ІМ’Я ЗОЛОТОЇ ТРОЯНДИ - Культура - dt.ua

ІМ’Я ЗОЛОТОЇ ТРОЯНДИ

30 серпня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №33, 30 серпня-6 вересня

21—25 серпня 2002 р. в селі Пилипча-Городище відбулася Міжнародна наукова конференція «Життя і літературна спадщина К.Паустовського»...

21—25 серпня 2002 р. в селі Пилипча-Городище відбулася Міжнародна наукова конференція «Життя і літературна спадщина К.Паустовського». Вона зібрала понад сто учасників, передусім з України та Росії, але прибули також посланці Білорусі, Грузії, Китаю (Тайваню). Діяли чотири секції (літературознавства, лінгвістики, літературного краєзнавства, педагогіки), на яких із цікавими доповідями виступили науковці, журналісти, бібліотекарі, студенти, шанувальники творчості видатного прозаїка. Отже, матеріалів для журналу «Мир Паустовского», що його видає Московський літературний музей-центр К.Паустовського коштом Комітету по культурі м.Москви, мабуть, вистачить не на один номер (а всього з 1992 р. з’явилося 19 змістовних, насичених новою інформацією номерів).

Мені випала честь привітати шановне зібрання від Київської організації НСПУ — найбільшої організації Спілки письменників: налічує вона у своїх лавах понад сімсот літераторів, що пишуть кількома мовами, насамперед українською та російською. Це величезний загін, який об’єднує письменників м.Києва, Київської області, а також української діаспори — з усіх п’яти континентів. А якщо додати ще й наших попередників, то картина виявиться вельми представницькою. Адже на Київщині творили Тарас Шевченко і Леся Українка, Шолом-Алейхем і Михайло Булгаков… Це довжелезний і блискучий ряд, але поміж найславетніших неодмінно згадане буде й ім’я Костянтина Паустовського. І ми, кияни, пишаємося тим, що життя і творчість Костянтина Георгійовича нерозривно пов’язані з древньою київською землею, з Білоцерківщиною, з селом Пилипча-Городище.

Тут колись осів його войовничий предок, вигнаний царицею Катериною II з поруйнованої і пограбованої Запорозької Січі. Тут, на острові, посеред Росі, пустив міцне родове коріння дід Паустовського Максим Григорович. Ще за царя Миколи I він тягнув солдатську лямку на річці Урал, у місті Гур’єві, коли через Гур’єв проганяли в заслання колишнього кріпака Шевченка: «Забрал его царь в солдаты за мужицкие песни». Так пояснював він онукові страдницьку біографію Великого Українця. Пояснював і розповідав не визубреними з підручників словами, а тими, що назавжди закарбувалися в серці народному: недарма ж у Максима Григоровича поруч із «Біблією» лежав на покуті «Кобзар». І, може, коли б не ті розповіді, не надихнувся б, не наважився б Костянтин Георгійович на створення повісті «Тарас Шевченко», яка вийшла друком 1938 р., а замислювалася ще раніше — в роки великого терору. Страшний був час, час винищення української інтелігенції й українського народу, — про це не слід забувати. І ось як описує письменник останній приїзд Тараса Григоровича в Україну: «Он прожил около месяца в Киеве и возвратился в Петербург. Он увез с собой новую обиду и память о запуганной, опутанной доносчиками стране». А ось смерть Шевченкова: «Черное солнце поднялось в тот день над милой его Украиной». А чого вартий пасаж про «коронованого фельдфебеля»: не забуваймо, коли воно писалося і як тоді сприймалося!

Так, це тут, на оцих луках, в оцих гаях, з оцієї роси та води набирався малий Костик розуму і снаги — від навколишньої природи, але й від своїх родичів та сусідів: Паустовський згодом усіх їх змалює в своїх прозових, але таких поетичних творах. І напевне кожен, кому пощастило сюди потрапити, помітить очевидний зв’язок і цього довкілля, і цього етносу з усім доробком Паустовського. Адже побувши в цьому середовищі бодай днину, бодай годину, можна збагнути, чому Костянтин Георгійович був і став співцем і творцем краси.

«Очевидно, в природу надо входить, как входит каждый, даже самый слабый звук в общее звучание музыки, — писав він. — Природа будет действовать на нас со всей своей силой только тогда, когда мы внесем в ощущение ее свое человеческое начало, когда наше душевное состояние, наша любовь, наша радость или печаль придут в полное соответствие с природой и нельзя уже будет отделить свежесть утра от света любимых глаз и мерный шум леса от размышлений о прожитой жизни».

Ось чому він завжди рішуче поставав проти нищення і паплюження рідної природи безсовісними «господарниками»: це, казав Паустовський, «дело людей с холодной кровью и мертвыми глазами. Они еще есть». Написано 1956 року, але мусимо зізнатися, що за півстоліття таких потвор наплодилося ще більше, ніж було тоді. (Пригадайте аналогічне Довженкове про людців «з мозком інженера і совістю клопа».)

Наскільки я поінформований, Паустовському часто-густо докоряли за недостатню достовірність зображуваного, звинувачували його і в надмірній красивості, і в солодкавості. А він усього лише народився тим, кого зневажливо чи поблажливо називають романтиками, і романтизм цей усвідомлював як реальність, пропущену крізь уяву митця.

«Романтическая настроенность не противоречит острому интересу к «грубой» жизни и любви к ней. Во всех областях действительности и человеческой деятельности, за редкими исключениями, заложены зерна романтики.

Их можно не заметить и растоптать, или, наоборот, дать им возможность разрастись, украсить и облагородить своим цветением внутренний мир человека».

Розтлумачити це, надто сліпоглухонародженим, які не хочуть, не воліють у таке повірити, важко, — натомість у цьому легко пересвідчиться кожен, хто прочитав «Стальное колечко», «Ручьи, где плещется форель», «Ночной дилижанс», «Телеграмму». Саме прочитавши «Телеграмму», привселюдно впала перед Паустовським на коліна велика Марлен Дітріх.

«Воображение, как я уже говорил, не может жить без действительности. Оно питается ею. С другой стороны, воображение очень часто в какой-то мере влияет на течение нашей жизни, на наши дела и мысли, на наше отношение к людям». Нам, українцям, усе це дуже близьке і дуже зрозуміле. Хоча б через те, що до бентежного і «тонкозвенящего» (як мовив Гомер у перекладі, здається, Гнідича) племені романтиків належали і Олександр Петрович Довженко, який звірявся, що уява є найбільшою його втіхою і найбільшою бідою, і Юрій Іванович Яновський, якому саме цими днями виповнюється 100 років від дня народження. І Паустовський чудово це знав і високо цінував побратимів по духу. Нагадаю його оповідання «Днепровские кручи», героєм якого є Довженко. Він же відгукнувся зворушливим нарисом на смерть Олександра Петровича. А 27 лютого 1954 року Паустовський «от имени русских писателей и от своего имени» виступив з промовою на похороні Юрія Івановича Яновського.

«Его путь в литературе — путь прямой и искренний. Он был далек от псевдолитературной суеты, но он всегда был в самой сердцевине подлинной литературной жизни.

Его талант был мягок и точен. В нем был тот «блеск благородных мыслей», о котором говорил Лермонтов.

В нем были воплощены замечательные качества украинского народа. Он был настоящим сыном и представителем своей страны. Он любил и знал прошлое своей страны, любил ее настоящее и ее будущность».

Хотілось би окремо сказати про визначальну роль, яку відіграв Костянтин Паустовський у формуванні літературного покоління, пізніше названого «шістдесятниками»: багато хто з них досі пам’ятає той радісний день, коли, вперше розгорнувши вересневе, здається, число журналу «Октябрь», скромний синенький зошит, побачив у ньому «Золотую розу». «Золотая роза» — поема про письменницький труд, а точніше — про письменницький подвиг. Було це далекого 1955 року.

Не приховаю, саме тоді мені, учневі сільської школи, спало на думку — ви розумієте, про що йдеться: про те, як почесно й відповідально бути письменником.

Не через ту ефемерну славу і ще більш ефемерні заробітки, не через ті навіть крихітки щирого золота, які треба добувати з пилу, з бруду, з бридкої грязюки. А через ту благословенну каторжну працю, якою це добувається, працю, яка обертається на Боже покликання: про це ніхто ще не писав так відверто, так гірко — і з таким непідробним захопленням! Принаймні до того не доводилося читати нічого подібного. І, якщо не помиляюсь, нічого схожого на «Золотую розу» не створено.

Таке ж потрясіння пережило чимало наших ровесників або навіть людей старшого віку, з неабияким житейським багажем і професійним досвідом. Наприклад, Григорій Тютюнник радив своєму молодшому братові Григору простудіювати «Золотую розу». Нещодавно принесли мені листування Бориса Мозолевського з поетом Михайлом Сіренком. Борис Миколайович служив на ту пору в морській авіації — до речі, разом з майбутніми космонавтами Шоніним і Георгієм (чи просто Жоркою) Добровольським — тим, який загинув через розгерметизацію кабіни. Мозолевський, можливо, теж би злітав у космос, але його завчасно (чи вчасно) демобілізували. Отож він мало не захлинався від радощів і гордощів: добудь і прочитай «Золотую розу» неодмінно! — закликав свого колегу.

І я думаю сьогодні: хто знає, а може, не прочитай Борис Мозолевський тоді «Золотую розу», не відшукав би він у холодній скіфській могилі золотої пекторалі, яка відкрилася чомусь тільки йому, а нині стала одним із символів України?

І знову напрошується паралель Довженко—Паустовський: вона є і законною, і закономірною. «Один бачить калюжу, інший — зорі в калюжі» — це Олександр Петрович. Властиво, те саме говорив і Костянтин Георгійович: «Вот она, родина, за стогами». Здавалось би, як безхитрісно — і як вистраждано! Більшість із нас проходить байдуже і не помічає ані тих ожередів, ані тієї Батьківщини. І Паустовський закликає вчитися в життя, навчатися мистецтва бачення, навчатись науки світобачення. Не просто дивитись, а бачити те, чого вперто не помічають, бо не хочуть помічати інші. І насамперед помічати прекрасне.

І те, що один з його численних уроків, надзвичайно важливий у наші дні, коли красне письменство (і кінематограф, і театр, і телевізія) з учителів благородства й доброти, з сіячів мудрості і краси обернулись раптом на послідовних розтлителів народу, на цинічних спокусителів молодої генерації, на моральних вбивць. Не знаю, як вам, а мені часом гидко брати до рук свіжі часописи і книжки: від них на відстані тхне блудом, параноєю, смертовбивством. Здається, Достоєвський іронізував: «видишь задницу — пиши задница». Нині задовольняється попит і на задницю, і на передницю, — нині, тобто, не до іронії: модерні, постмодерністські сторінки густо замальовані детальними описами зрад, мордобою, підступів, зарізяцтва, збоченства, безсоромними звітами про всі природні і протиприродні форми злягань. Дехто це вітає, твердячи, що література не може тупцювати на місці, вона повинна розвиватися, і в тому, що нас дратує чи ображає, таїться прогрес. Але боронь нас Боже від такого і подібних прогресів! Це вони загнали нас у глухий кут зневіри і знелюдинення. І тут на допомогу нам приходить Костянтин Паустовський — він кидає рятівне коло шляхетності, доброти, краси. Він боронить нас від того темного і потворного, яке нуртує в нашій крові, в крові недосконального людства, в космічних проваллях всесвіту.

Костянтин Паустовський був невтомним мандрівником, він об’їздив і обходив півсвіту: побував у Середній Азії, на Кавказі, в Криму та Сибіру, відвідав Болгарію, Польщу, Італію, Францію, Англію і Туреччину… Тож чи маємо нині дивуватися, що сьогодні «все флаги в гости к нам», що приїздять, припливають, прилітають з усіх усюд шанувальники і дослідники, навіть з далекого, здавалося б, екзотичного Тайваню! Вони прагнуть пізнати, звідки, з яких джерел, з яких чистих потоків черпав сили і враження для своїх оповідань, повістей, романів великий письменник? Яка духовна потуга вела і веде світами його твори?

Доводилося читати списки чужоземних насамперед письменників, що вплинули на становлення і розвиток Паустовського-письменника: називають Гофмана, Кіплінга, Стефана Цвейга, Едгара По, Стівенсона, Джозефа Конрада, звісно ж, Олександра Гріна. Втім, оминають чомусь ще одного, але його назвав сам Костянтин Георгійович. Одного разу (я відшукав цей епізод у спогадах Олександра Бека) йому показали його ж, Паустовського, фотографію. Він поглянув на знімок і мовив: «Дед-пасечник что-то рассказывает». І що накажете коментувати? Справді, а хто ж інший, як не Рудий Панько, себто Микола Гоголь, височіє за постаттю Паустовського? І хто ж інший, як не дід-пасічник, чаклунськими вечорами оповідає на березі Оки чи Росі, в Тарусі чи в селі Пилипча-Городище, — оповідає нам про нас самих?

І мене дуже здивували ті протести й заяви, що пролунали з приводу цієї наукової конференції: навіщо, мовляв, цей російський літератор у незалежній Україні? Невже своїх не вистачає?

Це абсолютно неправильно! Це неправильно абсолютно і в принципі! Розбудовуючи українську культуру, ми повинні збагачувати її, а не збіднювати. Ми повинні виводити її на світові рубежі, а не перетворювати на щось провінційне і загумінкове. Тим паче ми не маємо права відмовлятися від того, що творилося на цій землі — хай і не українською мовою. Не маємо права викидати за облавок те, що цією землею, цими, нашими людьми надихалося.

І ми ніколи не відмовимось від Костянтина Паустовського, який сказав: «Я виріс в Україні, її ліричній силі я завдячую багатьма сторонами своєї прози. Образ України я носив у своєму серці протягом багатьох років…»

Костянтин Паустовський був, є і залишиться з нами навіки.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво