«…и долговечней — царственное слово»

Недавно пощастило побувати на концерті, який стояв трохи осторонь у низці подій, зазвичай іменованих концертами. Заслужена артистка України Людмила Джигуль читала Ахматову, і не тільки. Про цей виступ, що відбувся в музичній вітальні Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського, неможливо сказати однією закінченою фразою. По-перше, ми вже трохи розучилися вживати слово «концерт» стосовно концерту літературного. По-друге, сам по собі цей подарунок був дуже несподіваний, хоча спрага за такими вечорами мучить багатьох із нас настільки давно, що ми вже розучилися сподіватися на таке диво. По-третє, сама програма не вичерпувалася віршами Ахматової: того разу прозвучали спогади Бориса Анрепа про Анну Андріївну, які практично ніколи не звучали зі сцени в акторському виконанні. Але навіть ці уточнення нездатні цілком описати те, що відбувалося в затишному камерному залі, поруч із давнім «Блютнером» (цього разу він мовчав) і стелажами з книгами, на яких, зокрема, красувався повний «Брокгауз и Ефрон», саме в тому виданні, до якого, поза сумнівом, неодноразово зверталася сама Анна Андріївна. Відразу майнула думка: Національна перекроїла плани своїх концертів так, що з них повністю зникли поетичні вечори читців (до речі, вони завжди мали великий успіх). Ті самі, які раніше досить часто пропонувала публіці солістка філармонії Людмила Джигуль. Така втрата здавалася подвійно невиправданою ще й з тієї причини, що цей поетичний вечір відбувався за дивовижною адресою — ріг Толстого й Володимирської. Сама Ахматова в юності, напевно, сотні разів переходила це перехрестя. Адже серед її київських адрес найголовнішими були три — сусідня Тарасівська, Круглоуніверситетська, що за два кроки від бібліотеки, і, нарешті, нинішня вулиця Заньковецької. Саме на цій вулиці й живе Людмила Іванівна, яка присвятила своє життя, зокрема і пропаганді поезії Ахматової. Слово «пропаганда» не варто сприймати як штамп. Адже на концерти Людмили Джигуль із сяючими очима приходила молодь, її виступи завжди були подією. А «пропагандистський пафос» її концертів посилювався ще й тим, що поезія Ахматової лунала зі сцени в ті часи, коли Вознесенський
писав: «Попробуйте купить Ахматову. Вам букинисты объяснят, что черный том ее агатовый еще дороже чем агат»… Те саме стосувалося Марини Цвєтаєвої, Бориса Пастернака та інших поетів, із чиїх віршів складаються монографічні концертні програми цього читця.

Але хотілося б сказати не лише про одну подію, із згадки про яку розпочалися ці нотатки. Нині можна відзначити певний тривожний симптом — відсутність уваги та звички до мовленого слова, до озвучених шедеврів поезії. Усе, що відбувається в театрі, остаточно набуло «видовищної» домінанти. А слово остаточно загубилося між хлібом та видовищами і досі не може знайти собі місця, бодай такого, яке воно займало в часи шістдесятників. Прислухатися до слова тепер чомусь вважається неактуальним: не той ритм, не та динаміка, занадто великий розрив між темпом життя і напружено-зосередженою тишею залу, який годину-півтори слухав би чиєсь читання. Невже це правда? Як з’ясувалося, досить лише кількох майстерно поданих фраз, аби чиясь доля та чиїсь вірші раптом почали пронизливо резонувати у вашій душу. Не кажучи вже про те, як повчально було б студентам і школярам бодай раз почути зі сцени те, чого вони раніше взагалі не проходили, а тепер проходять лише за урізаним курсом «зарубіжки». Літературний концерт надає відразу кілька неоціненних можливостей. Він демонструє культуру мовлення, примушує не лише слухати, а й чути, і, нарешті, дарує цілком недоступну під час читання інтонаційну гаму, що, по суті, є основою індивідуальної акторської інтерпретації того чи іншого тексту. Як багато відразу! Скільки роботи для душі, скільки духовного збагачення й сугестивної сили може таїтися в такому концерті! Тому хочеться, аби традиція поетичних вечорів в акторському виконанні не вмирала. Адже тепер у неї є шанс отримати друге дихання.

Пригадується початок 90-х. Людмила Іванівна читає бунінське «Слово», карбовано вимовляючи: «Молчат гробницы, мумии и кости, — Лишь слову жизнь дана: Из древней тьмы на мировом погосте Звучат лишь Письмена». Цей закон вічного життя слова Людмила Джигуль сповідує й сьогодні. Давайте й собі не забувати про нього, щоб якогось дня не прокинутися на огорнутому безсилою тишею світовому цвинтарі...