Шанувальники Барбри Стрейзанд, напевно, пам’ятають фільм із досить красномовною назвою — «У дзеркала два обличчя». У хорошого актора, по суті, й не може бути «одного обличчя». Інакше що ж це за актор такий? Статист, а не лицедій! Здавалося б, до Неллі Уварової просто приросло «обличчя» «невродливої Каті» з популярного серіалу, який став свого часу рейтинговим рекордсменом і в Україні. На голову молодої акторки тоді звалилася просто шалена популярність. Її стали активно запрошувати в аналогічні ситкоми, а український канал НТН заманив дівчину навіть на роль ведучої ток-шоу «Красунечки». І найменше у зв’язку з цією акторкою згадували про те, що головне в її житті — театр. Російський академічний молодіжний театр, де у неї з десяток спектаклів. Де вона один вечір грає Соню Гурвич у васильєвських «Зорях», а другий — Аннунціату з «Тіні» Шварца. Недавно Уварова, одна з небагатьох молодих акторок, номінувалася і на найпрестижнішу театральну премію «Золота маска» за спектакль «Правила поведінки в сучасному світі». Напередодні прем’єри нового телепроекту «Атлантида» (він піде вже з наступного тижня на «1+1») акторка розповіла «ДТ» про свої театральні пошуки, улюблених батьків і причину відходу з «Красунечок».
«Обсяги мене вже не лякають»
— Неллі, зазвичай медійних акторок найчастіше запитують, як вони встигають одночасно сідати в усі сани — і «мило», і театр, і велике кіно?
— Я справді багато зайнята в театрі. Тільки в листопаді у мене 26 спектаклів! Нинішнього року у нас вийшов «Берег утопії». Це трилогія, і ми граємо три вистави. Кілька разів на місяць буває і по три спектаклі, і по два. До того ж уранці у мене — дитячий спектакль, а ввечері — для дорослих. Потім — гастролі. Цей місяць узагалі видався щільним — через шкільні канікули. А так зазвичай на місяць — близько двадцяти постановок!
— А в дитячих спектаклях ви кого граєте?
— У «Чарівнику Смарагдового міста» — дівчинку Еллі. У «Незнайку-мандрівнику» — Сніжинку. Як правило, з восьмої ранку до першої години дня у мене зйомки на майданчику «Атлантиди». Потім — репетиції в театрі. І до шостої вечора, якщо немає вечірніх спектаклів, я знову повертаюся на зйомки...
— І все ж таки не боязно було зв’язуватися з черговим «довгим» фільмом? Адже 40 серій — це не два притопи, три прихлопи, а постійні вимотуючі знімальні зміни...
— Ви знаєте, після двохсот серій «Не родись вродлива» 40 серій можуть видатися одним днем! Насправді мене обсяги не лякають. Якщо гарна історія і гарно написана.
«Атлантида» |
— Моя героїня — проста жінка, котра живе турботами про сім’ю. Після школи поспішає додому — погодувати дочку. У неї немає якоїсь перспективи, якихось фантазій із приводу майбутнього, того, чого хотілося б домогтися. Їй усього вистачає! Вона живе скромно, але цього досить. Людина, котра не хапає зірок із неба і не плаче ночами, не кусає лікті: а чому у мене чогось немає, чого мені хотілося б? Ні, вона цілком щаслива. До того моменту, поки з нею не відбувається нещастя...
— Ви вже десь казали, що приміряли на себе цю сценарну ситуацію. Адже від суми і від тюрми не зарікайся. Що ж, справді, подібне може статися з кожним. І ви вирішили «прожити» таку ситуацію на екрані, аби обминути її у житті?
— Звісно! З професійного погляду, це скаже вам будь-який актор. Коли ми на першому курсі самі придумували ситуацію, щоб потім зіграти, нам пояснили: коли ти виходиш на сцену, то вона, як і екран, потребує гострих подій. Не можна нести побут на сцену. А якщо вже побутова сцена, то вона має бути гострою, конфліктною. Люди на краю прірви цікаві глядачеві, і, як правило, в серіалах ці гострі кути обходять. Усе якось згладжується. В «Атлантиді» цього немає. Тут в одній серії з героями відбувається така кількість подій — гострих, неоднозначних — що іноді здається, от уже межа! Виявляється — ні. Як у житті. Виявляється, тюремне ув’язнення — це ще не кінець життя, а початок нового, не відомого тобі.
— Це ви зараз кажете як Неллі чи все-таки як героїня «Атлантиди»?
— Як Неллі Уварова, звісно.
«Спочатку мені допоміг... Фандорін!»
— Після успіху серіалу «Не родись вродлива» вам, певно, надходили пропозиції перейти в трупи таких престижних московських театрів, як «Современник», «Ленком»? Чи Волчек і Захаров серіали не дивляться?
— Всім добре відомо, в якому театрі я працюю. І що ні за які пряники мене не перетягнеш в інший, навіть найпрестижніший, театр. У мене просто дуже щаслива доля в РАМТ: цікаві ролі, цікаві вистави, дуже сильна трупа.
— І ви прийшли саме в Молодіжний театр?
— Відразу ж після інституту.
— І відразу ж вам запропонували головні ролі?
— Ні! Мені пощастило в тому, що я відразу після інституту потрапила саме до цього театру. Мене вводили в спектаклі, які йшли в поточному репертуарі. І спочатку мені допоміг... Фандорін! Дали роль у спектаклі «Ераст Фандорін» за романом «Азазель» Бориса Акуніна. Роль маленька, але виграшна. Вводили і в інші репертуарні спектаклі. Грала в «Таємницях». Діставала свої ролі поступально, крок за кроком. А потім була робота, можна сказати самостійна, з режисером Олександром Назаровим, з яким я зустрілася і на «Не родись вродлива», де він теж був режисером... Він же мій педагог із ВДІКу. Ми вже багато років ідемо по житті поруч...
— Завдяки спільній роботі над п’єсою «Правила поведінки в сучасному суспільстві», як відомо, ви потрапили в номінанти «Золотої маски»? Не всі великі туди потрапляють...
— Уявляєте? Взагалі Олександр хотів робити спектакль з іншою акторкою. А мені порадив почитати текст п’єси. У нас створилися дуже гарні творчі взаємини, з’явилися спільні інтереси. «Така п’єса дивна, почитай! Хочу поділитися враженнями. Мені треба це з кимось обговорити»! Я прочитала і вирішила — казна-що! Але дуже завелася. І ми так довго про неї говорили, що зрештою він запитав: «А не хочеш спробувати?» І ми почали працювати. Перша зустріч пройшла в кафе, друга — у кафе, третя — у нього в кабінеті (він працював тоді в МХАТі), четверта — у мене в гримерці. П’ята — у порожньому репетиційному залі, коли я викроїла момент. Потім, коли стали розуміти, що ми не відступимося, треба шукати гроші і майданчик, де грати, виникла ідея... Проста перша ідея, що, оскільки я акторка театру РАМТ, може, на сцені РАМТу і грати. Але надії на те, що головний режисер, художній керівник погодиться, дасть грошей і офіційно поставить цей спектакль у репертуар, майже не було. Бо я була молода акторка — одна з багатьох.
— І як же ви переконали худкера? Хіба мало молодих артистів московських театрів хочуть, але не можуть реалізувати себе на великому театральному просторі?
— Ну, прийшли і сказали: є п’єса, є режисер, я от акторка. Дуже хочемо грати. І зуміли спонукати художнього керівника до такого експерименту у театрі. Після нас з’явилося ще кілька самостійних робіт. Артисти самі починали репетирувати. І це — у практиці нашого театру. Чимало артистів інших театрів заздрять, що у нас можливі заявки навіть не на роль, а на спектакль. Просто енергія бродить і не знаходить виходу. Отаким чином щось починає виходити. Коли тобі не дають, роби сам! А вже якщо ти здатен на відчайдушні вчинки, то, можливо, це і знайде відгук. У нашому разі пощастило. У спектаклю «Правила поведінки...» почалося своє життя, і в мене теж. Спектакль іде вже кілька років.
— І тепер?
— Так, звісно. Ми з ним їздимо по фестивалях. За нього мене і номінували на «Маску».
«На НТН казали, буцімто мені бракує напору»
— Неллі, то все ж таки, чому ви розпрощалися з українським ТБ? З яких справжніх причин пішли з «Красунечки» каналу НТН? І чи не було гіркого післясмаку?
— Я із самісінького початку не хотіла працювати в такому форматі. Для мене це була нова телевізійна практика. Коли мені зателефонували, я відразу сказала «ні». Потім дзвонили-дзвонили, розповідали, як це чудово й захоплююче, і як по телефону це складно розповісти, тому давайте зустрінемося... Взагалі мене підкуповує, коли я зустрічаюсь із захопленими людьми, хоч би в якій сфері це відбувалося. І от ми познайомилися з продюсером каналу. Він виявився цікавою людиною, з глобальними планами. І йому вистачило одного дня, аби переконати мене піти на ризик — стати ведучою «Красунечок».
— То що ж у результаті вийшло?
— Та нічого особливого... Все відбувалося дуже стрімко. Ми уклали контракт на півроку, бо я не хотіла підписувати на тривалий термін. Просто хотіла спробувати і зрозуміти... Наприклад, чи зможу я поєднувати роботу в Києві з роботою в Москві.
— Тобто перепоною виявилися постійні переїзди-перельоти?
— Звісно, не тільки... У мене паралельно йшли зйомки під Черніговом. Доводилося дуже багато їздити. Зйомки в Москві, Києві, Чернігові, крім цього, ще репетиції, спектаклі. А зйомки на ТБ — свого роду експеримент. Тому я й сказала: «Давайте протягом півроку визначимося, як і що: ви зрозумієте і я зрозумію». Навіть не пам’ятаю, скільки програм ми встигли відзняти... Закінчився контракт. І каналом було прийнято рішення не продовжувати. Я згодом дійшла такого ж рішення. Це, певне, найкраще рішення...
— Найкраще рішення для вас чи для каналу?
— Для мене... Бо вибудовували для мене роль ведучої і весь час казали, мовляв, бракує якогось напору... Адже гості приходили різні. На гостей треба було тиснути, будувати конфліктну основу в розмові. А я взагалі не люблю конфлікти! Після наших зйомок до мене підходили люди і казали: «Ви знаєте, нас уперше вислухали»... І я їх розуміла. Я сама в ті рідкісні виходи, коли потрапляла на телебачення, не встигала сказати все, що хотіла. Тому після гіркого досвіду на українському ТБ я категорично відмовляюся брати участь у якихось телевізійних ток-шоу.
— Знаю, що ви дуже захоплені «малими формами» — як у літературі, у театрі, так і в кіно. Якщо завтра до вас звернеться режисер-початківець, студент п’ятого курсу: є короткометражка, зніміться у мене, будь ласка. Що ви на це скажете? Чи подобається вам цей жанр?
— Обожнюю цей жанр! Мені дуже подобаються короткометражки. Часто вожу із собою книжку з короткими історіями. Для мене це — джерело фантазії. Бо тут у короткій формі описуються яскраві події. Буквально на одній сторінці задається все! Для мене це спосіб розслабитися і відпочити. І навіть повправлятися.
— Багатьом здається, ви пройшли шлях Попелюшки... Після успіху фільму це зрозуміло. Але той же Олександр Назаров — близька вам людина — якось зауважив, що до певного моменту ваше життя було дуже важким.
— Ми переїхали до Москви всією родиною з Тбілісі. На нас тут ніхто не чекав. Не було ні квартири, ні громадянства, ні прописки. Проте мені тут дуже подобалося. Утиснутою себе не відчувала. Це був усвідомлений крок: я можу і хочу допомагати батькам, щоб полегшити їхнє існування. Але вони саме були проти і всіляко перешкоджали моїм спробам стати самостійною. Мама казала: «Якщо хочеш мені допомогти, допоможи вдома». Вдома — це саме собою. Та хотілося ще чогось. Юнацький максималізм і романтика! Мене посилали туди-сюди... По місту проїхати — ціла пригода. Я розуміла, що не просто тиняюся, а їжджу, поспішаю. Насправді мерзну. Але було відчуття себе в просторі. З батьками у мене були певні домовленості: у свій вільний час роблю що хочу, але маю повертатися додому не пізніше ніж о десятій годині вечора, інакше... Тобто було кілька табу. Хоча у нас демократична родина. Деякі друзі могли тижнями залишатися, бо в мене гостинні батьки. І мама, попри те, що працює, завжди пекла хачапурі. У неї на все вистачає часу та сил. Тому до нас часто приходять гості і майже завжди залишаються на ніч. Так було завжди.
Особова справа
Неллі Уварова народилася 14 березня 1980 року в Литві. Батько інженер-нафтовик, мама — економіст.
Коли Неллі було чотири роки, родина Уварових опинилася в Тбілісі, через десять років переїхала до Москви. У школі Неллі займалася музикою, художньою гімнастикою, плаванням.
Подавала документи відразу до п’яти вузів. Але доля всміхнулася їй у ВДІКу: її було прийнято на курс Георгія Тараторкіна.
У студентські роки знялася в дипломній роботі Ганни Мелікян — короткометражному фільмі «Полетіли» і здобула приз «Зa найкращу жіночу poль» на Mіжнapoдному фecтивaлі BДІКу 1999 року. Фільм також було відзначено призом «За найкращу акторську роботу» на Міжнародному кінофестивалі в Mілaні.
2001 року Неллі Уварова закінчила ВДІК і була прийнята в РАМТ (Російський академічний молодіжний театр). На сцені цього театру вона зіграла в спектаклях: «Пригоди Тома Сойєра» (Еммі Лоренс), «Маленький лорд Фаунтлерой» (Кульгавий хлопчик), «Ераст Фандорін» (Ліза Еверт-Колокольцева), «Незнайко-мандрівник» (Сніжинка), «Таня» (Дуся), «Лоренцаччо» (Луїза Строцці), «Тінь» (Аннунціата), «Чарівник Смарагдового міста» (Еллі), Forever (Сусанна), «Ідіот» (Аглая), «А зорі тут тихі...» (Соня Гурвич) й інших.
До 2005 року Уварова стала вже відомою театральною акторкою. Вона номінувалася на національну театральну премію «Золота маска» за найкращу жіночу роль у виставі «Правила поведінки в сучасному суспільстві». Але широкому колу глядачів до серіалу «Не родись вродлива» була все ж невідома.