ІГОР СТАРИГІН: «Я ХОЧУ БУТИ СХОЖИМ НА СВОГО СОБАКУ»

Поділитися
Мабуть, немає такої людини, яка бодай один раз у своєму житті не дивилася б фільм «Д’Артаньян і три мушкетери»...
Ігор Старигін

Мабуть, немає такої людини, яка бодай один раз у своєму житті не дивилася б фільм «Д’Артаньян і три мушкетери». Після виходу цієї картини вже досить відомі в кіно артисти Михайло Боярський, Валентин Смирнитський, Ігор Старигін і Веніамін Смєхов стали суперзірками. Сотні хлопчаків наслідували їх, численні дитячі ігри звелися до ігор у мушкетерів. Роль Араміса в картині дісталася Ігорю Старигіну, який захопився театром ще в шкільні роки. По закінченні інституту в 1968—1973 роках він працював у Московському ТЮГу, потім у театрі ім. Мосради, а 1983 року перейшов до театру-студії «У Никитских ворот». Останнім часом Ігор працював у МХАТі в Тетяни Дороніної. У кіно Старигін дебютував у фільмі «Відплата», але першою значною роботою стала роль Кості Батищева в картині Станіслава Ростоцького «Доживемо до понеділка»...

— Ви мріяли вивчитися на актора, чи все сталося випадково?

— Це була, швидше, випадковість, оскільки я думав про професію юриста й хотів вступати на юридичний факультет МДУ. Але іспити туди були в липні, а в усі театральні вузи — у травні. У принципі, це правильно. Тому що всі дурники, котрі мріють про акторську славу, провалившись, могли встигнути вступити до нормальних вузів. А я в шкільні роки, щоб не тинятися під’їздами, не курити й не пити дешевий портвейн, відвідував драматичний гурток імені А.Гайдара при Будинку піонерів. Щоправда, ходив я туди за компанію зі своїми друзями. Допомагав робити декорації, ще щось, а на сцену вийшов лише один раз. По закінченні школи всі ці мої друзі вирішили спробувати себе в акторській професії. І я пішов із ними за компанію, тим паче що документів здавати не вимагали, а треба було просто написати заяву на перший тур. Так вийшло, що один злетів, другий, третій. А я, завдяки нахабству, пройшов, прочитав «Василя Тьоркіна» Твардовського, хоча який із мене тоді був Тьоркін — інфантильний, гарний хлопчик. А наступного дня довідався, що мене взяли відразу на третій тур, оминувши другий. Я навіть у два інститути потрапив — і у МХАТ, і в ГІТІС. Проте в ГІТІСі не треба було читати прозу, і я вирішив, що туди вступити легше, ось і пішов. У юридичний невідомо чи вступив би, а тут уже прийняли. Так я й став студентом ГІТІСу, зрадивши свою мрію стати юристом.

— А з чого розпочалося ваше кінематографічне життя?

— На другому курсі я знявся в невеличкій ролі ад’ютанта у фільмі «Відплата». Причому це було нелегально під час зимових канікул, оскільки нам не дозволяли зніматися. Це була робота режисера Столпера, який зняв «Живі і мертві». «Відплата» теж була частиною його трилогії «Солдатами не народжуються». А далі була роль, яка принесла дику популярність і мені, і всім, хто зі мною знімався, — це картина «Доживемо до понеділка». Під час зйомок я вже був студентом четвертого курсу.

— Деякі ваші великі ролі пов’язані з військовими: «Ад’ютант його превосходительства», «Державний кордон»... Як ви вважаєте, режисери вас бачили в цьому амплуа чи вам хотілося бути військовим на екрані?

— Ні, мабуть, це щось внутрішнє, те, що бачили в мені режисери. До речі, я лише один раз зіграв радянського офіцера. В основному довелося грати, як у кіно, так і в театрі, офіцерів Білої армії. Дуже серйозний спектакль у мене був у театрі Мосради. Я зіграв білого офіцера в «Сорок першому», а моїми партнерами були великі артисти Ія Савіна і Ростислав Плятт. А так я ніякий не офіцер, і навіть в армії не служив. По маминій лінії я з Рязанської губернії, а по лінії тата — омський сибіряк. Отже, ніякої білої кості в мені немає, батьки були простими людьми.

— А чим вас приваблювали ролі фантастичного напряму, наприклад картина «Місячна райдуга»? Чи вірите ви в існування інших цивілізацій?

— «Місячна райдуга» сам по собі дуже гарний твір, а от сценарій, чесно кажучи, не був удалим. Проте коли я довідався, що фільм зніматиметься в Прибалтиці, де я ніколи не бував, то відразу ж погодився. Це була головна причина, яка спонукала мене знятися в «Місячній райдузі». А в існування інших цивілізацій, у всі ці чудеса я вірю і сподіваюся, що ми не самотні в Галактиці. Звичайно, хочеться все це побачити на власні очі...

— Якщо вам пощастить зустрітися з інопланетянином — ваша перша дія? Що ви йому скажете?

— Ого! Хоч як дивно, але я ніколи над цим не замислювався. Напевно, головне не злякатися, простягнути руку й піти разом випити пивка.

— Повертаючись до «Трьох мушкетерів», хочу запитати, чи підтримуєте ви стосунки з Боярським, Смирнитським, Смєховим?

— Мишко Боярський живе в Санкт-Петербурзі, тому ми зустрічаємося тільки коли він приїжджає з виступами чи спектаклями до Москви. Десь сідаємо й розповідаємо один одному новини. А з Валею Смирнитським ми часто зустрічаємося, тому що він живе поруч із Будинком кіно, а я туди часто ходжу на прем’єри. А ось Вєня Смєхов, на жаль, від нас відколовся, знайшов собі творчу нішу за кордоном. У Німеччині (та й не тільки) він ставить спектаклі, грає. Ну, а якщо ви бачите на всіх шести каналах своїх телевізорів Смєхова, то, отже, він у Москві.

— Кілька років тому в пресі мусувалися чутки, що ви посварилися з режисером і продовження мушкетерів зніматимете самі...

— Так, тертя були. Після першого фільму Георгій Юнгвальд-Хилькевич узагалі відмовлявся знімати далі. І лише під потужним тиском Михайла Боярського, який узяв його за горло і сказав: «Зніматимемо «Двадцять років потому!», зйомки продовжилися. Траплялося, що режисер просто їхав у відрядження, оскільки був пов’язаний із кількома французькими фірмами, і якісь епізоди знімав за нього другий режисер або навіть ми самі розкидали мізансцени. А потім були розбіжності в тому, що Мишко хотів зробити картину в стилі Дюма й убити нас усіх, крім Араміса. А режисер сказав, що не можна цього робити, тому що на фільмі виховувалося кілька поколінь глядачів.

— А як ви потрапили на роль Араміса?

— Мені просто зателефонували з Одеси, сказали, що запускається такий фільм, і запропонували зіграти роль Араміса. Я взяв, погортав книжечку, пригадав, що це був за персонаж, і вирішив поїхати. Проби з Мишком минули дуже швидко, після чого я відбув до Москви. Знаю, що на цю роль пробувалося кілька акторів, але досі не знаю хто. Не було претендентів лише на роль Д’Артаньяна, оскільки вона писалася під Боярського.

— А як ви вважаєте, сьогодні може існувати мушкетерська дружба, де головним девізом є «Один за всіх, і всі за одного»?

— Думаю, що так. Я знаю кілька таких компаній, я ніби при них, але десь поруч. Це в основному технарі.

— Ви стали популярним артистом, але в особистому житті вам не щастило: позаду п’ять шлюбів. У чому причина? Не могли знайти ідеалу?

— Не скажу, що мені не щастило в особистому житті. Та й з усіма дружинами (крім однієї) у мене збереглися хороші дружні стосунки. Просто для мене дуже важливий стан закоханості, заради якого можу піти на багато що. Це почуття дуже схоже на стан при злеті літака: коли дихаєш на повні груди, а повітря все одно не вистачає. Напевно, любов — найдієвіші ліки на світі, і я, як і раніше, люблю молодих та вродливих дівчат.

— Чому присвячений ваш вільний час, і чи є настільна книжка, улюблений фільм?

— Влітку люблю рибалити, причому на самоті. Я взагалі самотній вовк, не люблю великих компаній, тусовок, як нині кажуть. Це все не по мені. Я людина домашня: хороша книга, собака — це й займає мій вільний час.

— А якої породи собака?

— Це чудова істота — американський кокер-спаніель Іда, якому вже вісім років. А назвав я його так за ім’ям однієї з героїнь серіалу «Санта-Барбара», вродливої блондинки Іден.

— Кажуть, собака повторює характер господаря. Як ви вважаєте, його характер схожий на ваш?

— Думаю, що мій — на його. Принаймні хотів би. Іда дивовижно ніжна, м’яка, чуйна, доброзичлива. Це далеко не сторожовий пес, бандитам чи злодіям, які могли б увірватися, він би лише носи лизав. А я з роками стаю жорсткішим, і мені хотілося б бути схожим на Іду. М’якістю характеру собака повторює мене в молодості.

— Якої ролі ви ще не зіграли?

— Завжди боюся говорити про це. Адже я вже не юнак, і мене рятує лише те, що в мене фактура така моложава. З юності мрію зіграти Федю Протасова в «Живому трупі», дуже хочеться, але страшно. Я жахливий ледар, мене треба повсякчас штовхати, щоб я щось робив. Дуже хотів би попрацювати з чудовим актором Олексієм Баталовим.

— Що ви вважаєте найбільшою удачею у вашому житті?

— Народження в 1978 році дочки Насті. Вона стала прекрасною художницею, мріє про власний вернісаж. Можливо, займатиметься і комп’ютерною графікою.

— Що б ви хотіли побажати читачам, глядачам, людям, які вас знають?

— Коли в мене беруть автограф, я звичайно пишу: «Удачі!». Тому що в нашому непередбачуваному житті загадувати — невдячна й небезпечна річ. Ти не знаєш, що з тобою станеться через п’ять хвилин. Тому я всім бажаю удачі й стабільного життя.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі