І сміх, і сльози — і любов. Актриса Мальвіна Швідлер: розрізнені сторінки - Культура - dt.ua

І сміх, і сльози — і любов. Актриса Мальвіна Швідлер: розрізнені сторінки

10 липня, 2009, 13:22 Роздрукувати Випуск №26, 10 липня-31 липня

Цього літа, у серпні, відзначить свій 90-річний ювілей Мальвіна Швідлер. Це актриса неповторної чарівності, досконалої сценічної майстерності і надзвичайного почуття гумору...

Цього літа, у серпні, відзначить свій 90-річний ювілей Мальвіна Швідлер. Це актриса неповторної чарівності, досконалої сценічної майстерності і надзвичайного почуття гумору. Вона завжди була улюбленицею публіки. Зіграла (зокрема на сцені Київського театру імені Лесі Українки) десятки великих і маленьких, але завжди яскравих образів. Без сцени вона не мислить свого життя. В київський театр Мальвіна Зиновіївна прийшла в рік Перемоги — 1945-го... Цим підмосткам залишається вірна донині. Нинішній період її життя — роки мужності. Акторка практично втратила зір, але все одно «включена» в життя, цікавиться театром, згадує цікаві епізоди з минулого.

Деякі з цих епізодів увійдуть і до книжки її спогадів — «Маля, какой вы была!». Над книжкою працює видавництво «Наірі» (спільно з Національним театром імені Лесі Українки). Окремі фрагменти ексклюзивно пропонуємо читачам «ДТ».

«Ах, була б ти білявкою!»

Із сімнадцяти років я грала в Одеському театрі російської драми. Щоправда, «грала» — гучно сказано. Брала участь у масовці. Проте одного разу мені невимовно пощастило. Б’ю байдики за лаштунками і тільки спостерігаю, як носиться скуйовджений помічник режисера. Туди-сюди! Раптом він зупиняється переді мною мов укопаний і ні сіло ні впало накидається на мене: «Чого розсілася? Бігом нагору! На сходи! Будеш спускатися й цілуватися, бо артистка в буфеті, вона вже не встигне».

Мальвіна Швідлер Фото: Ірина Сомова
Мальвіна Швідлер Фото: Ірина Сомова
Спускатися треба по макету знаменитих одеських сходів, над якими й нині стоїть Дюк. Не спускатися, а весело втікати в парі з гімназистом, цілуючись із ним майже на кожній сходинці.

До речі, гімназиста грав кумир одеських дівчаток, певно, тому я з великим ентузіазмом виконала всю цю невигадливу сценку. Із таким задоволенням цілувалася, що запрошений на постановку п’єси режисер Борис Вільнер підійшов до рампи, зааплодував і гучно наказав: «Гімназистку до мене!». Із запаморочливою швидкістю примчала я до його столика. Він обняв мене. Чомусь я відчула себе на сьомому небі. А він цинічно повернув мене на землю: «Ах, була б ти білявкою... Я б зробив із тебе акторку!».

Більше, на жаль, я цього епізоду ніколи не репетирувала й не грала.

Про вибір

У житті нам постійно доводиться робити вибір. Я вибрала сцену. Усвідомлено чи неусвідомлено — хіба тепер це має значення? Мене, між іншим, не відразу взяли в Київський театр імені Лесі Українки. Я приїхала до Києва з евакуації у квітні 45-го. А в театр прийшла тільки наприкінці серпня. Отож, коли нарешті взяли, я наважилася на аборт. Усвідомлений вибір... Сцена. Чи жалкую з цього приводу? Ні, ні за чим не жалкую.

Коли ми тільки-но одружилися, то постійно кочували з чоловіком. У нас не було нічого власного, крім відчуття хиткості благополуччя. Це був період передчуття війни. Потім — і сама війна. «Ну, а потім?» — запитаєте. Та й потім, коли я вже працювала в київському театрі, думки про дитину відступали на другий план, бо художній керівник, наш знаменитий Костянтин Хохлов, не дуже любив вагітних акторок.

Але річ же не тільки в ньому, а й у мені. Вважаю рідкісним щастям виростити сина або дочку, котрі стали б тобі друзями та підмогою. Я сама була відданою дочкою. У мене на руках померли батько й мати. З двадцяти років утримувала своїх батьків. Щоправда, нормальної квартири так і не змогла їм дати: це було понад мої можливості.

А діти? Скільки всього в них, окрім матеріального, потрібно вкласти! Я, певно, не могла дати їм того, що було б щастям для них...

Про Ріну Зелену

Мене дивувало, чому ніхто не писав про Ріну Зелену, а коли й писали, то мало... Тобто у двісті разів менше, ніж вона того заслужила. Мені навіть здається, не всі знають, що її звали не Ріна, а Катерина. Своє сценічне ім’я — Ріна Зелена — вона отримала в одеському підвалі, у театральній студії під назвою «Кріт». Її перша в житті афіша була такою маленькою, що справжнє ім’я ледь помістилося.

А чи всі знають, звідки в її амплуа взявся цей дитячий голос? На одному з її концертів сталася осічка: не приїхав акомпаніатор. Дізнавшись про це, Ріна відмовилася співати. Тоді адміністратор умовив її робити що завгодно, тільки б врятувати концерт. Вона викрутилася: невпевненим дитячим голоском прочитала «Мийдодіра» К.Чуковського. І виявилася неповторною.

А в кіно якою вона була різною! Скажу більше: вона в житті настільки відрізнялася від образів, створених на сцені, що для тих, хто впізнавав акторку на вулиці, бачити її перевтілення було потрясінням. Я сама була здивована, коли помітила, що в житті вона значно миліша й гарніша, ніж здавалася на сцені.

Пригадую, як уперше побачила її на сцені. Під час війни, в Ташкенті, вона читала монолог мешканки комуналки. Розповідала про те, як мешканці заздрили молодусі-сусідці...

Зелена, яка в житті була взірцем інтелігентності, читала так, що здавалося — ЦЯ може спокійно відкрити школу лихослів’я на комунальній кухні. Вона часто виступала на сцені мюзик-холу. Ось там-то я до неї й приходила за лаштунки, намагаючись хоч трохи поспілкуватися. Катерина Василівна була серйозною жінкою, розмовляти з нею треба було без смішків та пересмішків. Час стояв суворий, воєнний, люди жартували мало. Але все ж таки жартували. З Катериною Василівною потрібно було вести розмову тільки про інтелектуальні речі. І в жодному разі не про політику. Вона була привітною, але стриманою. І якщо вже з кимось розговориться, то був сенс слухати не перебиваючи, інакше вона сама замовкала...

Про Марію Миронову

Про талант Марії Миро­нової я чувала ще в ту пору, коли сама тільки починала працювати на одеській естраді. Ішов 37-й рік. Тоді в Москві вже був незвичайно популярним Аркадій Райкін. Але те, що робила із залом Миронова, не йшло в жодне порівняння... Коли вона тільки розкривала рот від імені Капи і видавала монолог біля телефона-автомата, зал задихався в істериці.

Мені теж пощастило відчути на собі її вплив. Це було 42-го року, коли Миронова у складі Московського театру мініатюр приїхала на гастролі до Ташкента. Кажу без перебільшення — на сцені був шедевр!

З Мироновою ми зустрічалися в різні періоди життя, та й у Києві вона часто в нас гостювала, а ось із Менакером я познайомилася в Ташкенті. Менакер був чарівний чоловік, дуже вродливий, до того ж, кажуть, розумний. Безперечно, талановитий. Правда, спочатку на сцені в ньому відчувався наліт провінційності. Розмовляв він із якимось неросійським акцентом. Але так само добре пам’ятаю: коли я побачила їх у спектаклі Бориса Ласкіна, в якому обоє виконували по три ролі, мені здалося, що він уже не поступався Марії Володимирівні. І коли за лаштунками я сказала їй про це, вона розпливлася в щасливій усмішці. Вона любила й цінувала Менакера. Це було очевидно й зрозуміло, як і те, що вона ним керувала. Вона займала керівну позицію в сім’ї. Мишею, певно, їй керувати було складніше. Різниця професій, його відрядження, її гастролі не дозволяли постійно тримати руку на пульті.

Вона подобалася багатьом чоловікам. Вони перетворювалися на її «чічісбеїв», ходили за нею назирці, показуючи дорогу. Мені здається, вона нічого особливого не робила, щоб комусь сподобатися. Була гранично природна зі своїми шанувальниками. Я спостерігала за нею у 60-х роках, відпочиваючи в Сочі. Щодня Миронова з’являлася на пляжі зранку і зникала опівдні. Ні на секунду не те що не лягала, навіть не сідала на лежак. Весь час ходила берегом. І незмінно з нею був супутник. То він ішов трохи переду неї, то поруч, повернувшись усім тулубом, щось розповідаючи й силкуючись утримати її увагу, що, в принципі, було складно: з нею постійно віталися, зверталися й махали з близьких і далеких лежаків.

Супутники були різні, але всі вони розмовляли гучно, щоб інші звернули увагу, що він ходить із «самою» Мироновою! Вона ж була незмінно сувора. Не можу сказати, що пихата, але, у кожному разі, дивилася на чоловіків як на підлеглих...

Про дам, гусарів і...

Щойно я приїхала до Києва, відразу ж пішла на спектакль у театр імені Лесі Українки. Після чого всю ніч не могла заснути. Хоча чого не спати? На той час у моєму житті вже було багато гарних спектаклів, тих, які я бачила збоку, та й тих, у яких була задіяна. І акторів хороших я бачила, і партнерів. Але такого яскравого сузір’я артистів, як у цьому театрі, ще бачити не доводилося. Мені воно здалося просто феєричним!

І, звісно ж, мені захотілося потрапити в цю божественну трупу. А головне — це не здавалося чимось недосяжним. Завдяки чоловіку (він працював в іншому театрі) я ненав’язливо познайомилася з директором цього блискучого колективу. І він сказав мені:

«Мальвіно, у серпні в нас починається новий сезон! Приходьте, і підпишемо з вами договір. Так, а скільки ви отримували там, працюючи в театрі?» Я відповіла, що Москвою мені затверджена ставка 1200 карбованців. Він не заперечував: «Затвердимо вам ту ж саму ставку, і будете спокійно працювати в нашому театрі. Втім, у нас уже є інженю: до нас повернулася акторка Смирнова. Але пусте, хорошого багато не буває», — заспокоїв директор чи то мене, чи то себе.

Не можу сказати, що в київському театрі мене зустріли добре, не можу сказати, що погано. Загалом, зустріли досить прохолодно. Але невдовзі я отримала невеличку роль служаночки у спектаклі за п’єсою «Дами і гусари» в режисера Миколи Соколова. У чергу з божественною красунею і популярною тоді акторкою Любою Шах. Репетирувала, звісно, тільки Люба. Я дивилася й слухала, очікуючи свого часу. Невдовзі Любі довелося поїхати в Ленінград на похорон колишнього чоловіка. Але й повернувшись днів через п’ять-шість, вона не з’являлася на репетиціях. І тоді на репетиціях з’явилася я...

Спектакль вийшов чарівним. Просто чарівним! Його хвалили і глядачі, і критики. Ніколи не забуду, як відгукнувся про цей спектакль відомий критик Олександр Борщагівський. Він почав із того, що, всупереч традиціям, йому хочеться обговорювати гру акторів не з голов­них ролей, а з другорядних. І назвав трьох служниць. Ще цей критик написав, що, мабуть,
з-поміж усіх цих служаночок перевагу він віддає мені. Але й це ще не все!

Напевно, все ж таки «голов­не» для мене відбулося на «генералці». Виходжу з гримвбиральні у вестибюль. Бачу нашого красеня-героя Білоусова. Він усміхається: «Зачекайте, я знаю, вам буде приємно це дізнатися. Щойно через вестибюль проходив Хохлов. Він запитав у мене: «Ну, як вам ця наша нова актриса?» А я обожнюю його розігрувати і спеціально перепитав: «Про кого мова, Костянтине Павловичу?» — «Ну та, котра грала в «Дамах і гусарах». Я йому: не помітив ніякої нової акторки. Тоді він ображено так перепитав: «Ну що ви, Михайле Михайловичу, розігруєте мене, чи що? Така чорненька!». А я: «Ах, чорненька? Ну що ж, на білому простиральці з нею було б...»
Хохлов обурено відповів: «Ви, пане, паскудник!». І розлючений вийшов із театру.

Комусь ця розповідь може видатися дурницею, але й зараз важко передати, до чого мені було приємно дізнатися про таку безпосередню реакцію метра. Звісно ж, я сприйняла її як комплімент.

У Хохлова я також зіграла у спектаклі «Горе з розуму». Ні, не Софію... А шосту княжну... Але зі словами! Тричі разом з іншими княжнами казала «Ох!» І один раз соло казала «Ах». Зате я могла милуватися Хохловим протягом усього дня на ранкових і вечірніх репетиціях. Дивилася на його незвичайне обличчя, стежила за цими інтелігентними чоловічими руками, які, напевно, були теплими, м’якими й ніжними. І, як мені здається, не видаючи себе, трепетала, тремтіла, обожнювала, боготворила, захоплювалася і — репетирувала…

Короткі титри долі

Мальвіна Швідлер народилася в Одесі, у сім’ї керуючого цегельним заводом. 1934 року, закінчивши трудову школу, вона взяла участь у конкурсі на підготовчий курс російського відділення Одеського театрального училища. І пройшла цей конкурс. 1939-го, закінчивши училище, вийшла заміж за директора Львівської філармонії Бориса Жолкова. У ті ж роки працювала на естраді. Під час війни служила в Ташкентському театрі російської драми. Роки евакуації подарували їй чимало пам’ятних зустрічей, у тому числі з Анною Ахматовою. З 1945-го — акторка Київської російської драми. На цій сцені вона зіграла блискучі ролі у спектаклях «Гравець», «Як важливо бути серйозним», «Священні чудовиська», «Школа скандалу», «Безприданниця», «Метеор», «Мораль пані Дульської», «Ліс» і багатьох-багатьох інших.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво