ХТО ЗАМОВИТЬ МУЗИКУ? - Культура - dt.ua

ХТО ЗАМОВИТЬ МУЗИКУ?

19 квітня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №15, 19 квітня-26 квітня

Приємно усвідомлювати, що в Україні є третій сектор, особливо після деяких висловлювань можновладців...

Приємно усвідомлювати, що в Україні є третій сектор, особливо після деяких висловлювань можновладців. Тим більше приємно, що є громадські організації, які займаються питаннями культури. Причому інколи дуже активно. Наприклад, наприкінці минулого тижня в приміщенні Верховної Ради (поки не зайняли) відбувся «круглий стіл» «Сучасний світ: культура і гроші», організований «Російським зібранням» та Міжнаціональним конгресом «Злагода». У цьому — міжнародному — форумі брали участь представники України та Росії. Щоправда, Україна була представлена значно бідніше, ніж Росія, — не за кількістю, а по суті: від нашої країни брали участь в основному не дуже високі чиновники та поодинокі представники творчих спілок: чомусь організатори не запросили ні українських учених-культурологів, ні представників профільних видань. Це позначилося на рівні виступів співвітчизників. На превеликий жаль, оскільки тема заслуговує глибокого вивчення.

Не хочеться коментувати виступів, які прозвучали на цьому «круглому столі». Достатньо сказати, що навіть у промовах організаторів — керівників профільних громадських організацій — траплялося чимало безглуздя, яке свідчить про нерозуміння значення навіть таких близьких їм понять, як «культура», «моральність», «інтелігенція» та навіть «держава». Смішною й симптоматичною видавалася розбіжність поглядів учасників на основну для шанованих зборів «роль поета». Л.Танюк, наприклад, поскаржився, що мало потрапило «представників культури» у нову Верховну Раду (причому під «представниками культури» він розумів «членів творчих спілок»), що інтелігенція взагалі йде з політики, ось і І.Дзюба стояв біля витоків Руху, а потім «пішов в академіки». Виступаючи невдовзі після нього, А.Потапова резонно відповіла йому в тому сенсі, що поетові нічого робити при владі — нехай краще вірші пише. Та вона чомусь вирішила, що моральність людського буття відвічна, а культура — це породження моральності. Тобто за кількістю безглуздя опоненти зрівнялися.

Звісно, у наших умовах не випадає чекати одкровень навіть від найбільш представницьких зборів, присвячених такому складному й суперечливому питанню, яке чомусь майже всім здається ясним, — «давай якомога більше, зайвим не буде». Культура і гроші — хвороблива тема і на перший погляд, а на другий — особливо. На перший — це коли грошей немає і культурі доводиться перебиватися з хліба на воду. На другий — це коли їх можуть дати, і постає запитання, чи брати їх. «Круглий стіл» ще раз виявив не лише проблему «першого погляду» — учасники здебільшого не могли утриматися від банальних констатацій, «як усе аморально, куди все котиться», найчастіше не вносячи жодних конструктивних пропозицій. Та набагато цікавішим було те, що з-під цього водоспаду голосінь уперто прозирав один бік медалі, про який не заведено говорити в таких пристойних товариствах, де промови починаються або закінчуються словами «ми, інтелігенція». Це проблема переведення фрази «де взяти грошей» із риторичного поля в сутнісне, тобто де їх брати, а де не варто. Я знаю, багато борців за вітчизняну культуру скажуть: «не до жиру — бери що дають».

Здається, вони мають рацію: вже набили оскому розмови про брак коштів для утримання музеїв, концертних залів, творчих колективів, видання книг. Тут є свої нюанси, звісно, оскільки наразі ми говоримо про мистецтво, а не про культуру (комусь дуже хочеться, щоб це було одне й те ж саме). А якщо грошей усе одно немає, яка різниця, на що саме їх немає?

Та цікаво ось що: чи дуже хочеться культурі брати гроші у держави? Адже не слід забувати: хто платить, той і музику замовляє. Як правило, фрази на кшталт «поет має бути затребуваний суспільством» розчиняються в повітрі, позаяк не наповнені особливим сенсом ні для поета, ні для суспільства. У чому полягає ця «затребуваність»? У чому вона виражається для поета? У гонорарах? Кількості виданих книг? Точці зору критики? Прихильності читача? Увазі влади? У наявності замовлення? Обранні на чиновницькі посади? А що вона важить для суспільства? І що в такому разі розуміти під «суспільством»?

Поети — дивна публіка. З одного боку, вони хочуть бути затребуваними державою, з другого — коли держава їх «затребує» (так як вона вважає за потрібне, звісно), вони починають белькотати про «свободу творчості». Дивно, що ті люди, які хотіли б затребуваності і зітхають по держзамовленню, як правило, з того покоління, у якому поет був затребуваний із голови до ніг. Або державою — і тоді він найчастіше був «рупором», або народом — і тоді він найчастіше був мучеником. Звісно, були й «офіційні дисиденти», яким дозволялося говорити трохи вільнодумно і навіть виїжджати в країни соцтабору. Але не далі. Здавалося б, поети, в яких перед очима пройшли літературні та людські долі В.Стуса, Л.Костенко, І.Драча, мали б намагатися триматися якомога далі від держави і затребуваності нею.

Держава зацікавлена в культурі — хто сперечатиметься. Але не в тій, про яку говоримо ми, наші поети і навіть представники громадських організацій на своїх «круглих столах». Влада не зацікавлена у вихованні громадянина — громадянське суспільство, як відомо, одна з найбільш незручних форм устрою для влади. І з тієї ж причини вона не зацікавлена в інтелігенті (якщо вже саме цим словом угодно нашим риторам називати людину, котра має досить високий рівень самосвідомості й самоповаги), оскільки таку людину важко примусити діяти не обговорюючи наказів. Так, держава може «плекати традицію», підтримуючи самодіяльні фольклорні колективи, — спасибі й за те. З одного боку, вона продемонструє всім, що турбується про культуру, з другого боку — переконає себе й навколишніх, що культура — це і є віночки, шаровари та вишиванки, а не самодостатня особистість, обтяжена світоглядом, тобто здатна оцінювати себе та світ і вибирати спосіб дій відповідно до власних переконань, а не до вказівки згори. Ні, нас навіть переконуватимуть, що вишиванки й віночки збагачують наш світогляд. Бо це традиція, «джерела», неосушувана чаша тощо. Але це демагогія, адже сам собою рушник — це більш-менш майстерна вишивка. Можна подивуватися майстерності, зробити замальовки, видати альбоми і навіть навчити десяток жінок робити щось подібне. Можна назвати це «відродженням традиції» чи навіть «духовності». Назвати можна як завгодно, але ці слова залишаться порожнім звуком доти, доки душа людська не почне відгукуватися на символіку цієї вишивки. Здавалося б, така проста й зрозуміла річ — цінність твору визначає не наявність ярлика «духовна спадщина» і навіть не усвідомлення того, що «це треба шанувати», а неусвідомлений душевний трепет, спроможність на який відрізняє людину від усього іншого, що рухається, їсть, спить, а то й наділене даром мови.

З погляду влади, звісно, культура має чималий потенціал підсвідомого переконання. Досить опанувати лише інструментарієм: символічними формами, виробленими цією культурою протягом усієї її історії, стереотипами, національною риторикою, розібратися в механізмах формування цих стереотипів — і вперед, формуй у цій свідомості чого душа запрагне. Хоч «особисту думку» з приводу політичного опонента, хоч усвідомлення свого місця у світі та суспільстві, хоч ставлення до влади. На місці наших політиків я б такі гроші гатила у подібні дослідження, яких не вкладають у жоден стратегічний план. На щастя, влада недалекоглядна і не мислить такими перспективами. Навіть відносно глибокодумний радянський уряд, який виховував ідеологічну сприйнятливість із дитинства, усе ж регулярно програвав в ідеології. Можливо, саме тому, що не враховував можливостей «продажних дівок імперіалізму» у сфері гуманітарних наук. У кожному разі, якщо перекласти відповідальність за культуру на плечі держави — а, судячи з усього, навіть деякі організації третього сектора вважають, що це треба зробити, — вона підтримуватиме ті форми культури, які виховують «потрібні риси» у людині. Їй цікавий виконавець, патріот, законослухняний громадянин, чесний платник податків тощо. Що ж до відчуття власної гідності, творчості, самореалізації тощо — це її особисті проблеми, нехай вирішує їх як знає. І розмови про те, що без людини не буде ні патріота, ні чесного платника податків, владу не зворушують — чим менше в людині людського, тим простіше змусити її діяти потрібним чином. Тому питання «чи потрібна культура державі» риторичне, а може, й зовсім пустопорожнє. А ось питання «чи потрібне культурі діяльне втручання держави» здається цікавішим.

Тому смішно й сумно бачити громадські організації — ці паростки громадянського суспільства в Україні, — які так палко апелюють до держави у справі виховання людини, тобто «підтримки культури». Щойно культура починає брати гроші від влади, вона починає служити їй. У тому, що гроші пахнуть, ми переконуємося на кожному кроці — досить згадати недавні вибори чи період касетного скандалу, коли наші улюблені музиканти, художники, поети за малу мзду брали участь у мистецьких акціях на підтримку тієї чи тієї політичної сили. Свобода творчості полягала в тому, що відразу, зайшовши за лаштунки, той чи той митець, похрускуючи ще не захованими в гаманець банкнотами, брутально лаяв найостаннішими словами тих, кого щойно підтримав своїм виступом.

Звісно, у створенні і вирощуванні власне культури держава може взяти посильну участь — ніхто не сперечатиметься з тим, що можна підтримати законодавчо спонсорську діяльність (яку в нас чомусь називають «меценатською»), підтримати «вітчизняного культуровиробника» — тобто ухвалити низку законів, які, без серйозного втручання в сам культуротворчий процес із боку держави, забезпечать йому певну протекцію. Та чи захоче держава щось забезпечувати і при цьому не втручатися? Так постає ще одне цікаве запитання: як лобіювати культуру? Ось, здавалося б, поле діяльності для третього сектора. Але він, за звичкою, волає до влади...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво