Художній керівник і диригент капели Євген Савчук: «Уже ціле покоління наших можновладців виховане лише на попсі» - Культура - dt.ua

Художній керівник і диригент капели Євген Савчук: «Уже ціле покоління наших можновладців виховане лише на попсі»

15 вересня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №35, 15 вересня-22 вересня

Свій новий творчий сезон капела «Думка» розпочала не в Україні, а за кордоном. Хоч як це дивно, але відомий колектив сьогодні — частіший гість не на вітчизняних сценах...

Свій новий творчий сезон капела «Думка» розпочала не в Україні, а за кордоном. Хоч як це дивно, але відомий колектив сьогодні — частіший гість не на вітчизняних сценах. Лише в жовтні «Думка» виступить у Києві на фестивалі Володимира Крайнєва. Художній керівник та головний диригент капели, лауреат Національної премії ім.Т.Шевченка, народний артист України академік Євген Савчук вважає, що «серйозна частина українського музичного мистецтва сьогодні, на жаль, залишилася без батьківського нагляду».

Євгене Герасимовичу, то все-таки як ви розпочинаєте свій новий сезон?

— У серпні відбулися гастролі у Франції, показали там старовинні українські монодійні співи. Монодій, тобто одноголосний спів, існував у церквах до появи багатоголосся ще півтори тисячі років тому, з появою християнства до нас його завезли з Візантії. Нині монодій забутий. У нашій програмі старовинні монодії датовані приблизно чотирнадцятим століття. Співали також Бортнянського і закінчували диптихом «Отче наш» та «Заповіт» Валентина Сильвестрова. Як бачите, від давньої музики — до сьогодення. Крім того, виконували світову класику: грандіозний твір Бетховена «Месса солемніс», Пуччіні — «Missa di Gloria», Рахманінова — «Колокола», «Всенощну», Берліоза — «Те Деум», Моцарта — «Реквієм».

У середині вересня від’їжджаємо в Мексику на постановку блискучої концертної кантати Карла Орфа «Карміна Бурана» та опери Верді «Аїда». В ній будуть задіяні унікальні піротехнічні ефекти і багато новітніх технічних засобів у театральному мистецтві. Це дійство організовують фахівці Німеччини; симфонічний оркестр — Львівської філармонії, хор — капела «Думка», балет — із Чехії, солісти — з усього світу. Постановник — головний режисер театру «Ла Скала». Ця велика міжнародна акція буде показана також по всій Європі, крім чомусь України.

— Тобто наша країна не прийматиме це дійство, маючи в ньому два провідні українські колективи?

— Я, звісно, намагався зрушити це питання. Але ми — підрядна організація, я не є організатор концертної діяльності, однак, із міркувань патріотичних, – чом би й ні. «Аїда» йтиме також у Варшаві, у країнах Балтії, в Санкт-Петербурзі, а в Києві — ні. Хоча, здається, навіть географічно обминути неможливо.

— А коли ж «Думка» все-таки Україні з’явиться?

— У жовтні в Києві на фестивалі піаніста Володимира Крайнєва співаємо 13-ту симфонію Шостаковича з Національним симфонічним оркестром. У листопаді знову виїжджаємо до Європи з «Аїдою у вогні». Є заявки на «Чумацькі пісні» Володимира Зубицького, дуже гарна робота має бути, я так прогнозую. У мене на столі лежить партитура Олександра Яковчука «Скіфська пастораль», сподіваюся, вона також стане помітним мистецьким явищем.

— Багато хто з хоровиків сьогодні перекваліфіковується — хтось іде у попсу, хтось викладає в якихось закладах, тобто відбувається певна зрада професії. Ви ж у цій іпостасі залишаєтеся…

— З цього приводу важко щось однозначно сказати. Основним рушієм є любов до справи, я практично з дитинства займаюся хоровим мистецтвом. У мене зберігся знімок, на якому зображений наш сільський хор у селі Брусниця, де я народився, я, найменший, стою в самісінькому центрі, мені цеглину підставили, щоб видно було. В Чернівецькому музичному училищі я себе не мислив в іншій ролі, хоча дехто мені пропонував іти з диригентського факультету спеціалізуватись на вокальний. І в Київській консерваторії спокушали, але хоровий спів, керування хором мені більше подобалося. В роки навчання я постійно працював із самодіяльністю: з дитячими хорами, з хорами ПТУ, інститутів. При управлінні товариства «Трудові резерви» хором керував мій учитель у консерваторії Олег Семенович Тимошенко (він був проректором, потім — ректором), я числився в нього помічником. Потім, хоч я ще був студентом, мене запросили працювати в оперету. Звідти мене забрав Анатолій Тимофійович Авдієвський, я працював у хорі імені Верьовки з ним поруч, це була велика школа, я з вдячністю згадую той час, мені дуже пощастило. (Я ще закінчив асисентуру: виконавську форму аспірантури. В дипломі у мене написано: диригент хору і викладач музичного ВНЗ. 28 років я працюю в консерваторії (нині академії), завідую кафедрою хорового диригування).

Розумієте, окрім любові до професії, має ще й доля складатися. Багато талановитих людей любили свою справу фанатично, а з кар’єрою не пофортунило. Тут чимало складових. Але зазвичай любов рухає до удачі, це основне.

— І все-таки що нині світить молодим митцям хорової справи?

— Здібні люди у нас ніколи не переводяться, але від того ще сумніше. Ми щороку збільшуємо кількість абітурієнтів, а державних замовлень немає, ми працюємо, так би мовити, на самовідтворення. Наприклад, торік випустили двадцять диригентів. Жоден не одержав роботи. Немає пропозицій ні державних, ні приватних.

— Тоді чому ж студентів набирають, коли немає попиту?

— Ну, по-перше, попит є, але він штучно законсервований, бо державі до культури взагалі руки не доходять, по-друге – спрацьовує інерція, інакше доведеться закривати не один ВНЗ і першокласні фахівці-викладачі залишаться без роботи. Тоді, може, взагалі культуру й мистецтво скасувати?

Отже, поки що талановитій молоді ніде приткнутися. В нечисленних самодіяльних колективах, які ще існують, така мізерна зарплата музкерівників, що краще йти на базар.

— Мимоволі зрадиш професію.

— Зрозуміло, що дехто пробує перекваліфікуватися, хоча, звісно, мінімум хоровиків залишається у професії: хтось далі вчиться, хтось іде на викладацьку роботу, знову ж таки, відбувається самовідтворення, бо по закінченні середніх музичних навчальних закладів теж жодних направлень на роботу. Простір мистецтва скорочується і згасає. Хоча, зрозуміло, ще раз повторюю, потреба у фахівцях існує, а в реальному житті ніхто нічого не пропонує із суто економічних причин. І ця порочна ситуація не може тривати нескінченно. Що стосується вокалістів, то картина дуже схожа. Кожен майбутній співак мріє співати в Національній опері України, в «Ла Скала», «Метрополітен-опера», у Большому театрі, а потрапляють туди одиниці. Набори ж у музичну академію великі, та ще й на платні форми навчання набирають, що дуже знижує нам репутацію. Це те ж саме, що, наприклад, штангіста вчити піднімати штангу за гроші. Якщо немає фізичних даних, він ніколи не досягне добрих результатів. Не дав Бог голосу – за жодні гроші не навчиш. І все ж у хоровиків та вокалістів ще можна побачити якусь перспективу. А що робити, скажімо, піаністові? Куди йти? В акомпаніатори лише. Сольний піаніст майже не затребуваний, київська філармонія може взяти одного раз на п’ять років. Тому кваліфікований піаніст часто акомпанує неграмотному попсовику, бо треба на кусень хліба заробити. Отже, маємо складне завдання для всього нашого суспільства. Водночас скажу, що система освіти залишилася нам у спадок добротна, але нас «тягнуть» до загальноєвропейських середніх зразків (у так звану Болонську систему). Отже, не маючи економічного контексту розвинених західних країн, ми тужимося втілити їхні освітні стандарти, хоча мали кращі – мусимо пристосовуватися. Треба також враховувати, що в європейських країнах існує цільність у творенні власної культури. Наприклад, польська культура, яка вже є культурою європейського рівня, безумовно, мономовна, монорелігійна, її фізіономія чітко визначена. Така ж ситуація у німців, французів, італійців, іспанців… Вони мають свої національні обличчя, ми ж нічого поки що не маємо. Є основа — багатющий фольклор, але ми своїм не цікавимося, тільки заглядаємо в рот Сходу чи Заходу.

І коли ще й змінюються форми навчання у країні з несформованою економікою, з несформованим світоглядом – ми просто розчиняємося. І знову нас на задвірки якісь викидають, тільки епігонствувати будемо, і більше нічого. Я вважаю, що ми повинні базуватися на нашій основі. Українська народна пісня, давня і сучасна, — це єдина наша опора, не дай Боже, якщо вона пропаде. Але все йде до того, що через десять років народна пісня вийде із вжитку, її носії вмирають. Хтось виріс на піснях Алли Пугачової — вона для них стала народною співачкою. А хтось, на жаль, вихований лише на радіо «Шансон». Це бідні діти.

— Свого часу у нас був поширений хоровий рух на самодіяльній основі.

— Так, і це була велика основа. За радянських часів хори існували у всіх школах, ВНЗ, на підприємствах, у колгоспах. Були оплачувані керівники-фахівці, хорами опікувалися профспілки і партійні органи знизу догори. Тепер усе це жевріє тільки на якихось меценатських, спонсорських, вибачте, подачках, хори «прокидаються» від свята до свята або збираються разом, щоб десь за кордон поїхати. Це — не нормальний стан речей, не життя держави, це якісь деталі приватного характеру. Великого хорового життя, яке було колись, сьогодні немає.

Попри все, наш колектив працює, слава Богу, дуже інтенсивно, хоча інші скаржаться: немає роботи, немає концертів. У нас, навпаки, є багато заявок, замовлень, правда, переважно ми тішимо закордонного слухача. У «Думки» досить стабільне життя, порівняно з тим, що коїться у провінції. Хоча в обласних центрах були такі квітучі колективи, як Черкаський народний хор, Поліський народний хор «Льонок», Закарпатський народний хор, Буковинський ансамбль пісні і танцю тощо. Вони тепер у такому жалюгідному стані, аж соромно хвалитися, що «Думка» живе відносно непогано, захищена статусом національного колективу. Хоча теж є свої проблеми.

Серйозна частина українського музичного мистецтва, взагалі культура, залишилася без батьківського нагляду. Річ не в адмініструванні, а в допомозі, в баченні нашої ролі як необхідного елемента формування національного обличчя, духу, духовності. Наше мистецтво — це надзвичайно сильний засіб, я не знаю, чому це не береться до уваги. Тим паче що художні потужності великі: хор імені Верьовки, капела бандуристів, Національні оркестри — народний і симфонічний, Національний театр опери і балету… Де цілеспрямована активна політика? Чому погана організація концертів?.. Ось і зникає у нас мистецький ринок. А міг би бути в активному стані завдяки системній цілеспрямованій державній політиці, тоді б силами наших колективів-грандів Україна зміцнила свій авторитет перед очима всієї Європи, перед собою. Знаєте, ми все-таки були і є провінційним народом, провінційною державою, але треба ставати в колі інших — рівними, і тут може зарадити, мені здається, тільки мистецтво, висококваліфіковане і глибоке.

У нас у державі є ще кілька, окрім «Думки», потужних академічних хорових колективів, наприклад «Трембіта» у Львові, яка мала б бути в Західній Україні флагманом. Є хоровий колектив Українського радіо і телебачення. Нині, слава Богу, існує чимало муніципальних хорів, хоча вони обмежені у своїх можливостях, бо не чисельні за складом, оскільки утримувати багато виконавців важко. У столиці є чудові камерні хори «Хрещатик», «Київ».

Жаль тільки, що всі ці сили використовуються не повною мірою — ні у внутрішньому вжитку, ні у зовнішньому. Можновладці цього до голови не беруть. Хоча яскравий приклад є. Свого часу Петлюра викликав Кошиця і сказав: «Даю тобі гроші і час для організації хору, поїдете по світу пропагувати Українську республіку». І Кошиць організував колектив, поїхав у світ і прославив Україну найкращим чином — мистецьким. Тоді це був дуже мудрий крок, Петлюра побачив таку необхідність, найкращого диригента вибрав. Результат тих поїздок був вражаючий, весь світ заговорив про нас. Нині ми це робимо самотужки. Слава Богу, не заважають – і то добре.

Є у нас і композитори, які ще пишуть музику для хорів. До речі, зі США на адресу «Думки» надійшла грамота, в якій ідеться, що ми разом із Національним симфонічним оркестром України стали номінантами премії «Греммі» за запис твору Валентина Сильвестрова «Реквієм для Лариси». Це світового рівня результат, з України взагалі ніхто ніколи не номінувався на «Греммі». У нас є композитори світового рівня, такі як Євген Станкович, Валентин Сильвестров, Леся Дичко, Мирослав Скорик. Але вони чомусь для загалу у затінку, акценти нашого виховання не так розставлені, свого не бачимо.

— З крутих авто останнім часом лунає лише один «український голос» — Сердючка.

— Творчість Андрія Данилка певною мірою відбиває стан речей у країні. Як гротеск, як висміювання певних явищ я це сприймаю. Данилко талановитий від природи. Жаль лише, що сили витрачає на таке. Хоча є варіанти набагато гірші. Але я не хотів би про це, треба говорити про своє. Народна пісня практично вийшла з ужитку скрізь в Україні. Зайдіть на будь-який ринок, у будь-який супермаркет на зразок «Великої кишені», «Сільпо», «Фуршету», у підземний перехід — скрізь лунає іноземна музика, я вже не кажу про FM-радіостанції. Ні у Польщі, ні у Франції, ні в Німеччині ви не почуєте українську чи російську музику, там лунає своє. Краще б уже в нас крутили національну музику народів світу, ніж чужі сурогати без смаку.

Водночас у нас в популярній музиці є дуже багато талановитих людей. Мої колеги, які працюють в академічному мистецтві, інколи схильні критикувати сучасний стан естради, а я вважаю, що легкі жанри теж потрібні. Але не можна на них будувати культуру, це не може бути її основою. На жаль, так виходить, що вже ціле покоління навіть державного керівництва виховане не на серйозних засадах, а на попсових. Інколи буває, що ні до кого апелювати, можновладці просто не розуміють наріжних речей. Дивляться фонограмні шоу і вважають, що це справжнє, хоча сучасні технічні можливості дозволяють і собаці заспівати. У нас є маса прикладів, коли безголосі люди стають шалено популярними, і народ це «їсть», і це агресивне безголосся заповнює ефір, виходить ніби дешево й сердито, а насправді зовсім не «сердито», тільки — дешево. Швидко ковтається молоддю. А сприйняття творів серйозних жанрів потребує глибокої освіти і виховання.

— Ось і виходить, що на одному полюсі зникаюча інтелігенція, а на другому — підлітки 14–18 років, які йдуть на концерт попити пива, запалити запальнички, покричати і навіть ліфчики на сцену в кумирів покидати; з ними незримо поруч політики-можновладці, чиновники-адміністратори, які не знають, що таке опера, балет і симфонічна музика.

— А візьмімо радіо, телебачення. У нас хтось про серйозне мистецтво говорить? Ні. Про літературу, живопис? Ні. А про науку? В інших країнах це вельми популярні програми. Я інколи слухаю радіо «Німецька хвиля», там постійно лунають цікаві наукові передачі.

Мине певний час, і ми справді залишимося на периферії, на задвірках Європи і світу, бо якщо свого немає, то обов’язково хтось мусить заповнити порожнечу. У нас ще є залишки освічених, інтелігентних людей, але, на жаль, вони не мають грошей і не в змозі ходити на концерти. Я це відзначаю з прикрістю, квитки часто дуже дорогі. У Палац «Україна» ходять багаті люди, платять великі гроші за приїжджих зірок, які співають під фонограми, а звичайна людина туди не піде. Навіть у нашу столичну філармонію не так уже й просто інтелігентній людині потрапити, хоча бажаючі ще є, минулого сезону «Думка» багато разів працювала на концертах у філармонії. Там завжди високий рівень, хороші програми, виступають різні колективи й солісти, і є публіка, яка цікавиться цим. Але це – інерція, я вважаю, а також ностальгія за живим мистецтвом.

Заснована вісімдесят сім років тому як Перша мандрівна капела під орудою Нестора Городовенка, «Думка» поєднувала регламентовані революційні пісні й твори класичного репертуару. Міжнародний авторитет, здобутий концертами на гастролях у Франції (1929) і виступами з такими диригентами світового рівня, як М.Малько, Е.Ансерме, Г.Адлер, О.Гаук, допоміг зберегти колектив у часи репресій 30-х рр. Але за невиконання вимог замінити в репертуарі «Думки» українську і світову класику на «виробничі» та «ідеологічні» пісні Н.Городовенка було усунуто від керування капелою.

Подальша доля капели відбиває складні, суперечливі шляхи розвитку національної хорової культури в цілому. «Думку» очолювали відомі талановиті диригенти, але поруйновані в 30-х рр. засади хорового мистецтва гальмували її поступ, згодом знадобилося кілька десятиліть, щоб відновити професіоналізм, зокрема втрачену техніку співу без супроводу. Масштабна концепція подолання кризи «Думки», виплекана плеядою диригентів, передбачала різні шляхи. Передусім — подолання заборони на вітчизняну духовну музику: «Думка» виконала твори М.Дилецького, М. Березовського, Д.Бортнянського, А.Веделя з автентичними текстами (поч. 70-х рр.). Опанування новаторських композицій молодих митців, виконання кантат і ораторій Лесі Дичко («Червона калина», «І нарекоша ім’я його Київ»), І.Карабиця («Сад божественних пісень»), симфонія Є.Станковича («Я стверджуюсь») протягом 70-х рр. дали авторам можливість необхідної апробації творів в Україні, озброїли капелу технічними навичками сучасної хорової стилістики. У 1984 році капелу очолив Євген Савчук. У нових історичних умовах він зумів на багатьох напрямах вивершити накреслене його попередниками. Значне місце у програмах «Думки» посіли циклічні твори закордонних та українських композиторів, вокально-симфонічна музика. Сьогодні, за штатним розкладом, у «Думці» 75 співаків і співачок, усі вони з вищою музичною освітою.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво