З Букером в одній компанії. Андрій Курков: «Читача треба провокувати!»

Твори українського письменника Андрія Куркова перекладено 32-ма мовами й видано більш як у 60 країнах. Допіру внесок Куркова в літературу оцінили організатори Міжнародної Букерівської премії (The Man Booker International prize) — на їхнє запрошення український письменник увійшов до складу журі цієї авторитетної літературної премії. Журі складається з трьох чоловік. Нинішнього року його головою обрали широковідому американську письменницю Джейн Смайлі. Також до журі ввійшов автор кількох світових бестселерів Аміт Чадхурі.

«Видавці відмовляли мені разів із п’ятсот»

— Андрію, хто з письменників країн Східної Європи до вас був визнаний гідним такої честі?

— Ніхто. Якщо казати про Україну, то ми, на жаль, не є країною — учасником світового культурного процесу, тому тут узагалі мало хто знає, що являє собою Букерівська премія.

— Скільки авторів виносять на обговорення і які критерії добору кандидатур для участі в цьому літературному конкурсі?

— Кожні два роки цю премію вручають письменникові не за окрему книжку, а за його літературну діяльність загалом, за внесок у літературу. Тільки живий автор має право одержувати премію. 2007 року лауреатами стали албанський письменник Ісмаїл Кадаре й Чінуа Ачебе — англомовний автор родом із Нігерії.

Для участі треба, щоб у претендента обов’язково були опубліковані два-три романи англійською мовою і щоб ці романи пройшлися по різних країнах. Спочатку до списку включають понад сто авторів, яких ми обговорюємо. За півроку список зменшиться в чотири рази. У нас у запасі близько ста сімдесяти книжок. Кожен із членів журі одержить для читання по двадцять книжок тільки англійською мовою. У квітні 2009 року буде оголошений короткий список, у травні назвуть лауреатів, а у червні вручать премію.

— Хто відкрив вашим книжкам дорогу на Захід? Чи це був щасливий випадок?

— Аж ніяк не щасливий випадок... Я 18 років цілеспрямовано розсилав листи з інформацією про книжки, з уривками зі своїх рукописів англійською мовою по різних видавництвах і продовжував писати в стіл. Надіслав близько тисячі листів і одержав приблизно п’ятсот із лишком відмов. І тільки 1997 року прийшла перша позитивна відповідь.

— Таким терпінню й упертості можна тільки позаздрити!

— Слава Богу, були енергія й бажання.

— Нині схема виходу українського автора до читача спростилася?

— Нині набагато легше. Раніш я не міг і тут публікуватися, бо не писав у стилі соцреалізму. А тепер немає цензури й жанрових обмежень. Найголовніше — писати так, як інші не пишуть. І щоб це було літературно й цікаво.

Дуже важливо пам’ятати: література — це добре й цікаво розказана історія, а не еклектичний потік свідомості. Потік свідомості вже був! І він є частиною історії літератури, й повторювати його не має сенсу. Чорний квадрат Малевича не треба ще раз малювати. Усе, що нині приваблює читача, — цікаво розказані незвичайні історії, універсально зрозумілі людям із різних країн. При цьому історії мають бути про країну автора. Не слід забувати — читач моментально визначає, чи незалежний автор, чи висловлює свою думку. Треба провокувати читача, аби він формував своє ставлення до ситуації, що описується. Є ще багато різних тонкощів, та письменникові передусім треба думати про читача, а не про себе.

— Чи змінився ваш читач із часів «Пікніка на льоду»?

— Змінився. Грубо кажучи, я дорослішаю, а мій читач молодшає. Тепер мене все більше запрошують виступати з лекціями в університетах, студенти приходять на мої вечори набагато частіше, ніж раніше. Коли я виступаю в університетах в Ужгороді, Дніпропетровську, Сумах, Чернігові, то відчуваю, що аудиторія дуже «жадібна», їм усе цікаво. Найближчими днями їду на місяць в університет Інсбрука.

— Про що плануєте розповісти студентам в Австрії?

— Проведу німецькою мовою кілька майстер-класів з художнього перекладу й літературної творчості (Creative writing).

— Читані вами лекції публікують?

— Ні, за винятком тієї, яку прочитав у Канаді. Текст розміщено на веб-сайті університету.

«Мову зробили інструментом політборотьби»

— Чи є якесь літературне агентство, що представляє ваші інтереси у світі?

— Тепер усі питання стосовно прав на мої книжки різними мовами, за винятком української й російської, регулюються з Цюріха. Я іноді втручаюся в переговори, оскільки видавництва з бідних країн не можуть платити за мої права за швейцарськими цінами. Недавно я, наприклад, захищав інтереси боснійського видавництва, яке готується видати в Сараєво «Географію поодинокого пострілу». Докладно пояснив своєму агентові, що, по-перше, це абсолютно некомерційна книжка, на ній неможливо заробити. А по-друге, перекладати її дуже складно. «Дотиснув», аби дозволили видати за символічну вартість. Мені буде дуже приємно, якщо перший переклад цього роману побачить світ. Я працював над ним сім років, потім скорочував два роки. Це один із двох моїх улюблених романів.

— А який другий улюблений із тринадцяти ваших романів?

— «Бікфордів світ».

— У кожній із ваших книжок хтось із персонажів наділений рисами автора. Хто це в іронічному-саркастичному «Нічному молочнику»?

— Я є в «Останній любові президента», але не в «Молочнику», де тільки зверху за всім спостерігаю. Після «Останньої любові» довелося дуже довго виходити з ролі президента. Слава Богу, вже вийшов. Тепер мої читачі повсякчас запитують: коли продовження? Певно, треба буде через два-три роки знову повертатися до цієї ролі.

— Нині ви, як і обіцяли в одному з інтерв’ю, закінчуєте «роман про любов без політики»?

— Так, закінчую короткий роман — пригодницьку мелодраму, що називається «Садівник з Очакова». До літа видам окремою книжкою.

— Який статус російської мови ви як письменник з активною громадянською позицією вважаєте найбільш прийнятним для України?

— Якщо з мови зробили інструмент для боротьби й поділу країни, то потрібен якийсь статус, щоб зняти цю напругу й відібрати в політиків «улюблений кийок-іграшку». Це сумна ситуація, і я, на жаль, не можу назвати жодний з наших урядів розумним чи раціональним у цьому питанні. Політикам, виявляється, вигідно мати про запас тему російської мови. Бо якщо вона зникне, виникне «тема Криму», потім «ісламу», коли кримських татар стане більше.

Нині немає найважливішого — немає легалізації української російськомовної культури. Вона не існує в жодних легальних дефініціях і формах. На мій погляд, Україна поки що не дозріла для прийняття політики мультикультурного розвитку за зразком Канади, наприклад.

Є фізичний вік, а є вік розумового розвитку. Отож фізичний вік нашої країни — 17 років. А за розумовим розвитком вона тільки вступає в тинейджерську фазу статевого дозрівання й нагадує мені 13-літнього підлітка з великою, але безглуздою фантазією. Тому поки марно очікувати якихось справді потрібних нині законів у цьому напрямі. Я дивуюся з того, що наше демократичне керівництво всіляко уникає залучати народ до привселюдної дискусії на найважливіші для суспільства теми.

— У березні нинішнього року президент Ющенко заявив, що на українське книговидання з Держбюджету виділять не менше 100 млн. гривень. Цей крок реально допоможе національному книговидавцеві?

— Виділити таку суму на видавництво в Україні — значить допомогти розібрати бюджетні гроші по приватних кишенях. Потрібно, на мій погляд, виділяти кошти на популяризацію процесу читання, на поїздки авторів по університетах, коледжах, на якісь культурні акції всередині країни й за її межами. А з цих ста мільйонів одну половину вкрадуть, а за другу видадуть нікому не потрібні книжки наближених до «каси» видавців і авторів.

«У засвоєнні мов... допомогли кактуси»

— Після вашої публікації «Земля в ілюмінаторі» дітям у школі села Лазарівка вже повернули комп’ютери?

— Після цього матеріалу був резонанс. Начальниця з районної санепідемстанції навіть пообіцяла подати заяву в прокуратуру на мене, правда, потім передумала. Учням знову дозволили навчатися в комп’ютерному класі.

— Як ви в сім’ї вирішуєте питання «дитина біля комп’ютера»?

— Середній син Тео іноді грає на нашому з дружиною комп’ютері, та не більш ніж півгодини на день. Буває, й по п’ять днів не підходить до нього. Часто замість комп’ютерних ігор я граю із сином у шахи. Недавно ми подарували доньці Габріелі на день народження комп’ютер. Я передбачаю тепер проблему, бо дочка сказала, що буде дозволяти Тео іноді пограти. Ми попередили її, що на диску комп’ютера мають бути тільки освітні ігри англійською мовою. Подивимося, як воно буде.

— А де навчаються ваші діти?

— У звичайній хорошій київській школі.

— Як вам удається при вашій зайнятості викроювати час для сім’ї?

— Коли я в Києві, намагаюся проводити час із дітьми, а пишу за кордоном, у літаках, поїздах. У травні буду викладати в університеті в Інсбруку, збираюся писати й там. А повернуся в червні, й уже все літо ми з сім’єю будемо разом на Чорному морі, потім в Англії.

— Чи є у вас якісь думки щодо системи освіти в Україні?

— Жодних особливих проектів у мене немає. Я просто проти того, щоб перевантажувати дітей і робити освіту культом, важким обов’язком. Є школи, в яких дітям задають домашнє завдання на п’ять годин роботи. У результаті десятилітня дитина має по дев’ять—десять годин на день віддавати навчанню. При цьому всі дорослі знають, що після закінчення школи дев’яносто відсотків знань не використовуються й згодом забуваються. Коли б моя воля, я б узяв трохи від англійської системи. Там діти мають право вибирати предмети, з яких вони хочуть складати іспити, починаючи із шостого-сьомого класу. І якщо учень, приміром, не хоче серйозно вивчати математику, то складає якийсь певний мінімум з неї. І не треба витрачати сили на вивчення нелюбимого предмета. Це найголовніше. Добре було, якби школи організовували більше заходів поза шкільним життям, різних поїздок. Можна здійснювати й обмін із сільськими школами: приїхати на тиждень у село повчитися й назад в місто, і навпаки.

— Тепер ви розмовляєте сімома мовами. За вашим же визнанням, ще 25 років тому знали дванадцять мов. Хто прищепив вам любов до вивчення іноземних мов?

— Я сам у сім років захопився кактусами й вивчив їхні назви латиною. Вже після ботанічної латини зацікавився польською й англійською мовами. Закінчив курси японської і, як і всі, хто вивчав цю мову колись, писав танки й хоку, щоправда, російською мовою.

— Могли б прочитати один із віршів?

— Зараз уже не пригадаю. Та в одному з моїх «глумізмів» тих часів знайшла відбиток японська парадоксальність:

«Сад будущего — антенны,

пустившие корни.

В корнях — клубни-

телевизоры зреют,

Постепенно делаясь

цветными.»

— Чи з’являться найближчим часом з-під вашого пера нові дитячі твори?

— Ми з художницею Тетяною Горюшиною готуємо до виходу хорошу дитячу книжку для найменших. Вона називається «Чому їжака ніхто не гладить». Текст уже написаний, триває робота над ілюстраціями.

— З огляду на те, що на сьогодні ви досягли чимало для сучасного письменника-белетриста, не втримаюся від запитання: у вас є мрія?

— Мабуть, ні. Я переступив через той стан, коли мрії відіграють велику роль у житті. Мрію, щоб у мене був вільний місяць, і я провів його на Капрі разом із сім’єю. Саме на Капрі, адже я дуже люблю раннього Горького, і мені завжди хотілося подивитися на те місце, де письменник грав із Леніним у шахи. Цей епізод у мене описаний у романі «Географія поодинокого пострілу». А так, думаю, я вже потрапив у коло, де мене ніщо не дивує: ні запрошення на святкування річниці Букерівської премії, ні щось інше. Вчора мене запросили в Норильськ виступити на фестивалі сучасного мистецтва «Норильський кактус». Та, на жаль, у цей час я буду в Австрії, а запрошення поїхати в листопаді в Красноярськ прийму.