власними силами вирішила перелопатити старий образ центру міста, створивши нібито новий. Тільки після того, як було розкопано Хрещатик, для багатьох українців відкрився глибинний сенс зараз уже не такого популярного, але свого часу гучного концепту «розбудови (а не «побудови», не «вибудови») держави». Не знаю, хто його вигадав, але автор не промахнувся. Концепт реально прижився, принаймні на нашому київському грунті, і кожен киянин, а також самі будівничі, можуть на власні очі споглядати його реальне втілення. Поспішайте бачити — до 24 серпня цей геолого-археологічний розлам української ментальності буде закрито усілякими комерційно затребуваними приємностями й увінчано вічно кічевим образом «української жінки», який не має нічого спільного не лише з художньою символізацією українки, а й зі збірним образом якоїсь «Батьківщини», що йому не властиво «розбудовуватися» до річниць, що, швидше, вимальовується в якихось більш знакових, ніж святкування, подіях. Часто — геть не святкового характеру.

Коло замкнулося. Українство знову заколисують міфоритмом повернення в лоно знайомих символів, знайомих облич, знайомих політичних жестів і безграмотних промов. Тепер ми знову «повстаємо» не проти етичних основ політичної верхівки, а «обурюємося» з приводу тих конкретних незручностей, що стали відчутними, але звичними для «терплячих» українців. Дарма що немислимі пробки в місті, дарма що страшенна загазованість у центрі, дарма що небезпечно короткі терміни будівництва. Все це ми вже переживали, і не раз. Усе повернулося до стану звичного циклічно-лінивого роздратування. Прориву не сталося. Стався відкат.

З погляду засновника консерватизму Жозефа де Местра і його чудового послідовника сучасного французького письменника румунського походження Еміля Чорана, немає нічого гіршого на світі, ніж зміни, ніж відповідальність щось змінити, почати будувати нове на шкоду старому порядку. А що коли стане ще гірше? І хто взагалі сказав, що нове краще за старе? Не знаю, як Жозеф де Местр, але Е.Чоран у молодості мав серйозні проблеми зі сном: він, бувало, тижнями не спав, цілими ночами гуляючи вулицями спочатку Бухареста, а потім Парижа. Відчуття людини, для якої день не починається з ранкового оновленого погляду на світ, неминуче мало призвести до оригінальної форми консерватизму і ностальгійної прихильності до минулого.

У певному сенсі українство перебуває в стані безперервного «сну наяву» (майже паралель із «живцем похованим»): з одного боку, нація у своїй масі не має навіть базових навичок критичного мислення, і в цьому сенсі — спить, а з другого боку — не спить зовсім, просто потерпає від безсоння внаслідок неможливості відповзти «від плуга». Заняття є для всіх, і, що характерно, тип занять дуже скидається на деякі циклічні схеми міфосвідомості й ритуалів. Картоплю потрібно садити щороку — велика частина країни досі, на десятому році пошуку згаданих скарбів «незалежності», не бачить інших способів виживання — на початку III тисячоліття. Інтелігенція кинута в пошук грошей на виживання — хоча в будь-якій цивілізованій країні мозкові структури, стабільно (хай і не дуже щедро, але цілком гідно) фінансовані державою, мають можливість автономно розвивати власне науку, а також критичне мислення громадян. Будівельники копають і перекопують Хрещатик, шляховики — латають дороги, які відразу варто латати наново. Геть непридатні для багатомільйонного міста мікроавтобуси гасають киян наземним простором. Скажете, що це незручне, нераціональне і навіть злочинне використання пального, що це завдає шкоди екології міста і підвищує ризики на дорогах? То й що, зате в усіх є заняття. Підемо далі. Багатотисячна армія охоронців охороняє установи. Навіть у Київський національний університет ім. Т.Шевченка не можна просто так зайти його випускникові — слід пред’явити перепустку. Тобто й охоронцю є робота, і кожному вхожому в храм вільнодумства і вільнолюбства є про що подумати. Всі зайняті. Навіть політики, чиє ремесло ніби, за визначенням, пов’язане з налаштованістю на майбутнє, не виходять за рамки циклічного інтриганства і бажання втрапити у ритм настроїв того, хто, за визначенням, покликаний бути гарантом стабільного руху країни в напрямку цивілізованих форм життя. Та що там політики, політологи — грамотні люди — живуть у циклі «від виборів до виборів», підлаштовуючи науку політологію під схематику, яка близька тим чи тим перспективним політичним кланам. Уся країна «в полі», в русі по колу. Якийсь вищий начальник, вочевидь, «хоче бачити нас такими», як сказано в одній рекламі. Або, як каже президент однієї країни, «комусь вигідно», щоб ні в кого не було часу «свіжим» ранковим поглядом схопити ситуацію, знайти в собі сили сказати «ні» — і почати жити власними ресурсами, тверезо оцінюючи свої сили і не орієнтуючись на міфічний Грааль у будь-яких його формах.

На відміну від середньовічної християнської Європи, сучасна Європа, особливо після фашизму, відмовилася від цього символу, хоч би якою важкою була ця розлука. До речі, згадана п’єса Жюльєна Грака лише у Франції перевидавалася, щонайменше, дев’ять разів. Очевидно, у цій чудовій країні, батьківщині всіляких філософій, декларацій і дій на захист прав людини, тема деконструкції «великих міфів» залишається популярною. «Великі міфи» шкідливі й живучі. «Безумність Грааля невичерпна...», а Амфортасу, попри всі реальні й символічні хвороби (або саме через їх наявність) аж ніяк не хочеться віддавати владу якомусь молодому, енергійному, сповненому сил (але для влади — завжди пересічному) Персевалю. Та й наш український Персеваль, ну геть як у п’єсі Жюльєна Грака, майже добровільно залишив замок Монсальваж. Хоча він, може, мав вибір...