Християнство і філософія: «бывают странные сближенья»

Вихід у світ книжки Юрія Чорноморця «Византийский неоплатонизм от Дионисия Ареопагита до Геннадия Схолария» - цілком самостійна культурна і наукова подія. Разом із тим тут варто бачити більше: книжка висловила захопленість автора і читачів темою прадавніх стосунків релігії та філософії як різних, але близьких способів ставлення до світу, його розуміння і пояснення.

Здається, що в теології та філософії різні шляхи. І це так, але в різних просторах, залежно від складу та щільності інтелектуально-духовного середо­вища, ці дискурси можуть зближуватися й віддалятися. Як же знайти слова про Бога без мудрості володіння ними? І яка мудрість може бути без Бога?

Поза філософським полем теологічна думка губиться, тоне в здогадах про небачене й несказанне. У священному незнанні суперечки лише загострюються. За відсутності ж теологічної перспективи філософія перестає тривати, стискається в себе й перетворюється на протилежність.

А буває, що теологія стає філософією, і динаміка Богопізнання та Богоміркування замінюється досконалістю інтелектуальних форм, внутрішньо порожніх, але зовні красивіших.

Канонізація певного способу богословствування і філософствування лише шкодить. Історія тому і продовжується, що поза каноном, поруч, по сусідству, виникала нова зухвала думка чи зберігалася відкинута раніше традиція.

Для тих, хто не звик сумніватися і ставити запитання, заглиблюватися і перевіряти, християнство і християнська теологія здаються чимось статичним, гладким, суцільно-простим. І тоді, наприклад, зустріч з протестантським розмаїттям викликає подив і праведний гнів: чому у католиків і православних так усе просто та зрозуміло, і церква єдина, і традиція непорушна, а в сектантів так багато всього, що незатишно стає? Чого не вистачало вільнодумцям, навіщо ці нескінченні реформації і теології родового відмінка?

Для мешканців канонічної території РПЦ картина християнства ще більше спрощується: християнство - це православ’я зразка РПЦ, є десь поруч католики, ставлення до яких боязко-поважно-вороже завдяки їхній кількості, авторитетності і давнині; а за порогом усякі-різні протестанти, назвати яких християнами наважаться лише під час нападу добросердності.

Уважний погляд на історію церкви та її теології спростовує подібний схе­матизм. Вже у часи апос­толів спостерігається реальне різноманіття, конф­лікт теологій усереди­ні церкви, сусідство малих традицій усередині однієї великої. Потім усе тільки ускладнюється.

Квітуча складність історії теології вражає в міру наближення до неї. До внутрішніх дискусій додаються різні погляди на зв’язок теології з філософією та культурою. Завжди і скрізь можна було знайти єретиків, відступи від канонів, запозичення і впливи. Православ’я якщо і традиція, то велика, всередині якої завжди йшла боротьба традицій малих, і бідою ставало припинення дискусій; заборона на різнодумство вбивала життя.

Для середньовічної теології, що апріорі була всеосяжною і самодостатньою, філософія виступала дивною сусідкою, зовнішнім подразником, маніфестацією іншого - більш вільного, розкутого і ризикованого способу осмислити Бога у зближенні зі світом, у неподільності-незлитті, у подоланні метафізичної роздвоєності.

Дивує те, як часто звернення до філософії, погляд убік, викликали теологічні повороти і справжні перебудови сформованих систем, які зсередини здавалися досконалими.

Після книжки Юрія Чорноморця православна теологія в її відносинах з філософією не піддається узагальненням, а позбувається їх. Це «звільнення теології» від зручного, але далекого від правди схематизму, можна тільки вітати, якби не небезпека подальших кроків, до яких кличе розпочатий екскурс. Якщо драматичні зближення теології та філософії не заступають собою Божий Промисел про єдину Церкву і Традицію, якщо Платон і Аристотель залишалися бажаними співрозмовниками для церковних теологів без шкоди для догматичної істини, якщо в історії усього було так багато, що канон не виділяється, а складається з усього цього, то чи не зробити наступний крок - убік? Чи не запросити до діалогу інші Церкви, інші теології, інші типи теолого-філософських синтезів, відновлюючи їхню історію та логіку відносин у масштабах «великої традиції»? Порівнюючи всередині, чому б не подивитися поруч? Не все можна знайти у Візантії, але все по-особливому цінне, що можна там знайти, буде цікавим для всіх, здаватиметься близьким і навіть типовим для західного світу з його власним досвідом теолого-філософських дискусій. Чи не відкриється нова перспектива теології в цьому зближенні традицій Сходу і Заходу?