І ПИЛ ВІКІВ ІЗ ХАРТІЙ ОБТРУСИВШИ... ЯКІ СКАРБИ ЗБЕРІГАЮТЬСЯ В ЦЕНТРАЛЬНОМУ ДЕРЖАВНОМУ ІСТОРИЧНОМУ АРХІВІ УКРАЇНИ (М. КИЇВ) - Новини кіно, театру, мистецтва, музики, літератури - dt.ua

І ПИЛ ВІКІВ ІЗ ХАРТІЙ ОБТРУСИВШИ... ЯКІ СКАРБИ ЗБЕРІГАЮТЬСЯ В ЦЕНТРАЛЬНОМУ ДЕРЖАВНОМУ ІСТОРИЧНОМУ АРХІВІ УКРАЇНИ (М. КИЇВ)

27 квітня, 2001, 00:00 Роздрукувати

Рядок, винесений у заголовок, — лише поетичний образ. Пилу в буквальному, фізичному сенсі тут не побачите...

Грамота з особистим підписом Богдана Хмельницького
Грамота з особистим підписом Богдана Хмельницького

Рядок, винесений у заголовок, — лише поетичний образ. Пилу в буквальному, фізичному сенсі тут не побачите. У приміщеннях архіву підтримуються штучний клімат і майже ідеальна чистота. Тут, у спеціально спорудженому комплексі на Солом’янській вулиці, розміщене величезне багатство — півтора мільйона «облікових одиниць зберігання».

 

Найдавніші документи архіву — рукописне Євангеліє XIII століття грецькою мовою й пергаментна грамота старости Отто з Пільче, датована 1369 роком. А верхня хронологічна межа скарбів, які тут зберігаються, — лютнева буржуазна революція 1917 року. Здавалося б, неоціненні стародруки можна знайти лише в кількох найбільших бібліотеках країни, а в будинку на Солом’янській мали б послуговуватися лише документами. Але мені показали тут цілу колекцію унікальних видань, до якої входять ліонська інкунабула (1454 р.), лейпцизькі, базельські, штутгартські палеотипи (початок XVI століття) й інші подібні раритети. Чому ж вони виявилися в архіві? Та дуже просто. Сюди потрапляють документи, як ми тепер кажемо, юридичних чи фізичних осіб. Цілі комплекси. Ось, наприклад, фонд знаменитого вченого і політичного діяча України Михайла Грушевського. Він охоплює весь сімейний архів його родини — діда, матері, батька, братів, сестер. Тут листи, рукописи, чернетки, фотографії, книги, газети, журнали, навіть плакати.

Одиницею зберігання в архіві вважається справа. Але в ній може бути і лист, і п’ять, і 20 тисяч. В одній справі ви знайдете лише грамоту, в іншій — 10 купчих. Тому загальної кількості документів ніхто не підраховував. Однак, якщо зважити, скільки було за шість століть (із XIV століття) воєн, повстань, пожеж, грабежів, повеней та інших катаклізмів, неважко зрозуміти, що багато цих речей у повному значенні слова неоціненні. Адже чимало їх знищувалося цілком свідомо й цілеспрямовано. Кажучи «неоціненні», я маю на увазі не лише їх моральне, наукове значення, а й суто матеріальний бік справи.

Раніше такі речі не страхувалися. На випадок чого діяли ще старі, радянські розцінки. Втім, 1993 року скористатися ними вже не змогли. Річ у тому, що в київському архіві зберігається дозвіл генерал-губернатора на в’їзд до Малоросії, виданий великому французькому письменнику Оноре де Бальзаку, який у місті Бердичеві хотів поєднатися узами шлюбу з Евеліною Ганською. Цей документ мав експонуватися в Парижі. Але щоб він міг перетнути кордон, його слід було застрахувати, та зробити це виявилося непросто. Зараз розробляються критерії оцінної вартості таких речей. Тільки, боронь Боже, не подумайте, що їх завтра чи в досяжному майбутньому збираються продавати. Таке святотатство абсолютно виключене. А от придбання рідкісного документа у приватної особи — справа цілком реальна. Тому архівістам годиться знати, скільки можна заплатити за той чи той раритет. Сьогодні в екстрених випадках вони консультуються зі співробітниками музеїв і фахівцями Міністерства культури, з’ясовують, за скільки продавалися аналогічні цінності.

Тут мені можуть поставити резонне запитання. Вище ви згадували про війни, пожежі й грабежі. Як же в такому разі до наших днів дійшли настільки унікальні речі? Невже їх спеціально збирали і зберігали? Щоб відповісти, дозволю собі зробити невеликий відступ. Виявляється, людське марнославство ніколи не знало меж. 150 років тому, як і нині, широко підробляли документи, які свідчили про дворянське чи шляхетське походження. Щоб покласти край виготовленню фальшивих «грамот», 1852 року при Університеті святого Володимира було створено Київський архів для розбирання древніх актів. Його співробітники почали збирати книги актів судових установ, до яких, крім іншого, вносилися й записи про присвоєння дворянського звання.

— Відтоді фактично бере початок історія нашого архіву. Наступного року йому виповнюється 150, — розповідає директор ЦДІАК України Ольга Музичук. — Актові книги, що створювалися у XV—XVIII століттях, для нас просто Божий дар. До них вносилися судові рішення, скарги, заповіти. Тут знаходимо найрізноманітніші записи. Відомості, які можна з них почерпнути, стосуються всіх проявів життя України — економіки, культури, торгівлі, судочинства. В актових книгах ви знайдете навіть ілюстративний матеріал. Щоб скрасити свої одноманітні писарські будні, канцеляристи, нехтуючи правилами, малювали на полях усяке-різне. Тут бозна-що — жіночі фігурки, чортики, чепуруни, дерева, селяни, птахи, будинки, собаки...

До Великої Вітчизняної війни налічувалося шість тисяч таких книг. А далі сталося просто неймовірне. Серед евакуйованих документів їх не виявилося. Як такі «що не мають особливої цінності», актові книги залишилися в Києві. Тоді переймалися лише матеріалами радянського періоду. Усе, що стосувалося царської Росії (за винятком справ, які свідчать про переслідування революціонерів або розповідають про «тяжке життя» трудового народу), вважалося не вартим уваги. Зате німці швидко й точно визначили, що в архіві найцінніше. Шість тисяч актових книг опинилися в Німеччині. На жаль, в Україну повернулася лише третина їх. Природно, чотири тисячі фоліантів, у кожному з яких тисяча-півтори аркушів, розтанути в повітрі не могли. Тому деякі наші фахівці вважають, що надію їх повернути не втрачено.

Про всі скарби, які зберігаються в Центральному державному історичному архіві України (Київ), у газетній статті розповісти практично неможливо. До речі, аналогічний архів існує у Львові, але там верхня хронологічна межа — 1939—1940 роки. Зупинюся на окремих облікових одиницях зберігання. Скільки нехороших слів усі ми чули про жандармів. Але, виявляється, «царські сатрапи» не лише переслідували беззахисних революціонерів. У вільний від цієї реакційної діяльності час вони, як з’ясувалося, навіть приносили певну користь, про що свідчать документи губернських жандармських управлінь, які надійшли до ЦДІАК. У них не лише тривіальний криміналітет. Слід сказати, що наші дореволюційні охоронці порядку були далеко не тими примітивними телепнями, якими їх показували радянські кінофільми. У плані ж архівного зберігання документів жандарми взагалі були неперевершеними майстрами. Свої справи вони нумерували, прошивали, писали «завірчі». А які в них були докладні картотеки! Їхній досвід у діловодстві досі може служити за взірець.

В архіві зберігаються документи, що розповідають про вбивство Столипіна, проливають світло на горезвісну справу Бейліса. У фонді цензурних комітетів ви можете знайти відомості про дозвіл або заборону української мови, деяких наукових товариств чи окремих видань. Звісно, тут чимало речей загальновідомих, які лягли в основу капітальних історичних праць, використані в силі-силенній кандидатських та докторських дисертацій. Однак, спираючись на документи, що зберігаються в архіві, свої відкриття роблять і самі його співробітники. Хоча наукове осмислення та інтерпретація фактичного матеріалу не є їхньою прямою справою — у них свій клопіт. Говорячи про відкриття, маю на увазі не сенсаційні повідомлення, почувши які, ми хапаємося за голову, а лише підтвердження відомих історичних фактів чи їх нове прочитання. Для прикладу, співробітники відділу древніх актів ЦДІАК виявили документи суто судового характеру, що дозволяють побачити відомі факти історії визвольної війни 1648 року під проводом Богдана Хмельницького з нового, несподіваного боку.

— У нас звикли бачити героїку цих подій, — розповідає завідувач відділом Лідія Сухих, — а тут, готуючи анотований перелік документів по актових книгах, ми подивилися на події ніби під іншим кутом зору. Я маю на увазі матеріали судових інституцій. Україна поділилася на два табори. З одного боку — це була українська шляхта на службі у Речі Посполитої, з другого — її піддані, селяни, на яких війна лягла важким тягарем, ставши для багатьох із них причиною розорення та страждань. Тут бачимо все: кров, нещастя, набіги татар, навіть нашестя сарани. Документи розкривають, якщо можна так висловитися, виворіт патріотичної війни. Вони переконливо свідчать, якою ціною реалізуються часом шляхетні, прогресивні ідеї. Ще недавно говорити про такі речі було небезпечно. Вони й зараз сприймаються далеко непросто, а головне — неоднозначно. До настільки суворої правди ми часто буваємо психологічно неготовими. Однак документи — річ уперта. Сподіваюся, зуміємо їх анотувати. Такі матеріали будуть, грубо кажучи, напівфабрикатом. Ми коротко викладемо зміст, а оцінка й аналіз — прерогатива істориків.

Одне з останніх надходжень до ЦДІАК — метричні книги з архівів ЗАГСу, зокрема київського, по 1925 рік включно. Крім того, тут зберігаються метричні книги православних церков, католицьких костьолів, німецьких кірх і єврейських синагог Київської області. І, слід сказати, такі джерела інформації не залежуються в сховищах. Їх досить часто приносять у читальний зал. Відвідувачі шукають записи про народження, шлюб, смерть, цікавляться своїм родоводом. Такі відомості необхідні у справах про спадщину, вони часто корисні тим, хто планує виїхати на постійне місце проживання до іншої країни. Але хочу відзначити один дуже прикметний факт. В жодній метричній книзі не знайдете слів «росіянин», «українець», «єврей». До революції ніде не вказувалася національність, а завжди лише віросповідання чи підданство. То що ж, у цьому плані царська Росія була демократичніша за радянську державу? Навряд чи. Не слід забувати про межу осілості для єврейського населення, чорносотенні погроми, зневажливо-підозріле ставлення до «інородців». Однак «п’ятої графи» тоді не існувало — це факт.

Торік Центральний державний історичний архів одержав несподіване поповнення. Під час реставраційних робіт на території Софійського заповідника було знайдено документи Київської духовної консисторії, яка певний час містилася на території Софійського монастиря. І не дві-три папки — 48 кілограмів. Щоправда, розсипом. Точніше, навіть навалом. І в надзвичайно кепському стані. Вони ще в XIX столітті якимось чином опинилися (разом із будівельним сміттям) між перекриттями одного з будинків. Більшість аркушів страшно взяти в руки — вони можуть розпастися. Але в архіві є спеціальна лабораторія, де такі речі приводять до цивілізованого вигляду. Пошкоджені аркуші особливими методами реставрують. Таким чином, з’являється можливість їх перевертати і вивчати. Але потрібні матеріали дуже дорогі, а грошей архівістам на це не виділяють.

Тут мені доведеться скерувати тему розмови в інше річище. Бо, хочеш не хочеш, людям треба думати про хліб насущний, а установам — про кошти для існування. На жаль, державних грошей, отримуваних ЦДІАК, вистачає лише на зарплату, що, як кажуть у таких випадках, залишає бажати... Прибиральниці зараз платять 118 гривень, науковому співробітнику — 124. Після очікуваного підвищення ставок на 25 відсотків директор архіву одержуватиме 180 гривень, а завідувач відділом 160 — теж не особливо розженешся. На щастя, установа має право надавати платні послуги інформаційного характеру. За рахунок цих коштів архів купує все необхідне: від стержнів і ручок до реставраційних матеріалів та плівки для створення страхового фонду. Як то кажуть, хочеш жити — вмій крутитись. І архівісти «крутяться» — працюють на договірній основі, надають документи для зйомки фільмів. Частина зароблених грошей іде на матеріальне заохочення співробітників. Здавалося б, вихід знайдено, але...

— Державна скарбниця з педантичністю, вартою кращого застосування, почала спускати нам рознарядку, в якій зазначено, яку суму і на що можна витратити поточного кварталу. Навіщо знадобилася настільки дріб’язкова опіка? — дивується Ольга Музичук. — Хіба чиновники скарбниці знають наші потреби краще, ніж ми самі? Що це, відлуння давніх радянських бюрократичних ігрищ? Суспільство не може розвиватися без історичної пам’яті. Адже архівні документи — основа історії. Ставлення держави до своїх архівів, бібліотек, музеїв — показник її цивілізованості.

Недавно наш колектив отримав новий заряд негативних емоцій, — бідкається директор ЦДІАК. — Надійшла інформація про чергове скорочення. Ми не належимо до державних службовців. Чому ж у такому разі співробітники архіву стають жертвою чергової кампанії зі скорочення управлінського апарату? Як мені звільнити сім чоловік, якщо співробітників і так бракує? Поки що нам дали спокій, але хочеться сказати: якщо ви нам не допомагаєте вижити, то хоч не заважайте...

Умови для зберігання документів в архівному комплексі на Солом’янській, 24, за відгуками самих співробітників, цілком прийнятні. Та все ж будинок споруджено 30 років тому, коли багато вимог були іншими. Навіть до електропроводки. Тоді ніхто не думав, що «Будинок архівів» буде так начинений комп’ютерною технікою. Та й документами він завантажений уже під зав’язку, а вони все надходять і надходять. До речі, при реставрації будь-яка справа збільшується в обсязі: під аркуші прокладають інший папір, з’являються тверді палітурки.

Зараз у читальному залі яблуку ніде впасти. Яка ж причина такого «аншлагу», чим його пояснити? Зміною ідеологічного курсу, вважають співробітники установи. За радянських часів ніхто не працював, скажімо, із фондом Грушевського. Дослідники знали: така стаття ніколи не вийде у світ. Документи жандармських управлінь досліджувалися лише з погляду переслідувань більшовиків. А про те, щоб вивчати справи так званих націоналістичних партій — українських, польських чи єврейських, історики не наважувалися навіть заїкнутися. Крім того, хто в ті роки цікавився своїм родоводом? Раптом випливе, що твоє походження не з робітників, як зазначив в анкеті, а, приміром, із сім’ї власника свічкового заводику.

Сьогодні відвідувачів цікавлять переважно не матеріали радянських років, а величезна спадщина дореволюційної історії. Чого вартий лише так званий Румянцевський опис, у якому будинок за будинком, садиба за садибою обліковані всі населені пункти Лівобережної України. Це ж справжній скарб для того, хто вирішив відшукати свої козацькі корені чи, скажімо, підтвердити дворянське походження. Таких честолюбців у колишній країні робітників і селян, хоч як це дивно, виявилося більш ніж достатньо. Архіву тісно: і від документів, і від відвідувачів. Але в сховищах ідеальний порядок. Тут просторо, чисто й тихо. Навіть не віриться, що на цих акуратних стелажах — сама історія нашої країни, з її бурями та потрясіннями...

— Здавалося б, умови ідеальні, а людям перебувати тут шкідливо, — голос директора архіву повернув мене до дійсності. — У 60-ті роки панацеєю від усіляких шкідників у нас вважався дуст. Документи пересипали, не шкодуючи ні порошку, ні себе. Засіб виявився дуже стійким, але ще більше — шкідливим. Із ДДТ стали боротися в усьому світі. У нас спохопилися, як завжди, пізно. Треба було щось робити. Ми почали (знову ж власними силами) знепилювати архівні документи, прибирати залишки злощасного порошку. Однак чотири роки тому представники санепідслужби визначили, що в сховищах архіву кількість отруйної речовини перевищує нормативи в 47—50 разів. За правилами, такі заражені документи мають бути знищені. А ми, знезаражуючи їх, прибираємо цю гидоту, можна сказати, вручну. Отже, працюємо на шкідливому виробництві, — резюмує Ольга Володимирівна. — І що ви думаєте, надбавка за це — 4—8 відсотків ставки: три-чотири пляшки молока на місяць — і край. Хіба про такий «пил віків» писав Пушкін? Та його літописець не витримав би в наших умовах і кількох місяців, — сміється моя співрозмовниця.

Ольга Музичук побувала в архівах багатьох країн світу і вважає, що аналогічні установи України поступаються їм лише в частині матеріального забезпечення. Підходи до збереження й опису документів, наукової праці, підготовка архівістів у нас на такому ж високому рівні, як на Заході, стверджує вона. В українських архівах добре налагоджені облік і контроль. Коли кілька років тому один із співробітників ЦДІАК викрав із фонду М.Грушевського кілька цінних автографів, сподіваючись продати їх за кордоном, пропажу швидко виявили його ж колеги. Архівісти звернулися в міліцію, і викрадені документи незабаром було повернуто на попереднє місце.

За кордоном значно краще, ніж у нас, організовано реставраційну справу. У розвинених країнах працюють спеціальні фабрики, що випускають реставраційні машини, папір, плівки, особливу пасту для відновлення і збереження сургучевих печаток. Відвідувач архіву «живцем» документа може навіть не бачити. Все необхідне виводиться на екран дисплея. У нас, на жаль, цього ще немає. «Дай Боже комп’ютеризувати хоча б групу опису, — говорить Ольга Музичук. — Але хочеться вірити, що й на нашій вулиці буде свято».

Торік восени в Києві два тижні працював головний співробітник Національного архіву Великобританії, який представляв в Україні службу британських зовнішніх експертів. Його відгук про роботу Центрального державного історичного архіву України в Києві був дуже доброзичливий. Щоб вийти на світовий рівень, цій установі потрібна серйозна матеріальна підтримка, зробив висновок британський фахівець. Справді, з ним важко не погодитися.

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №23, 16 червня-22 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво