І СМІХ, І СЛЬОЗИ — ВСЕ В КІНО

Картина Аркадія Яшина «Черевики з Америки», зроблена спільними зусиллями Німеччини, Росії й України, повертаючись до трагедій і душевних зламів людей, котрі пережили війну, настільки перевантажена метафорами і сумбуром розмірковувань самого режисера, який прагне з’єднати і примирити християнство й іудаїзм, що, попри співчуття до історії, розказаної там, залишає враження надуманості та штучності. Це позначається і на грі акторів, за винятком незрівнянного Рамаза Чхаквадзе, який навіть у цих найскладніших екранних обставинах був неймовірно переконливим.

Окремо у конкурсній програмі стоїть нова стрічка Юрія Гримова «Колекціонер». Незвична навіть для самого режисера, порівняно з його попередньою картиною «Муму», манера розповіді; некваплива, але жорстка стилістика фільму, — все це тримає в напрузі від першої до останньої хвилини. Робота, на мій погляд, дуже цікава (ми докладно поговоримо про неї, тим більше що розмова з Юрієм Гримовим уже відбулася), але вона настільки суперечить і комерційному, і авторському напрямам у сьогоднішньому кіно, що навряд чи буде увінчана нагородою фестивалю.

Зате безумовним претендентом на одну з них, на мій жаль, є чергові націонал-шовіністичні варіації Олексія Балабанова та його вірного соратника, талановитого продюсера Сергія Сельянова — фільм «Війна». У ньому, хоч і трохи на іншому матеріалі, продовжується тема, заявлена в «Браті» і «Браті-2», — людина має право вбивати вже через саму приналежність до великої нації, що проживає у державі, яка продовжує бути великою, навіть прогавивши свої колонії. (Маються на увазі Україна та Казахстан, згадані в тексті одного з героїв, але за бажання кожен патріот, що себе поважає, може продовжити цей список.) Аморфний герой Сергія Бодрова, втративши ноги в чеченському полоні, певне, через неможливість руху, не діє в кадрі, а лише вістить. Щоправда, про нього молодий герой говорить багато хорошого — глядач мусить йому вірити на слово. Тим більше що сім’я героя-капітана настільки патріотична, що його мати ніколи не користується послугами іновірців, які привозять мандарини на ринок. На відміну від попередніх патріотичних картин, у «Війні» є явні сюжетні й кінематографічні провали, хоча глядачі в масі своїй їх не помічають, влаштовуючи творцям та героям фільму овацію.

Того ж самого дня, коли в Зимовому театрі демонструвалася російська «Війна», у «Жемчужине» дивилися недоступний поки що багатьом співвітчизникам фільм Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу». Не аналізуючи зараз цей довгожданий твір докладно, тим більше що Сергій Тримбач на шпальтах «ДТ» висловив свою думку про нього після неувінчання картини призом на Берлінському фестивалі, дозволю собі зазначити, що, попри всю вишуканість картонних декорацій, примітивну подвійну експозицію, еклектику вертепу з недоречними, на мій погляд, украпленнями сюрреалізму, для мене залишилася незрозумілою громадянська позиція творця цієї кіноепопеї, яка «з’їла» усі кіногроші України.

Підбиття підсумків «Кінотавра» і розмови з його гістьми та учасниками — у найближчих номерах. А на фотографіях — парадний бік фестивалю.