Ігри поетів - Культура - dt.ua

Ігри поетів

3 листопада, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №42, 3 листопада-10 листопада

З кінця 90-х на пострадянському просторі почали з’являтися і множитися поетичні фестивалі, позбавлені будь-якої казенщини...

З кінця 90-х на пострадянському просторі почали з’являтися і множитися поетичні фестивалі, позбавлені будь-якої казенщини. Логіка їхнього народження, мабуть, викликана почасти тим, що «самвидавницький бум» більшості віршотворців не приніс задоволення (книжка видана інколи три і навіть п’ять разів! — ну і що — хто про тебе знає?!!) Читач кинувся на детективи і розгадування кросвордів (як політика ніколи не задовольняє народ, так поета — читач)! Фестиваль — це презентація імені і книжки, фестиваль — спілкування з побратимами і компенсація читача слухачем; це неблизькі поїздки, часто своїм коштом, і життя не у найбільш фешенебельних готелях або гуртожитках. Однак це — свято. У мене є знайомі, котрі мало не весь рік їздять із фестивалю на фестиваль... Велика кількість поетичних форумів (хоча їх, здається, ще й недостатньо для нормального культурного життя) дозволяє говорити про нове (забуте старе) явище, соціально-історичне, звісно.

Стріла Аполлона

Прообразом нинішніх фестивалів узагалі, а літературних конкурсів і поетичних турнірів зокрема, мабуть, слід назвати Піфійські ігри. З грецької міфології відомо: Аполлон, знищивши жахливу рептилію Піфона, котрий тероризував Дельфи, збудував на давньому капищі храм і заснував на честь своєї перемоги ігри. В історичний період до Піфійських ігор мали стосунок багато великих. Так, якось Аристотеля запросили у Дельфи, він склав список переможців (був членом суддівського журі?), за що удостоївся від організаторів почесного декрету. Плутарх як дельфійський жрець нарікав, що на Піфійському святі непомірно зросла кількість змагань, мовляв, слідом за першим додаванням до традиційних видів, «ніби у відчинені цим двері, увірвалася ціла юрба всіляких музичних і словесних змагань», зокрема й поетичних. Раніше вчитель Аристотеля Платон рекомендував: «У Піфійський храм Аполлона, в Олімпію до Зевса <...> направляти людей за можливістю якнайбільше, найкращих і найдостойніших, котрі можуть принести добру славу своїй державі». В умовах багатополісності і нескінченних локальних війн «направляти» — було непросто. Рятувало те, що війни могли бути керованими: на три місяці оголошувалося перемир’я. До Дельфів за цей час можна було дістатися із найвіддаленішої колонії, а після ігор безпечно повернутися додому. Ігри відкривали і торговельні шляхи. Піфійські ігри працювали і на відокремленість держав-полісів, підкреслюючи яскраву унікальність кожної, і на єднання, збираючи «найкращих і найдостойніших» у культурних центрах. У тих іграх можна побачити і певні ознаки глобалізації.

Переможці ігор нагороджувалися, їхні твори іноді висікалися на мармурових плитах, увічнювалися, так би мовити.

Сьогодні — усе інакше. І річ, звичайно, не в тому, що мармур дорогий, та й із монітора чи білого аркуша читати зручніше — нині западина на поетичній синусоїді. Це хвилеподібний рух: то цікаве суспільству віршування, то ні, то рясно, то порожньо. То стадіон у Дельфах чи Лужниках напхом напханий, то сидять віршотворці напідпитку біля каміна і один одному щось бубонять із різним ступенем осяяння на обличчях. Поезія як лінза, як інструмент розуміння таємниці часу і людини то працює, то затуманена, навіть і сказати важко — чи інструмент самий по собі дає збої, чи люди, занурені у ватяний туман, не здатні бачити крізь цю лінзу, чути крізь туман.

Золота стріла Аполлона, прикінчивши чудовисько, летить крізь час, відбиваючись зрідка сонячним золотом то в одних очах, то в других, то в третіх.

«Нас мало обраних...»

Передостанній гребінь на поетичній синусоїді висвітлений іскрами гнота, вставленого у динаміт Європи. У 1913—1914 рр. у Сімферополі, Севастополі, Керчі відбулася Олімпіада футуризму, захід комерційний, невдалий і скандальний, хоча в історії він залишився: його зірками були Ігор Северянін, Володимир Маяковський, Давид Бурлюк, Василь Каменський. Про той благодатний час Северянін зокрема згадував 1923-го (і це характерно): «Едим весь день с утра до ночи, По горло сыты, сыты очень; Вокруг съедобные слова: «Еще котлеток пять? Ветчинки?..» І ще в лютому 1918-го афіші, розклеєні по Москві, закликали: «Поети! Установчий трибунал скликає усіх вас змагатися за звання короля поезії. Звання короля буде присуджено публікою загальним, прямим, рівним і таємним голосуванням...» Текст було складено у дусі актуального мистецтва: «трибунал», «прямим, рівним...» И лише слово «король» — із казки. Свій титул короля Ігор Северянін сприйняв цілком серйозно. Та й Маяковський, зважаючи на все, своє друге «кандидатське» місце — теж, він шаленів того дня у Політехнічному, імітуючи революційну пильність: «Долой королей! Теперь они не в моде». А потім надумав улаштувати переворот: на якомусь із вечорів Северяніна Маяковський виліз в антракті на сцену, почав читати... Мовляв, повернеться Северянін, а всі у залі кричатимуть, вимагаючи:
«Ма-я-ков-ський! Ма-я...» Самозванця освистали. Прийшли на короля. Комусь обрання Северяніна здавалося блазнюванням, адже всі ще були живі. Але так вийшло, — він королем і залишився. І це назавжди: не буває колишніх королів, як не буває і колишніх поетів. Час у реальній поезії це не зовсім те, що в історії політичній. Трапляється, поети дуже надовго залишаються активними гравцями в політичному житті держави, а то і планети. На Северяніні монархічний час у поезії скінчився. Диктатура припускає не обрання, але проголошення. І 1920-го у Харкові, теж не без блазнювання, Головою Земної Кулі Єсенін проголосив Велимира Хлєбникова. І це назавжди. А на майданах уже сурми сурмили про колективізм. У літературі течії, групи були здавна, тим простіше. І ніби відгук на пушкінсько-моцартівське «Нас мало избранных, счастливцев праздных», розпочалася арифметична конкретизація. Кожен став рахувати по-своєму. У 1921-му Пастернак порахував: «Нас мало. Нас, может быть, трое». У Мандельштама була інша «трійка». Вдова поета, Надія Мандельштам писала: «Мы» Мандельштама — это те люди, заочный разговор с которыми продолжался всю жизнь. Их было трое, но кроме троих — вся мировая поэзия, не знающая разделения ни в пространстве, ни во времени...» У 1924-му у Єсеніна — із сегментом жаху в синіх очах — уже не арифметика, не до ігор, вища математика: «Тот ураган прошел, нас мало уцелело...» Так мало, якісно мало, що через три епохи —1970-го — пастернаківська цифра переплавилася Вознесенським у щось цілком легковажне: «Нас мало, нас адски мало». А перед тим —1964-го — ще з більшою значущістю: «Нас много (через кілька строф варіант — «мало». — О.С.). Нас, может быть, четверо...», яке стало знаменитим. Але в Бродського у 1966-му математика була зовсім про інше: «Теперь так мало греков в Ленинграде, что мы сломали Греческую церковь…» А в Стокгольмі під час одержання Нобелівської премії: «…нас уже пять миллиардов…» Але і він у четвірці. Принаймні так твердять. При цьому завжди й усі пам’ятали пушкінське наставляння поету: «Ты царь: живи один». От і у Цвєтаєвої у її щасливому листопаді 1918-го обраність царська, як завжди у неї і в усьому: «Бог меня одну поставил посреди большого света…» Руйнуючи всі трійки і четвірки, коли вісімка перестрибнула через одиницю, 1981-го, Юрій Кузнєцов, котрий тримав у руці золоту стрілу, оголосив на увесь світ: «Звать меня Кузнецов. Я один, остальные — обман и подделка». (В українських реаліях відгук на арифметику Вознесенського міг мати такий вигляд: «Нас ще менше — нас один...» — Володимир Цибулько про Сергія Лавренюка).

Кожний знає, що поетів у людській історії — одиниці. Проте лише у певному сенсі це так, у всіх інших — інакше. У О.Солженіцина в «Архіпелазі» здивування: «Скільки ж серед людей поетів! — так багато, що повірити не можна! (Мене це іноді навіть спантеличує.)» Це і серед зеків. А в ситості на волі?.. У пропорційному відношенні трохи менше.

Festivus — святковий

Як виникають фестивалі? Справді — як? З особистого досвіду: для цього потрібний якийсь веселий (не без злості) протест у серці проти навколишньої сіропупості, що диктує своє. Енергійний такий протест. Тобто повинні проклюнутися амбіції, які тяжіють до високого, не без цього. У Черкасах саме так 1998-го виник фестиваль «Літаючий дах», а пізніше, проведений у Кам’янці і давніх парках, фестиваль «Пушкінське кільце». Але у той час, до якого ми відносимо стихійний початок фестивального буму, і в самій атмосфері планети щось таке відбулося, оскільки ЮНЕСКО 1999-го придумало Всесвітній день поезії… Проте Черкаси поки що не претендують на те місце, яке займають Дельфи у давній ойкумені (підкреслюю: поки що), тому поцікавимося іншим досвідом. От, скажімо, Крим, провінція біля моря, точніше — Коктебель… До слова (згадуючи про Дельфи), там біля Карадагу і змій гігантський рибалкам якось привидівся… От про Волошинський фестиваль і мова.

Поет Андрій КОРОВІН — член редколегій журналів «Современная поэзия» (Москва) і «Живий Журнал» (Київ), організатор Міжнародного фестивалю ім. М.Волошина — розповідає:

— Волошинський літературний фестиваль народився в рік 100-ліття Будинку поета, 2003-го. Спочатку була ідея улаштувати конкурс, який би зібрав усе найкраще, що написано за останні роки про Крим і Коктебель, привернув би увагу до того, що унікальний Коктебель умирає, стає звичайним курортом, куди приїжджають люди, котрі уявлення не мають про його легендарну історію. Пізніше виникла думка збирати літераторів не лише для вручення дипломів, але й для знайомства, спілкування роз’єднаних кордонами, але об’єднаних мовою поетів і письменників Росії й України. Ініціаторами створення фестивалю тоді виступили директор Будинку-музею М.Волошина Наталія Мірошниченко, київський поет Андрій Грязов і ваш покірний слуга. Ідею підтримали заповідник «Кіммерія М.О.Волошина» (Крим), Спілка російських письменників (Москва), Національна спілка письменників України (Київ) і журнал «Сетевая поэзия» (нині — «Современная поэзия»). Нинішнього року пройшов IV Волошинський фестиваль. У ньому брали участь головний редактор журналу «Новый мир» Андрій Василевський, завідуюча відділом поезії журналу «Знамя» Ольга Єрмолаєва, відомі поети з Росії та України, назву лише кілька імен: Ірина Євса і Станіслав Мінаков із Харкова, Ганна Аркатова, Олена Ісаєва, Ольга Сульчинська із Москви, Андрій Поляков із Сімферополя, Олексій Остудін із Казані, Володимир Гутковський і Олександр Кабанов із Києва, Михайло Гофайзен із Таллінна та багато інших. У рамках фестивалю, крім конкурсу, який проходив у кількох номінаціях, відбувся турнір поетів і турнір команд «Росія—Україна». Формат фестивалю — дружній, домашній, тому ми навмисне не запрошуємо за рахунок оргкомітету великих зірок. Адже грошей у фестивалю практично немає. На жаль, звісно. Тим більшою є величезна подяка тим меценатам, котрі допомагають фестивалю триматися на плаву! Нас підтримує влада Коктебеля, ми майже в усьому знаходимо розуміння...

— Майже?.. Я, Андрію, бачив, як з тобою мало інфаркт не стався...

— Слово честі, так і було!.. Наша програма була попередньо узгоджена з власником коктебельської «Блакитної затоки» Зелінським. Фестивальні вечори в його кафе проводилися і в минулі роки. І раптом він без жодного пояснення, не називаючи причини... Чи часто вам доводилося бачити, як із кафе на вулицю виставляють п’ятдесят осіб, серед яких поважні поети і редактори столичних журналів?! За моєї пам’яті — уперше! Де, як не в українських ЗМІ, про це розповісти?! І спасибі велике готелю «Галеон», який прихистив нас в екстреному порядку!!! Дякувати Богу, у Коктебелі вистачає хороших людей, котрі непокояться про майбутнє і теперішнє свого селища — це мер Коктебеля Олексій Булига, це Олександр Хачко, котрого називають «міністр культури Коктебеля»... Спасибі їм за це!

— Яким тобі бачиться майбутнє Волошинського фестивалю?

— Попереду, я гадаю, розширення меж фестивалю. Вечори, крім Коктебеля, ми вже проводили у Феодосії, Керчі, Москві. Надалі хотілося б об’їхати з виступами усі міста Криму, регулярно проводити Волошинські вечори в Москві, Пітері і Києві. Є ідея влаштувати зимовий Волошинський фестиваль — поки що, правда, не вирішили, де саме. Спочатку фестиваль планувався як російськомовний — адже Волошин писав російською мовою. Але тепер я думаю, що можна спробувати внести у програму і вечір україномовної поезії. Домовлятимуся про це із Сергієм Жаданом — прекрасним поетом, який пише українською і котрого добре знають у Росії. Упевнений, що кількість учасників і гостей дедалі збільшуватиметься, як зростає рік у рік і популярність фестивалю.

* * *

Рано чи пізно настане черговий поетичний бум, наповняться великі зали, а нинішні фестивалі, конкурси, турніри і слеми, можливо, здаватимуться здалеку лише інтелектуальною розминкою простору перед приходом нового неймовірного поета і його часу. Хоча, не виключено, що літератори сьогодні переживають короткий період фантастичного благоденства, який можна порівняти з класичним 1913 роком.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво