Ігри в літературознавство - Культура - dt.ua

Ігри в літературознавство

19 жовтня, 2007, 12:39 Роздрукувати Випуск №39, 19 жовтня-26 жовтня

Факт зіткнення у нинішньому літературознавстві національної та космополітичної ідей, здається, вже нікого не дивує...

Факт зіткнення у нинішньому літературознавстві національної та космополітичної ідей, здається, вже нікого не дивує. Більше того, від часів інвазії в гуманітарну галузь «альтернативних» методик на кшталт скандального «шевченкознавства» Олеся Бузини і постмодерного аналізу Григорія Грабовича чужорідні для офіційної науки шляхи її розвитку набули цілковитої легітимності. Сьогодні в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАНУ, цьому споконвічному форпості академізму, якось непомітно й успішно прижилися вищезгадані «альтернативні» (постмодерні й на диво феміністичні) методики, от лишень наразі вони сприймаються офіціозом як цілком реальні шляхи подальшого розвитку українського літературознавства.

До речі, деякі науковці з Інституту літератури тривалий час не хотіли розуміти автора сих рядків, коли він писав про «офіцій­не літературознавство». Що це за прикрий «радянський» рудимент у наш «незалежний» час? Мовляв, стільки «неофіційних» заморських методологій нині вільно опрацьовується академічною наукою, а дехто однаково підозрює її в засиллі ідеологічних постулатів. Отже, слід пояснити: «офіційне літературознавство» — це штат академіків, професорів та інших погоничів «сучасної» науки, котрі, володіючи хай хоч якими новітніми методологіями все одно відстоюють ретроградну позицію «національної» правди в стилі відвертого агітпропу. Вони, звичайно, можуть факультативно, себто на рівні жартівливо­го тренінгу, літературознавчо-кри­тичного клубу «Академічні бесіди» при Інституті літератури, чи пак такого собі академічного хобі, застосувати тяжко перетравлені заморські знання для розвінчання молодих і не дуже неформалів-постмодерністів на кшталт Ю. Андруховича, В. Ци­булька і С. Жадана (як це робить Т. Гундорова у збірці статей «Чорнобильська бібліотека. Українсь­кий літературний постмодерн») або О. Забужко, В. Єшкілєва, І. Карпи (яких розглядає Н. Зборовська в монографії «Код української літератури»). Втім, предметом «серйозної» розмови про «справжню» літературу на засіданні чергової і «офіційної» нау­кової ради вищезгаданого Інституту залишаться Шевченко з Фран­ком і Лесею Українкою. Не­від­повідність натужних інновацій в сучасній літературній нау­ці її безпосередньому покликанню — обслуговуванню літератури не лише давньої, але й новішої — ось основна проблема «офіційного» літературознавства.

Навіть озброївшись модним фрейдизмом і плекаючи «проекти психоісторії» новітньої української літератури, запозичені в російських колег-науковців, наш науковий офіціоз усе ще розраховує на природу, а не культуру, зрадливу партійно-номенклатурну інтуїцію, а не прогресивне знання. Мовляв, українське літературознавство відродиться за рахунок розхристаності місцевої специфіки, суворі методики сьогодення згодом пом’якшають і деформуються, і знову стане в пригоді темне вино «слов’янської душі». Подекуди саме такою є вирощена в крихкій пробірці войовничого фемінізму ідея сучасного літературознавства. Ад­же колишнє роздвоєння на слу­жіння офіціозові та нездорове сектантство і кухонна колективність «нових літератур» просто мусило виплодити таку ситуацію, коли у вузькому колі «реформаторів» винаходиться вищезгадане ноу-хау. Згадаймо, як володарі такого таємного знання свого часу, а саме на світанку «незалежності», відчули себе героями-партизанами, гідними високих нагород. 3 такими настроями вони й вивезли свою науку на тоді ще гостинний Захід. Утім, і там виявили власну героїчну ментальність, чи пак службово-патріотичну роздвоєність — приховану волю до новацій і схильність до групового герметизму. Тож нічого корисного для національної культури, окрім кількох академічних грантів і кількох комп’ютерів, звідти не вивезли. Натомість «гідно представили Ук­раїну», збивши з пантелику і без того знетямлену і видоєну нашу діаспору — власними персональними антологіями з історії літератури і мистецтва. Словом, спроби позбутися вищезгаданої роздвоєності завершилися тяжким розчаруванням і депресією, а також наріканнями на засилля «усього старого», результатом чого стали закономірні розколи й розвали і без того знеможеного апарату культури. Але Шевчен­ко лишився вічно живим, як і вся давня, чи пак «дожовтнева література».

Історично беручи, це можна пояснити, адже давня література завжди була дозволена офіціозом через те, що вона була десь там далеко, до чого буває вільно щось додати або й прибрати. Скажімо, донедавна вшанування Т. Шевченка офіційною Системою порівняне хіба що з возвеличенням самого Леніна. Це була, мовити б, гуманітарна власність правлячого в культурі апарату — особиста і недоторканна. Нато­мість сучасна література самим лише незрозумілим «бунтарським» існуванням, а також інтерпретаціями минувшини зазіхали в очах Системи на цю власність. А це вже було і залишається злочином. «Шевченко для нас — і Глагол, і Закон! І ніякими Фрей­дами, Юнгами, Шопенгауерами та Шпенглерами, екзистенціалістами та постмодерністами його не виміряти і не переінакшити — руки короткі», — визначається О. Сизоненко в «Літературній Україні».

Отже, наші офіційні науковці вже за новітніх часів вовтузяться довкола доробку майже виключно класичної літератури саме тому, що важезна спадщина віддавна «привласнених» офіційною наукою авторів на кшталт Шевченка має безпечний сертифікат «національної» якості, а патент на літературу сьогодення ще треба отримати й відробити. Вони, звісно, намагаються, і свідченням того маємо «постмодерні» праці вищезгаданих Т. Гундорової, Н. Зборовської, а також доробок менш відомих аматорів прогресу в літературній науці на кшталт Я. Голобородька. Але при цьому, будучи представниками таки офіційного літературознавства, всі вони зіштовхуються з проблемою методології. Яку, зважмо, обговорюють за тим самим принципом «офіційного» нерозуміння суті проблеми. А саме — закидають одне одному «українофільське» анахоретство чи «постмодерне» відступництво від академічного канону, не бажаючи визнати, що проблема полягає лише в атрофованій під час багатолітньої літературної стагнації щирості їхніх писань, доступності для читача і придатності для історії літератури.

Але сякі-такі зрушення відбуваються, і офіційному літературознавству іноді кортить погратися в полегшені жанри. Адже донедавна поміж критиками не відбувалося більш-менш серйозних дискусій, якщо не брати до уваги апокаліпсичного штибу спілчанські круглі столи про «смерть поезії» і т.п. І не відбувались вони якраз тому, що бракувало поля для критичної перевірки висунутих гіпотез, шляхів розвитку і теоретичних міркувань. Догматизм офіційного критичного апарату, по суті, розрахований лише на фізичний відбір об’єктів критики, що заміняє аналіз. Спорадичні «Академічні бесіди» в Інституті літератури, а також тамтешній віртуальний відділ критики на шпальтах учергове почилого в Бозі «Книжника Review» погоди зазвичай не роблять, але вже рахуються з думкою «альтернативного» літературознавства. А все тому, що в середовищі молодих науковців триває пристосування до умов співпраці як з офіційним Інститутом літератури, так і з різноманіт­ними закордонними фундаціями, запрошення на спокусливе стажування до яких важко отримати, якщо ти прихильник академічного літературознавства і не вітаєш постмодерну сучасність.

Воно й зрозуміло за обставин, коли натужні зусилля офіціо­зу з регенерації обірваних тією «сучасністю» культурних традицій повсюдно обернулися нігілістською позою, стьобом і запереченням ідеології в культурі. До цього призвели бюрократичний авторитаризм вищої школи, а також підступаючий ринок нових ідей і методик. Не в останню чергу це відбулося також через те, що рівень профанації в Україні донедавна був чи не найбільший у всьому світі, адже протягом багатьох років існувала орієнтація на одну з найбільш фальшивих ідей: народ завжди правий. І в часі, коли ми були закриті для решти світу, все видавалося набагато простішим: ніякого розмежування методологій в офіційному літературознавстві не існувало, як, наприклад, «не існувало» в СРСР політв’язнів, рок-музики і сексу. Вже сьогодні дехто обережно і факультативно, але без відриву від «офіційного» виробництва, вигадує нові моделі існування в умовах посттоталітарного режиму і новомодної Болонської системи, а хтось і досі вимагає заборонити заморсь­кі практики і методології. Причому менш тямущі молоді науковці з «офіційного» призову ще вірять своєму начальству, коли воно каже, що постмодернізм спричинив новітню Руїну української науки, а від писань Грабовича, наче від клятих наркотиків, виростають роги і відвалюється ніс. І молоденький кандидат філологічних наук без жилплощі й власного розуму, прийнятий в Інститут літератури на правах донора селянського догматизму і аматора новітнього агітпропу, по-школярськи тягне руку з першої парти: постмодернізм і наркотики знищити до пня!

Натомість швидка втрата «аль­тер­нативною» літературознавчою публікою довіри до зазви­чай знакових в українській культурі постатей, котрою, наприклад, завжди був Тарас Шевченко як народна ікона і жупел офіціозу, пов’язана з тим, що ці постаті вже не в силі заповнити собою вакуум, утворений споконвічним чеканням Месії, Пророка, Вашинг­тона і т.д. Щодо пантеону національних святинь це чекання просто змінилося за своєю приро­дою. Минуле перестало бути альтернативою, сховищем, єдиною формою культури. «До Тараса Шевченка треба підходити, як до Везувію», — пише О. Сизоненко в «Літературній Україні». Але ж постійно жити на вулкані, погодьмося, не дуже затишно! Так само, до речі, як і в музеї — незручно і доволі нецікаво, про що всі довідалися ще на початку нігілістських 1990-х.

Пригадується, як під згадану пору автором сих рядків писалося про те, що в царині «живої» літературної критики відбуваються певні зрушення. Мовляв, ринок, формуючи читацький попит, висуває власні критерії інтелектуальної роботи, і позиція структурного лікнепу, дидактичного просвітництва і зберігання культури втрачають свою соціальну забезпеченість. Натомість критик стає автором-стилістом настільки, що всі здебільшого обговорюють не його концепцію, а те, як він пише. І ось уже за якихось десять років офіційне літературознавство в особі Т. Гундорової доросло до розуміння цієї самої поп-критики, про яку вже можна говорити всерйоз, а не з «альтернативних» позицій. При цьому навіть дискусії виникають довкола цього «неофіційного» предмета розмови, і Н.Зборовська в журналі «Слово і час» уже ставить у провину Т. Гундоровій оспівування поп-критики, до якої належать ІБТ, О. Бузина, О. Бойченко. Мовляв, першу книжку Гундорової «ПроЯвлення слова» неможливо було читати через герметичність «постмодерністського» викладу, натомість наступні її статті, опубліковані у неакадемічних виданнях типу «Книж­ника Review», а також праці на кшталт «Чорнобильської бібліотеки» легкі й доступні для пересічного читача. А це вже зрада академічних, чи пак корпоративних, інтересів «офіційної» науки. Бо, скажімо, сама Н. Зборовська, видавши свій «Код української літератури», в якому застосувала принципи психоаналізу до розгляду новітньої історії письменства, залишилась на «офіційних» позиціях викладу свого психоаналітичного дайджесту. І при цьому, зауважмо, виступила мало не революціонеркою!

Різницю між формою подачі будь-якого нового наукового матеріалу чи знання та його актуальною цінністю для нашого сьогодення визначає конфлікт не лише методологій, але також їхніх зловтішних інтерпретацій. Наприклад, у своїх виступах у пресі вищезгадана Н.Зборовська вражена тим, що Т. Гундорова називає літературознавця Соломію Павличко «дилетанткою». Не розуміючи, що в часі опублікування в середині 1990-х років монографії «Дискурс модернізму в українській літературі», в якому С. Павличко використала доступну форму представлення маловідомого матеріалу, інший шлях подачі інформації був неефектив­ний. Очевидно, авторка «Дискур­су...», на відміну від заздрісних дослідників її творчості, менш за все дбала за збереження свого «офіційного» статусу літературознавця, прагнучи «по-дилетантськи» просто заповнити білі плями в історії літератури. Тож не дивно, що таку саму методологію прагне освоїти задля оприлюднення власних поглядів уже на сучасне письменство її колега Т. Гундорова, і це цілком законне бажання. Дилетанство при цьо­му означає наближеність до неакадемічного, пересічного читача, а також непідробне бажання «офіційного» літературознавства бути ближче до «неофіційного», живого життя літератури. Комусь це вдається краще, комусь не вдається зовсім, але головне при цьому — не робити гарну міну при поганій грі. Оскільки, «неофіційно» беручи, ця гра вже програна.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №27, 13 липня-19 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво