Ігор Іртеньєв: «Сглотнул Бандеру и Петлюру — сглотнет Мазепу и Махно!» - Культура - dt.ua

Ігор Іртеньєв: «Сглотнул Бандеру и Петлюру — сглотнет Мазепу и Махно!»

23 вересня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №37, 23 вересня-30 вересня

Що написати як «підводку» до розмови з відомим поетом-пересмішником, якого й так знають усі? Хоча насправді про іртеньєвські «труди і дні» сьогодні в Україні відомо не надто вже й багато...

Що написати як «підводку» до розмови з відомим поетом-пересмішником, якого й так знають усі? Хоча насправді про іртеньєвські «труди і дні» сьогодні в Україні відомо не надто вже й багато. Про нинішнє життя-буття поета, а також про політику, вірші, інтелігенцію російську та українську і Бог знає про що ще — в ексклюзивному інтерв’ю «ДТ» з Ігорем Іртеньєвим, який ненадовго заглянув в Україну.

— Ігоре, останнім часом про вас, колишнього телеведучого, просто частого гостя різноманітних московських телепередач і героя газетних колонок світської хроніки, чути досить мало...

— Мабуть, років п’ять виповниться нинішнього року, як я працюю в московській газеті «Газета» — у мене там двічі на тиждень віршована колонка. Крім того, на «Эхо Москвы» виходить наша передача з Віктором Шендеровичем «Плавлений сирок», яка, так би мовити, прийняла естафету в «Безплатного сира»...

— На телеканалі ТВС «Безплатний сир», отже, закінчився...

— По-моєму, вже і ТВС немає. На ТБ трапляються мої разові появи в різних програмах — як запрошеного гостя. Та я дуже прискіпливий, погоджуючись на пропозиції, не хочу опинитися в дискомфортній для себе ситуації.

— Багато відомих літераторів і Росії, й України сьогодні працюють колумністами, просто — у газетах, у кращому випадку — на ТБ... Згадую, як у другій половині 1980-х ці самі люди, на заздрість навіть поп-зіркам, збирали ледь не стадіони слухачів, і на язиці так і крутиться єхидне стариганівське: література, що, остаточно пішла на маргінеси?

— Ну, чому? Те, про що ви кажете, абсолютно нормальна світова практика. На чисто письменницькі заробітки живе дуже небагато представників цієї професії: люди, які працюють у масових жанрах літератури. Всі ж інші поєднують письменництво чи з журналістикою, чи з викладацькою діяльністю. Та ні, це цілком нормально...

— До речі, про «змичку міста із селом», тобто, звичайно, «літератури» із мас-медіа. Не знаю, чи відомо вам про існування в Україні «5 каналу» ТБ...

— Звісно! Та я на ньому, якщо не помиляюся, навіть виступав...

— З «5 каналом» співпрацює Олександр Ірванець. Ви, до речі, не знайомі?

— У мене, якщо чесно, нині така погана пам’ять на імена стала...

— Це наш відомий поет (а також драматург і прозаїк).

— А-а, ну, виходить, не знайомий.

— Однією з найпопулярніших програм «5 каналу» була й залишається «5 копійок», і ось у ній і з’являється свій «поет-правдоруб» Олександр Ірванець.

— «Правдоруб»? Тоді — поборемося за бренд! (Сміється.)

— У будь-якому разі, «політичні сатири» на злобу дня Ірванець декламує.

— Актуальні вірші (на кшталт тих, які робив і я) — це нормально. Добре — що ж тут!..

— Насправді, я просто з’ясовувала, чи знайомі ви. Раптом, у перспективі, приміром, українсько-російським проектом порадуєте...

— Я знайомий з іншим вашим поетом, який теж пише дуже веселі, актуальні вірші (зокрема, й українською), — Яном Таксюром. Дуже його ціную. З українських колег дружу ще з чудовим дніпропетровським прозаїком Сашком Хургіним. Він, правда, пише російською, а нині й взагалі живе в Німеччині. На жаль, сучасну українську літературу я взагалі знаю погано, хіба що Леся Танюка? (Сміється.) Та, з іншого боку, сучасну американську теж практично не знаю… На жаль, в останні роки я взагалі не дуже читаю перекладну літературу...

— Повернемося до початку розмови. У 1980-х поезія збирала якщо не стадіони, то актові зали політехнічних музеїв...

— Так, сьогодні прозаїки, напевно, і справді «у топі» — але це жодною мірою не свідчить про погіршення ситуації в поезії. У нас у Росії (думаю, що те саме відбувається й в Україні) є дуже багато нових імен, виходять книжки, журнали — скажімо, у Москві ось уже незабаром виповниться 10 років, як існує поетичний журнал «Арион»... Просто бувають часи, коли поезія бере на себе додаткові функції — кличе народ на барикади, скажімо. А бувають, коли хвиля, висловимося так, «пішла донизу». Взагалі ж кількість читачів поезії — справді константа в суспільстві. Власне, поезією завжди цікавилася обмежена кількість людей — я маю на увазі таких, які не шукають у ній відповіді на актуальні питання, а є просто вдумливими читачами. Точно так само й писати справжні вірші. (Я маю на увазі, не просто такі собі ліричні полюції — через цю стадію теж проходили, напевно, усі, хто пише поезію...)

— «Поэт в России — больше, чем поэт». «Поэтом можешь ты не быть, но гражданином быть — обязан!» Як «політична», «актуальна» поезія співвідноситься зі «справжньою»?

— Ну, громадянином поет точно «бути зобов’язаний»! Та й поет у Росії — напевно, точно, «больше, чем поэт» і сьогодні (уже не знаю, добре це чи погано.) Що ж до відповіді на ваше запитання... «Володарями дум» у Росії завжди були поети з «соціальної» домінантою у творчості.

— Без перебільшення, ви один із тих небагатьох літераторів, кому і справді в 1980—1990-х випала доля стати «володарем дум». Що не менш істотно, ваша позиція «поета і громадянина» і сьогодні впливає на громадську думку в Росії.

— Не приховую, вірші для мене, безумовно, є засобом заробітку, оскільки за те, що пишу, я отримую гроші. Та це не означає, що... У мене «соціальний початок» був присутній завжди, це для мене органічно. Якісь із моїх віршів і справді можна пустити за розрядом громадянської лірики...

— До речі, щодо останньої. Чому ваш сайт не оновлюється?

— Сайт багато років робили дуже симпатичні хлопці — мої, так би мовити, вболівальники. А нині в них дуже багато своєї роботи, просто бракує часу. Я обов’язково знайду людину, яка підтримувала б «сторінку» у Мережі. Та, по суті, мій сайт є і на електронній версії «Газеты» — там вивішені всі мої вірші, які публікуються в цьому виданні... То про що ви хотіли запитати?

— На вашому сайті я прочитала вірш, написаний на самому початку помаранчевої революції в Україні, у розпал Майдану...

— А який це?

— Цитую: «Сглотнул Бандеру и Петлюру — сглотнет Мазепу и Махно».

— (Пожвавлюється.) А-а, так-так-так! Коли всіма силами адміністрація наша — благословенна нинішня кремлівська — намагалася втрутитися в процес в Україні... Підгодовані журналісти — М.Леонтьєв та інші з цієї когорти (що про них зайвий раз казати?) — напускали таку інформаційну завісу, зокрема, звинувачуючи українські опозиційні сили в тому, що в тих культ Петлюри і Махно. Загалом, багато було таких «куль»-провокацій. Я написав свою відповідь.

— У Росії сьогодні все-таки існує опозиційний рух? Самі ви відносите себе до опозиції влади?

— Безумовно. Що ж до опозиції... Такої потужної опозиції, як в Україні перед революцією, у нас, звичайно, немає — вона дуже розрізнена та різношерста. Та нинішній політичний курс викликає протест у дуже багатьох.

— Згадую «труды и дни» свої та всіх колег за опозиційними виданнями зразка 2001—2004 рр. А вам що буває за «опозиційність»?

— Тобто чи тягнуть мене на Луб’янку і чи засовують там голки під нігті? Наразі ні, думаю, що й не будуть. Та ми — Віктор Шендерович і я, вірний Санчо Панса, відрізані від телевізійних каналів: на жаль, місця нашій телепередачі на жодному не знайшлося. Шендеровичу взагалі дістався «жовтий квиток» на ТБ — від нього там як чорт від ладану шарахаються... Загалом, прямих погроз начебто б немає, але поле опору повсякчас звужується. А пресинг зростає. На сьогодні в Росії взагалі немає «опозиційних» телеканалів (Ren-ТВ хіба що намагається смикатися), та й навіть газет, які представляють «альтернативну» офіційну точку зору, залишилося мало. Моя дружина, Алла Боссарт, працює оглядачем «Новой газеты» — це видання, мабуть, єдине й збереглося як відверто опозиційне. Там постійні фінансові труднощі, відсікають рекламодавців — щоб уникнути проблем люди просто бояться давати рекламу...

— Як вийшло, що під час президентської кампанії в Україні ваш друг В.Шендерович створював мультсеріал про сімейство Грищенків? В Україні багато єхидничали з приводу співробітництва автора «Ляльок» із тодішньою нашою «партією влади».

— Я в цих мультиках участі не брав. Знаю, що з мого сайту брали вірші — пізніше, уже заднім числом, мені передзвонив якийсь пан Чекалкін, довів до відома і навіть запропонував грошей. Було, не приховую, дуже приємно.

— Та-ак, пан Чекалкін — «батько» гумористичного проекту «Веселі яйця», це йому тодішня опозиція багато в чому зобов’язана новими прибічниками, а вся Україна — гомеричним реготом над деякими політиками. Тобто ви спілкувалися, так би мовити, із «антиподом» «Сімейства Грищенків».

— Віктор ні за які гроші не став би працювати з людьми, з якими не згодний ідейно! Отже, певне, йому просто не так представили ситуацію. Я в цьому переконаний! Знаєте, коли ми з ним побачимося в Москві, обов’язково розпитаю, що ж сталося.

— Коли вже зайшла мова, нині ви, Ігоре, «відповісте» за всю російську інтелігенцію. А якщо казати серйозно… Навіть не роками — уже століттями існує міф: «типологічною рисою» інтелігенції Росії є її «опозиційність» до будь-якої влади. І ось під час недавніх помаранчевих подій, та й у наступні місяці багато моїх співвітчизників були, м’яко кажучи, дуже розчаровані позицією інтелектуальної еліти росіян стосовно України. Ще більш красномовною, ніж ваша офіційна. Особисто мене свого часу особливо покоробила реакція російської інтелігенції на відкритий лист українських літераторів, у якому Ю.Андрухович, О.Забужко і Ко пояснювали, чому не підтримують одного з кандидатів у президенти України. До речі, наскільки я чула, у тих, хто підписав цей документ, вже в 2005 р. розпочалися проблеми з виходом їхніх книжок у Росії...

— До того, щоб існував офіційний циркуляр про відлучення українців від друкарського верстата, у нас ще, слава Богу, не дійшло. Кого друкувати, а кого — ні з Кремля не диктують. Та й перекладні книжки для нього не є небезпечними — ну, вийшов роман Андруховича тиражем у п’ять тисяч примірників чи десять, то що? Що ж до інтелігенції... Вона ніколи не була однорідною. Завжди була підгодована інтелігенція (при комуністах сюди входили найвідоміші імена). При цьому досить велика частина завжди залишалася опозиційною. Втім, сьогодні інтелігенція в Росії, справді, розколота. Багато хто відверто боїться — а може, просто намагаються отримати матеріальні вигоди від співробітництва з владою. (У когось, може, театр, і він у такий спосіб намагається захистити своїх акторів, хтось керується просто шкурними розуміннями тощо). Так, на жаль, велика частина інтелігенції Росії проявила себе дуже непривабливим чином. Та, думаю, судити про всіх за їхніми діями все-таки не варто. А чи є поняття «російська інтелігенція» у принципі породженням міфу? Думаю, що відпочатку ні. Це справді була найсовісніша частина нації. На жаль, саме останнім часом вона виявилася сильно розколотою...

— Як думаєте, чим процес «розколу» закінчиться?

— Ну, це не до мене — це до Тамари Глоби! Думаю лише, що при існуючому курсі розрив поглиблюватиметься...

— Наприкінці розмови — традиційне запитання: коли вийде ваша чергова книжка віршів? Адже, на щастя, І.Іртеньєв пише не лише «на злобу дня» до газети?

— Книжки в мене виходять регулярно, остання, «Избранное», видана в березні нинішнього року. До того була книжка есе, яка виходили в «Газете. Ру» (я там вів колонку, а потім просто об’єднав написане в окрему книжку). Нині книжку моїх віршів друкує моя рідна — тьху, тьху, постукаю, щоб не наврочити! — «Газета». Якщо чесно, ніколи не вибудовую «творчих планів» і «проектів». Звичайно, щось пишу, а потім просто збираю і видаю. Благо, пишу я досить часто.

— Чи змінилася сьогодні ваша аудиторія порівняно з 1980—1990 роками?

— Безумовно, змінилася в бік зменшення — це відбиває загальну тенденцію. А якісно — ні, навпаки, відпали ті, хто шукав «політичні» підтексти чи йшов за модою. Та любителі віршів, поезії (зокрема, і моєї) залишилися. На щастя, їх не така вже й мала кількість.

— Відсутність телеефірів не йде на користь тиражам, але, виходить, сприяє поезії?

— Тиражам на користь, безумовно, не йде. А, з іншого боку, мої книжки, як і раніше, видаються дуже пристойними (особливо, як для поезії) тиражами. Взагалі, я спокійно до цього ставлюся...

— Літературознавці й критики люблять навішувати ярлики. Скажімо, вашу поезію автоматично атестують як «іронічну». Чи існує авторське визначення поезії І.Іртеньєва?

— Я думаю, у Києві напевно можна купити мою книжку «Избранное», яка вийшла у видавництві «Эксмо». Передмову до томика написав літературознавець Артем Скворцов. Мені дуже подобається його визначення «їдкий лірик». У принципі ж, у моїх віршах завжди є іронічна складова — але, мені здається, при цьому вони завжди можуть проходити за рангом «нормальної» поезії. Як назвати те, що я пишу? Поезія, вірші, почуття, пристрасті відносні... Ні, я не заганяв би себе в певні рамки!

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво