Художник Олександр Ройтбурд: «Гапчинська? Поярков?.. Я не знайомий із творчістю цих людей» - Культура - dt.ua

Художник Олександр Ройтбурд: «Гапчинська? Поярков?.. Я не знайомий із творчістю цих людей»

20 листопада, 2009, 13:53 Роздрукувати Випуск №45, 20 листопада-27 листопада

Олександр Ройтбурд — один із найвідоміших наших художників — ніколи не лізе до кишені по слово. Ніколи не крокує в строю...

Олександр Ройтбурд — один із найвідоміших наших художників — ніколи не лізе до кишені по слово. Ніколи не крокує в строю. І на різні явища життя та творчості у нього завжди свій оригінальний погляд. Може, тому з ним і цікаво спілкуватися. Останнім часом Ройтбурд брав участь у досить резонансних київських арт-проектах, включно з «Новою хвилею», «Виклик художників проти свинячого грипу»...

— Олександре, непомітно промайнув час — ось уже і п’ять років Майдану, палким прибічником якого були й ви... Кажуть, ви були зачаровані Юлією Тимошенко. Згадалося, писали навіть, що саме вона надихнула вас на серію робіт.

— У мене не було такого періоду. У мене було певне замовлення на серію «Танго». Точніше, одну роботу я зробив по приколу, а потім мені замовили ще кілька штук. А журналісти, які зазвичай не знають, що писати про мистецтво, наплели те, що їм було зрозуміло: ось Ющенко, ось Тимошенко, ось вони вдвох танцюють танго. Вони по-своєму витлумачили те, що було зображено на картині. Коли мене про це запитують, я зазвичай відповідаю: мої персонажі схожі на... Але їм найбільша подяка за те, що я можу так малювати, так висловлюватися, не боячись завтра загриміти на нари.... За це я їм дуже вдячний.

— Як вважаєте, ваше покоління художників, яке застало застій і пережило перебудову...

— Так, перебудова тоді була весела...

— То все ж таки — це покоління відбулося?

— Прямо так сказати — «відбулося» — не можу. Можна було б досягти і більше. З іншого боку, після нашого покоління ніхто значиміший не прийшов. Хоча є цікаві молоді художники. Я їх поважаю. Але немає покоління зі своїм обличчям, своїми принципами, власними критеріями.

По-моєму, після нас нічого важливого не відбулося.

— В одному з інтерв’ю ви казали, що вже у вісімдесятих роках відчули попит на свої картини. Тобто вже тоді пізнали популярність?

— Я дебютував у вісімдесятих роках, досить активно. Прийшов з армії наприкінці 83-го,
почав працювати 84-го. А у 1986 році була перша виставка. Чи став я популярним — не мені судити.

— Одного разу ви називали навіть стартову ціну котроїсь своєї картини. Здається, від восьми тисяч доларів...

— Та цін таких уже немає. Це було півтора року тому. Ціни піднялися.

— Що більшою мірою визначає «калькуляцію» вартості тієї чи іншої роботи, на ваш погляд?

— Не хочу відповідати на запитання про художній ринок і про цінову політику. Я вибрав роботу з галереєю, щоб узагалі не перейматися цим питанням. У мене є галерея, котра контактує з іншими галереями, у тому числі за межами країни.

У принципі, вважаю, що українське мистецтво недооцінене, роботи провідних українських художників повинні коштувати дорожче. Так, ціна за картину вища, ніж та, яка могла бути на внутрішньому ринку. Але, у принципі, картина має коштувати дорожче, аніж гроші, за які вона продана.

— «Провідні» українські художники — хто це, на ваш погляд?

— Не роздаю місць, не ставлю оцінок. Я — один із цих художників. Є ще чоловік десять, котрих зараховую до першого розряду. Когось не назву — вони відразу образяться. Не хочу.

— Зараз багато художників, наприклад Поярков і Гапчинська, чомусь активно пішли в піар. Допомагає це їхній творчості чи заважає?

— Гапчинська? Поярков?.. Я не знайомий із творчістю цих людей.

— Невже навіть по телевізору їх не бачили?

— А я взагалі не дивлюся телевізор.

— То, може, на тусовках зустрічали?

— У мене інша тусовка.

— Деякі арт-критики зараховують більшість ваших робіт до напряму «транс-авангард». Згодні з критиками?

— Цей напрям існував наприкінці 80-х років. Якщо ви маєте на увазі український транс-авангард, бо італійський усе ж таки був раніше. Ми щось про це прочитали і придумали український транс-авангард, який виявився зовсім не схожим на італійський. Відбулося так само, як свого часу з російським футуризмом. Бурлюк прочитав, що є таке, і вирішив: нехай буде російський футуризм. Це явище теж не було схоже на первинне.

Ну так, у живописі 80-х існував такий художній напрям.

— Ви самі себе до нього зараховуєте?

— Я там стояв...

— Місто Одеса, багатонаціональне й колоритне середовище міста, в якому ви народилися, дали вам щось як художникові?

— Звісно, я сформований цим містом, його стилем взаємин, його архітектурою. Водночас мені завжди був далеким його оперетковий колорит. Я застав Одесу ще зі справжнім інтелігентним середовищем. Але тієї Одеси, яка мене сформувала, на жаль, уже немає. І все ж гріє душу, що там живуть дуже близькі й дорогі мені люди.

— Який ефект приносить участь українських художників у Венеціанських бієнале?

— Я там часто буваю, починаючи з 2001 року. Там треба обов’язково бувати.

— Але самого бажання художника замало, щоб брати участь?

— Участь у чемпіонаті світу з футболу теж не забезпечується самим бажанням футболіста пограти. Це давно вибудувана система. Так і з бієнале — система вибудувана і функціонує понад століття.

— Після успіху на Сотбіс усі ваші картини, напевне, повинні активніше брати участь і продаватися на відомих у світі аукціонах?

— Особисто я нічого не повинен. Мені абсолютно однаково, в чому брати участь.

— Чи завжди, на ваш погляд, кон’юнктура в мистецтві шкідлива?

— Тією чи іншою мірою кон’юнктура є завжди і в усьому. Веласкес писав королів. Мікеланджело робив сюжети на затребувані теми. Той-таки Кабаков... теж орієнтувався на кон’юнктуру, щоправда, відмінну від панівної тоді в Радянському Союзі. Люди, які роблять графіті на вулиці, займаються стріт-артом. Вони теж орієнтуються на певну кон’юнктуру. Кон’юнктура — це певна система оцінок, у якій художник буде прочитаний. Без цього неможливо. З іншого боку, постає запитання: на що орієнтуватися? На вічність? На найближче коло знайомих? На смак нуворишів? На снобів? Чи на свої улюблені взірці з історії мистецтва? А це вже вибір кожного. У кожному виборі — своя кон’юнктура.

Олександр Ройтбурд народився в Одесі 1961 року. У 1983-му закінчив художньо-графічний факультет Одеського педагогічного інституту. Співзасновник, із 1993 року — арт-директор, із 1999 по 2001 р. — президент асоціації «Нове мистецтво» (Одеса).

1997—1999 рр. — голова правління Центру сучасного мистецтва Сороса (Одеса). Куратор багатьох виставок. Учасник понад ста художніх проектів. Його роботи містяться в МоМА (Нью-Йорк), DUMA — Художньому музеї університету Дьюк (Дурхем, США), Модерній галереї Любляни (Словенія), Державній Третьяковській галереї (Москва), Державному російському музеї (Санкт-Петербург) тощо.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво