Художник Матвій Вайсберг: «Сучасні аукціони — це квазіринок, де діють сумнівні технології» - Культура - dt.ua

Художник Матвій Вайсберг: «Сучасні аукціони — це квазіринок, де діють сумнівні технології»

12 жовтня, 2012, 13:41 Роздрукувати Випуск №36, 12 жовтня-19 жовтня

Так і я: український художник — не в останню чергу; якоюсь мірою єврейський, але не в першу.

© "Фокус"

У Національному художньому музеї України відбулася персональна виставка Матвія Вайсберга. Автор дав їй лаконічну і разом із тим символічну назву — «Стіна», зробивши смисловим центром експозиції «стіну» з 32 робіт циклу «Сцени з Танаху», створених за мотивами гравюр Ганса Гольбейна Молодшого. Сам Вайсберг — особистість унікальна в нашому мистецькому світі. Живописець, графік, художник книги. Син шахіста Семена Вайсберга і внук поета Матвія Гарцмана... З 1988-го Матвій бере участь у колективних виставках. У 1990-му — його перша персональна експозиція в Києві. Він розвиває концепцію «художнього ар’єргарду» (разом із деякими критиками). І його роботи високо оцінюють в різних країнах світу (деякі картини в зібраннях відомих приватних колекціонерів). Крім того, його живопис

і графіка — в музеях Києва, Вільнюса, Чикаго.

— Матвію, років 20 тому виставка в Національному музеї була чи не межею мрій для наших художників...

— Це вже друга моя виставка. Перша пройшла тут-таки 1997 року. Не знаю, чи визнання це. Але спеціально я для цього нічого не робив.

— Ваші картини — «філософські роздуми про вічне». Чи відчуваєте себе при цьому сучасним українським художником?

— Я не дуже розумію, що таке національний художник. По-моєму, це звучить однобічно. Ось, приміром, був у мене друг Ваган Ананян, абсолютно геніальний живописець, вірменин, який жив в Одесі. По-вашому, він український художник? Тут, радше, світовий дух.

Так і я: український художник — не в останню чергу; якоюсь мірою єврейський, але не в першу.

Це пов’язано з багатьма речами. З рухом життя і станом суспільства в тому числі.

— Темою картин, показаних на виставці, стали «сцени з Танаху». Ви релігійна людина?

— «Танах» — це те, що в християнській традиції називається «Старим заповітом» — спільна книга для цивілізації, яку ми знаємо. Я почав серію чотири чи п’ять років тому. Наприкінці минулого — на початку цього року знову повернувся до неї.

Парадокс полягає в тому, що в мені немає «релігійного почуття».

На картинах підписи — вірш такий-то. Деякі місця знаю добре, деякі гірше. Мистецтвознавці, особливо в Ізраїлі, полюбляють розгадувати ребуси — як цей приклад розв’язується. А він у мистецтві ніяк не розв’язується, просто існує, і все. Сьогодні він може так розв’язуватися, завтра інакше. Ми ж не знаємо, як картина працюватиме сто років по тому. Дивлячись на твори старих майстрів, я не впевнений, що вони мали на увазі саме те, що ми бачимо зараз. І це прекрасно, це і є безсмертя картин. Ніщо, на мій погляд, не замінить цієї ручної роботи внутрішнього стану. Картина стає посланням художника в майбутнє.

— Була здивована, коли дізналася, що ви брали участь у перформансі. Не вважаєте, що для
серйозного митця це якісь пустощі — шоу?

— Із композитором Дімою Шуровим? Вам цікаво, як я ставлюся до цього всередині себе? Соромно мені чи не соромно? Дуже просто ставлюся. І брати участь було не соромно, бо ніхто не диктував, що я мушу робити. Тут дався взнаки мій досвід вуличного художника — я був ним багато років поспіль із середини
80-х, і дуже пишаюся цим. Ми не були пов’язані ні зі Спілкою художників, ні з якимсь іншим об’єднанням — були чистої води андеграундом.

— Наскільки, на ваш погляд, для нинішнього митця важлива професійна освіта?

— Як пощастить. Оскільки вона може і в плюс, і в мінус спрацювати. Все залежить від тебе самого. Жодних жорстких правил тут не існує. У моєму випадку, вважаю, освіта пішла в плюс.

Республіканська художня школа була острівцем свободи, переважна частина київських та українських художників пройшла через цю бурсу. Нас ганяли, як спортсменів, по 20—30 годин на тиждень: хоч-не-хоч — тренуєш м’язи очей, рук. У старших класах пішли інші співвідношення. Але виявилося, що я людина уповільненого розвитку: в РХСШ ще не лівачив, дуже непогано малював.

— Ви пам’ятаєте свою першу картину, в якій намітився відхід від реалізму?

— Після армії щось зі мною сталося. Я потрапив у Читинську область, у будбат із усіма наслідками, що звідси випливають. А може, просто дозрів? Повернувся з армії. А тут друг, з яким ми вчилися, наклав на себе руки. Напевно, про це й була «картина». За нею пішли портрети, де теж вгадувався відрив від академічної бази РХСШ, вони вже були нетривіальними. Але й тут мені пощастило: оскільки я навчався в поліграфічному (на вечірньому), а не в художньому інституті, ніхто мені рук не викручував. Коли я писав, наш куратор Федір Глущук казав «це не академічний живопис» і ставив мені четвірку. Ніхто мене не «проробляв» і на вулицю не виганяв.

— Але ви, якщо не помиляюся, самі хотіли покинути інститут?

— Я не бачив себе книжковим графіком, завжди знав, що я живописець. Мені здавалося, що в поліграфічному мало часу приділяють спеціальності, і тому хотів покинути навчання. Але мій тато — мудрішої людини в житті не зустрічав — запитав: «А в кого ти, власне, хочеш навчатися? Ти ж усіх їх знаєш». Я зрозумів свого тата, який дивився в корінь, і благополучно закінчив поліграфічний. Не думаю, що в художньому вітали б мої фокуси. А потім настала перебудова. І нас об’єднав Андріївський узвіз, який зараз практично знищений. Я давно вже туди не ходжу...

— Невже в 90-ті на Андріївському можна було заробити на життя?

— Спочатку було смішно: худради, бирочки, дружинники, міліція. Чудового художника Ваню Нестеренка гнали з його скельцями! Але вулиця диктує своє: потягнулися люди з Москви, Пітера.

Я з самісінького початку брав участь у цьому лівому русі. Хоча переживав, що не заробляю.

У студентські роки працював художником-оформлювачем. Але оскільки такої ставки не було, в трудовій книжці записали: «Гірник, майстер гірничого цеху».

У мене була мрія заробляти 100 карбованців на місяць, яка тоді так і не збулася. Поривався йти викладати в школу чи ще кудись. Але тато зупиняв: «Поки ми можемо, малюй. Твоє діло малювати».

Але що означало «можемо»? Радянська інтелігентна сім’я, крім книжок, нічого такого, ніяких поїздок у відпустку. Словом, «негусто» жили.

Потім виявилося, що вулична портретна діяльність приносить якісь гроші: «п’ятірку» чи «десятку» за портрет люди спроможні були віддати. При цьому я завжди застерігав: «Якщо не сподобається моя робота, ви йдете зі своїми грошима, я залишаюся з вашим портретом». Це було не те що не соромно — це стало чудовою школою пізнання. Можете собі уявити гостроту стосунків на вулиці.

— Була мрія заробляти 100 карбованців на місяць, а зараз?

— Потім, звісно, значно більше виходило. Для мене важливо, що це відбувається само собою, що не мушу робити якихось тілорухів, аби продатися дорожче.

— Завдяки чому: імені, діловитому галеристу?

— Думаю, все ж таки завдяки картинам. Смію сподіватися. Але ще й тому, що я їх багато роблю.

— За яким принципом ви відбираєте роботи для продажу?

— Спеціально для продажу нічого не створюю. Продаю те, що роблю. Картини для домашнього користування відбирає моя дружина. А для того щоб у них була доля, вони повинні піти у світ.

— 2009 року ваша картина «Передостаннє небо-II» продалася на Phillips de Pury за 13,5 тис. дол. Якщо не секрет, яку частину від цієї суми отримали особисто ви?

— Я ніяких грошей не отримав. Оскільки стосунки вибудовувалися між галереєю та аукціонним домом. Історія неприємна. І те, що передувало їй, і те, що було після того. А порвав я з галереєю не через картини. Треба було раніше зважитися, коли мого друга там «зжерли».

Але часи були тяжкі — криза. І я вперше в житті дав слабину — залишився.

За що й постраждав. Загалом, усе правильно.

— Очевидно, ви підписали кабальний договір? Якщо можна, поясніть, чого «не потрібно» робити митцеві.

— Нічого подібного! Просто в галереї акумулювали велику кількість моїх робіт і не віддавали їх під приводом того, що «працюватимуть з ними».

Коли я спробував їх забрати, запропонували такі умови, яких навіть в юності не підписав би! Пункти в договорі були один дивніший за інший. Ось, наприклад: «кожні два тижні моніторинг робіт». Тобто вони хотіли приходити в майстерню, фотографувати, що я роблю, щоб нічого не пішло наліво. Відчуття несвободи було задушливим!

Думав: що ж я такого в житті зробив, де помилився?

Закінчилося тим, що попросив дружину взяти на себе функцію посередника — у неї економічна освіта.

А полягала функція в тому, щоб будь-що порвати з галеристами. У підсумку потрапив з інсультом до лікарні. А від роботи, проданої на аукціоні, залишився запис, що я в ньому брав участь.

І потім я для себе зрозумів, що всі ці аукціони — квазіринок, де діє своя технологія, яка до мистецтва має вельми віддалений стосунок!

— Буває, те, до чого прагнеш, розчаровує, а те, чого уникав, — приносить радість. Ви ж досягли успіху в оформленні книг?

— Так, з ними в мене така «вісімочка» вийшла. Багато хто з моїх однокурсників став художнім редактором, але тільки одна людина — Галя Кондратова — давала мені можливість заробляти.

Працювала вона у видавництві «Здоров’я». І книжки там були відповідні: «Що ви знаєте про ревматизм?», «Що таке розсіяний склероз?».

Видавництво було поряд із мої будинком, і якийсь тоненький грошовий струмочок звідти до мене тік.

Та одного разу з мене стільки крові випили через обкладинку в «Молоді», що я ледь не зарікся книжковою графікою займатися.

А в 90-ті до мене звернулися друзі-видавці: «Не хотів би ти проілюструвати Ортегу-і-Гассета?». Прочитав — і погодився, але за умови, що робитиму стільки, скільки захочу, і ні про які гроші поки що говорити не будемо. Потім виявилося, що в «Книжковому огляді» в неї досить високий рейтинг.

А потім прийшов лист від відомого театрознавця Бориса Зінгермана — такий компліментарний, що я ледь не впав зі стільця. Він писав, що після смерті Тишлера ні з ким працювати не хоче, але, побачивши мою роботу, піднісся духом, пропонує співпрацю.

Ми з ним і зробили «Театр Чехова». Щоправда, занадто довго робили, Зінгерман помер, не дочекавшись...

— Ви ілюстрували Шолом-Алейхема, Бабеля, Достоєвського, Юнга. Хто з них вам ближчий? Яку свою роботу вважаєте найвдалішою?

— Спочатку я й від Чехова намагався відмовитися. Казав, що в мене з ним «проблеми». Коли до мене звернулися з харківської філії «Ексмо» з пропозицією оформити «Бісів» Достоєвського, теж сумнівався. Не відразу хід знайшов.

Малював, як здебільшого малюють ілюстрації — хтось когось схопив за ніс... Потім обклався примітками, листуванням з критиками, знайшов «Нечаєвську справу», знайшов фотографії дореволюційної Твері, де відбувається дія. Коли це побачила менеджер видавництва, була вражена: «Зазвичай нам доводиться описувати художникам героїв, переказувати сюжет». А я поринув у цих «бісів», розшифрував кожного персонажа — хто там Нечаєв, хто Герцен.

Де тільки міг нарив портрети прототипів — хотілося документальності. Ще мені поставили завдання зробити у дві фарби.

Я загалом не люблю таких речей, але тут, мені здається, на користь пішло. Роздрукував рукописи Достоєвського, «Справу Нечаєва» кольором сукровиці — і на цьому малював. Як у Ахматової: «А так как мне бумаги не хватило, я на твоем пишу черновике». Прямо по «Нечаєвській справі» — портрет Нечаєва.

У результаті в 2008 році вийшла шикарна книжка «Ідіот» — класичні ілюстрації Горяєва і мої до «Бісів».

Нещодавно оформляв видання Йозефа Рота в перекладі Юрія Прохаська. Відкрив для себе великого письменника! Час від часу в мене виникають книжкові гірочки-пригірочки. Таланить з авторами і видавцями. Вони самі мене знаходять...

 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №44, 17 листопада-23 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво