ІГРИ ХОББІТІВ І ЕЛЬФІВ

Цієї прем’єри справді чекали. Шанувальники знаменитої книжки скуповували на ринку піратські відеокасети з сумнівною якістю зображення й зовсім уже нікудишнім звуком, не в змозі витерпіти цілий місяць, поки фільм дійде до кіноекранів. І нарешті — здійснилося! «Володар кілець» дістався України.

У переповненому кінозалі відсоток глядачів, котрим понад тридцять, наближався до нуля — що, ясна річ, і не дивно. Більше дивує інше: багатьом дуже й дуже начитаним людям старшого покоління ім’я Джона Рональда Руела Толкіна, в усьому світі визнаного класиком англійської літератури двадцятого століття, взагалі ні про що не говорить! Шанувальники творчості Професора пояснюють це більш ніж значним обсягом знаменитої трилогії: куди легше проголосити ці книжки чтивом для підлітків, ніж набратися мужності та прочитати їх. А з іншого боку, популярність толкінівського епосу серед молоді серйозно розхитує міф про те, що вона, молодь, взагалі нічого не читає.

Юні цінителі виходили з кінозалу хто в повному захваті, а хто й зі скептичною міною професійного кінокритика на обличчі. Мовляв, знято непогано, динамічно, і актори гарні, і спецефектів не бракує, але...

Тих, хто чекав від прем’єри більшого, можна зрозуміти. Адже багато хто з цих хлопців і дівчат не просто читають і перечитують Толкіна — вони по-справжньому живуть у створеному ним світі! Принаймні періодично.

Зелене сонце

Саме з першими перекладами трилогії Дж.Р.Р. Толкіна «Володар кілець» на російську мову пов’язують потужний сплеск розвитку рольового руху на території колишнього СРСР. Власне, «рольовики» існували й раніш: так звані стратегічні й економічні ігри регулярно проводилися на базі шкіл і піонерських таборів. Найзнаменитіша з них — «Зірниця», у яку грав практично кожен радянський школяр. Та й нині рольові ігри охоплюють найширшу тематику: від лицарського середньовіччя до сучасних шпигунських історій. Але хоббітські ігри за Толкіном — поза конкуренцією; саме вони збирають разом багато сотень гравців: ельфів, гномів, хоббітів, орків, гоблінів тощо.

Як же було створено світ, який виявився настільки привабливим, що багато молодих людей не проти туди переїхати?

Оксфордський професор давньоанглійської та давньоісландської мови й літератури Джон Р.Р.Толкін писав трилогію «Володар кілець» із 1938 до 1954 року. Але задовго до цього, ще в студентські роки, у нього з’явилася масштабна ідея: створити власний епос і міфологію для Англії, яка, хоч як дивно, їх не має. Вже тоді майбутній Професор захоплювався розробкою вигаданих мов — зокрема, ельфійської. Мови вимагали світу, щоб у ньому існувати. Так було написано «Книгу втрачених сказань» — рукопис, переданий останнім ельфом людині на ім’я Оттор Вельфре. Книжка, у якій на основі давньоісландських саг, переказів кельтів і бриттів, середньовічної поезії розгорнуто надзвичайно складну картину міфологічного світоустрою, не викликала ентузіазму видавців. Лише через багато років, уже по смерті Толкіна, вона — у переробленому варіанті — побачить світ під назвою «Сильмарилліон».

А 1937 року вийшов «Хоббіт» — чарівна казка для дітей, у якій уже був оригінальний толкінівський світ, але не було нічого складного й епічного. Книжка мала успіх, і Толкін сідає за продовження — «Володар кілець».

Однак утриматися в рамках дитячої казки йому не вдалося. Вигаданий світ вів автора все далі, і книжка виходила набагато об’ємнішою, багатовимірнішою, складнішою, ніж задумувалася. «Володар кілець» мимоволі виявився мостом, наведеним між нехитрим «Хоббітом» і світоустроєм «Сильмарилліону». Безліч земель, карти яких малював син Професора Крістофер, безліч народів і рас із своїми мовами й легендами... І всесвітня філософія вічної боротьби добра зі злом, пітьми зі світлом.

Толкін створив більше, ніж англійську міфологію. Він створив самодостатній світ, що скорив читачів незалежно від національності. Згодом вигадування фентезійних світів стало звичайним явищем у літературі, але на таку масштабну, струнку та пропрацьовану до дрібних деталей систему світоустрою не вистачило духу більше ні в кого. «Неважко придумати зелене сонце, важко придумати світ, у якому зелене сонце було б природною частиною пейзажу», — ця фраза Толкіна вже стала класичною.

Він і сам жив у цьому світі. Сюжетна лінія про Берена з людського роду Аданів і ельфійської принцеси Лютіень, котра відмовилася заради нього від безсмертя, яке згодом було даровано їм обом, — віддзеркалення історії кохання самого Професора та його дружини. «Джон Рональд Руел Толкін (Берен) і Мері Едіт Толкін (Лютіень)», — написано на могилі, де їх поховано разом.

Що наше життя?

Можливість по-справжньому поринути у світ ельфів, гномів і хоббітів, стверджують толкіністи, дає саме рольова гра. Чисто технічно рольові ігри можуть бути і комп’ютерними, і настільними, і навіть словесними. Важливий принцип: за гравцем закріплено персонажа, котрого треба провести крізь пригоди, що зустрічаються на його шляху. Проте найбільш наближена до реальності жива, або рольова гра.

До таких ігор — особливо великих, на які з’їжджаються сотні людей, — учасники готуються заздалегідь. На Заході, де рольовий рух прижився давно й міцно, костюми, зброя та інше спорядження для гри можна замовити в спеціальних магазинах. У нас толкіністи частіше самі споруджують собі «прикид», призначений для того чи іншого персонажа. Ось виписка з правил однієї з недавніх «іграшок» (так називається гра на рольовому жаргоні):

«Ельфи — чітко підведені очі, багато різнобарвних стрічок на чому завгодно.

Оpки — розфарбовані чорною фарбою обличчя, багато хутряних деталей одягу.

Тролі — поверх одягу пов’язка на стегнах з клаптів шкіри. Ясна річ, ломака.

Гноми — каптури з довгим ковпаком і пелериною, облямованою квадратними фестонами. Дуже бажані бороди аж до самісіньких... вам по коліна буде. Примітка: гном без обладунків — гном-жінка.

Люди — обмежень немає, можуть бути схожі на кого завгодно».

Окреме питання — зброя. Вважається, що толкіністи озброєні дерев’яними мечами, але це далеко не завжди так. Меч одного мого знайомого було зроблено з прокатної сталевої смуги з руків’ям. Хоч і не загострений, але за бажання він дуже небезпечний для життя. Буває, що гравці хизуються й зі справжньою сувенірною зброєю. Дозвіл на її носіння нібито й не потрібен, проте проблеми з міліцією періодично виникають; тож везучи свої мечі в громадському транспорті, толкіністи їх старанно зачохлюють, маскуючи під садово-городній інвентар. Буває, звичайно, і навпаки: виставляють на загальний огляд меч як символ нонконформізму, — але про це пізніше.

Обов’язковий учасник гри — майстер. Кожен із майстрів веде групу з кількох людей, а головний керує всією грою загалом. Майстер задає сценарій гри, а також визначає, чи вдалася та чи інша дія гравців. Для цього служать часом досить складні таблиці, у яких зведено найрізноманітніші дані на кшталт фізичної та чарівної сили персонажів, властивостей місцевості, благовоління вищих сил тощо. Враховується й чинник випадковості, що визначається за допомогою гральних кісток.

На жаль, дуже часто головним враженням учасників від «іграшки» залишаються перманентні конфлікти гравців із майстрами: правила правилами, а тлумачити їх можна по-різному. Режисура дійств теж рідко буває належної висоти. Гра то «провисає», і учасники тиняються лісом, не знаючи, чим зайнятися, то, навпаки, перетворюється на «театралку»: майстри жорстко командують гравцями, не залишаючи останнім можливості впливати на хід гри. А хотілося ж по-справжньому! Хотілося справді відчути себе гномом або ельфом...

І трапляється, що шляхетна битва «по грі» перетворюється на натуральний мордобій «по життю». Передбачаючи такий сценарій розвитку подій, правоохоронні органи часом нав’язливо цікавляться тусовками толкіністів. Справді, коли стільки народу — зазначте, озброєного! — збирається разом, краще припинити це в зародку... Ще станеться щось.

Утім, останнім часом міські адміністрації дедалі частіше йдуть назустріч клубам рольових ігор, надаючи їм територію для «полігонів». З’являються і спонсори — із числа подорослішалих рольовиків. Ставлення спільноти до цього виду дозвілля помалу вирівнюється. Якщо хлопцям хочеться побігати в зелених плащах, що тут поганого? Але...

Я — хоббіт

Хто ж був найпершим в історії рольовиком? Першим, хто зрозумів, що вигаданий, літературний світ куди привабливіший від реального, змайстрував собі зброю, сів на коня й вирушив шукати подвигів? Правильно, шляхетний лицар Дон Кіхот Ламанчеський. Але його ніхто не зрозумів.

Рольовики стверджують, що саме книжка Сервантеса, котрий висміяв світлі ідеї ескапізму, відсунула на кілька століть виникнення рольового руху. Втім, і сьогодні їх, хлопців і дівчат із дерев’яними мечами, багато хто не розуміє. Чого вартий сам термін «толкінуті» — явний натяк на душевне здоров’я гравців-толкіністів!

Переважна більшість цих хлопців — молодь неформального складу. Протест проти суспільства й навколишнього світу загалом — основна складова їхньої натури, а толкінізм — лише форма прояву цього протесту. Симптоматично, що перші переклади книжок Толкіна великими тиражами з’явилися на території колишнього Союзу наприкінці вісімдесятих—початку дев’яностих, збігшись у часі з крахом ідеалів радянської доби. Ескапізм — утеча від реальності — типовий для кризового суспільства. Усе це накладається й на особистісний кризовий період, який багато хто переживає в підлітковому й молодому віці.

Практична психологія — хоч як дивно, не менш, а то й більш екзотичне явище для України, ніж толкінізм — теж широко використовує рольові ігри. Входження в образ літературного героя чи просто іншої людини, узяття нового імені часто допомагають позбутися багатьох комплексів, перемогти самітність, знайти своє місце в соціумі. Психолог пропонує спробувати бути сильним, сміливим, комунікабельним спочатку за когось іншого — аби збагнути, що це під силу тобі самому.

До речі, завсідники ігор за Толкіном давно помітили одну тенденцію. Головний герой «Володаря кілець» — хоббіт Фродо, низькоросла істота, прив’язана до землі й оселі. У руках «маленької людини», не героя й не супермена, опинилася доля світу. Ця небезпечна ноша не викликає в нього ніякого ентузіазму, але Фродо все-таки бере її на себе: нікому крім нього.

Так от, образ Фродо мало кого надихає на грі. Інша річ бути великим чарівником Гендальфом або Саруманом — злим, але теж великим. Популярні герої Арагорн і Боромир, могутні ельфи Елронд і Леголас. Дівчата — суціль ельфійські королева Арвін і Галадріель, хоча за бажання можна намалювати на щоці чоловічий знак і теж стати героїчним ельфом-богатирем. Ніколи не залишається вакантною і роль усемогутнього духу зла Саурона.

Нереалізовані в житті амбіції виносяться на гру, де й виходять назовні часто не найкращим чином. Але й не найгіршим, — резонно заперечують ліберально налаштовані дорослі. Нехай уже краще виряджаються й вимахують мечами, ніж п’ють, колються чи грабують перехожих. Мабуть, на сьогодні це найпоширеніша позиція щодо юних рольовиків.

Проте трапляється, що протест проти всіх і вся, вбраний у толкінівські шати, виходить за межі ігрового полігона. «Високорідний ельф» починає роз’їжджати в метро з мечем на поясі й хамить «огидним смертним». «Толкінута» тусовка перетворюється на аналог тоталітарної секти з усіма характерними атрибутами: культовими відправами, наркотиками, повною відмовою від соціального життя. І, між іншим, серйозно компрометує нормальних хлопців і дівчат, котрі люблять читати товсті книжки та влаштовувати театралізовані ігри.

Джон Рональд Руел Толкін створив дуже привабливий світ, куди зовсім непогано часом зазирнути — гортаючи сторінки, сидячи в кінозалі чи гуляючи лісом у зеленому плащі. Але переселятися туди назавжди, слово честі, не варто.