Хранителі - Культура - dt.ua

Хранителі

3 листопада, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №42, 3 листопада-10 листопада

29 вересня виповнилося 80 років від дня виходу Декрету уряду «Про визнання Києво-Печерської лаври історико-культурним заповідником і перетворення її у Всеукраїнське музейне містечко»...

29 вересня виповнилося 80 років від дня виходу Декрету уряду «Про визнання Києво-Печерської лаври історико-культурним заповідником і перетворення її у Всеукраїнське музейне містечко». Напередодні цієї дати, 28 вересня 2006 року, Київська міськрада «привітала» громадськість Києва черговою передачею трьох корпусів заповідника, у яких працюють 164 штатні працівники — науковці, реставратори, інженерний персонал тощо — Свято-Успенській Києво-Печерській лаврі, без надання якихось площ натомість. Обґрунтовуючи це рішення, депутат Київради В. Дейнега звинуватив заповідник у «незаконній», без відома Київради, передачі в оренду комерційним установам музейних приміщень. Втім, перепало заповіднику від Київради за її ж власні рішення щодо оренди. Вона знехтувала ще одним своїм рішенням — про передачу «цілісного майнового комплексу» заповідника у сферу управління Міністерства культури.

Це рішення виявилося продовженням кампанії з дискредитації заповідника, яку започаткував близький до Української православної церкви журналіст О.Анісімов на сторінках газети «Київський телеграф» (15—21, 22—28 вересня 2006 р.). У двох номерах газети він зображує Музейне містечко і його правонаступника, Києво-Печерський заповідник, монстром, а видання Декрету уряду про його оголошення — злочином. На спроби керівництва заповідника опублікувати в цій самій газеті статтю, яка відбивала б точку зору музейних працівників, редакція відповіла, що не публікуватиме «образ» на адресу свого журналіста. Дарма що він у своїй статті, окрім свідомих чи несвідомих помилок, не надто добирає висловів стосовно співробітників заповідника.

Залишімо на совісті автора неправдиві заяви і пересмикування відомих фактів. Звернімося до історії. У статті О.Анісімова згадується постанова Ради Народних Комісарів РРФСР «Про реєстрацію, взяття на облік і збереження пам’яток старовини і мистецтва» (1918р.). Реально ж вона жодного стосунку до вилучень цінностей із церков не мала, а тим більше в Україні. Справді, відбувалися масові погроми маєтків поміщиків, грабунки колекцій. Втім, керували ними комкомісари у шкірянках, а не українська культурна інтелігенція, як випливає зі статті О.Анісімова. Саме стараннями українських мистецтвознавців, істориків, музейників було врятовано сотні тисяч пам’яток історії та культури в роки справді жахливого комуно-більшовицького терору. Так, націоналізація у 1919 році врятувала музеї Ханенків і Художньо-промисловий від загибелі.

Відому статтю українського мистецтвознавця, академіка М.Біляшівського, опубліковану ще 1926 р., яка так і називалася «Художні цінності в небезпеці», ніхто й не спростував, оскільки у ті роки всі чудово знали, хто грабував і хто рятував. Тому просто смішно тепер посилатися на керівника КПУ П.Симоненка як на рятівника Церкви та її майна. Хоча пан Анісімов радо це робить.

У 1933 році, згідно з таємним рішенням Політбюро ЦК КП(б)У, тисячі найцінніших і найкоштовніших пам’яток золотого і діамантового фонду Музейного містечка було вилучено і спочатку відправлено в Київську контору, а потім — у сховища Держбанку СРСР. Вони й досі зберігаються у поважних установах Росії без відповідних, як на той час, так і натепер, документів на законне зберігання. Ще раніше, на початку 20-х років, у кожній області почали діяти комісії НКВС, політичне керівництво якими здійснювала правляча компартія. Вони повинні були, відповідно до спеціальних норм, планово здавати певну кількість (у тоннах і у вагонах!) коштовного металу й відправляти його у Москву. Така комісія з 1922 року розпочала свою роботу і в Лаврі. Як пише дослідник Г.Полюшко, «Для участі у вилученні цінностей Києво-Печерської лаври з Харкова спеціально прибув заступник наркома внутрішніх справ України М.Серафимов. Весною цього ж року з лаврських церков було відправлено до Москви велику кількість виробів із золота та срібла. Однак комісія не задовольнилась цим і провела вилучення експонатів Музею культів та побуту, серед яких знаходились унікальні пам’ятки історії і мистецтва: золотий напрестольний хрест (внесок Богдана Хмельницького), золоті з діамантами панагії і наперсні хрести.» (Г. Полюшко. Втрачені скарби лаврського музею. — К., Абрис, 2001р. — с. 8 .

Саме ця комісія енкаведистів зняла (вилучила) ризи зі святої ікони Успіння, про яку пише Анісімов, але подає це так, ніби святотатство — справа рук пам’яткоохоронців. Навпаки, напередодні вилучень вони звернулися зі спільним листом — протестом до уряду (Раднаркому УРСР), який підписали:

художник Ю. Михайлів від Київського сектора Всеукраїнського комітету охорони пам’яток мистецтв і старовини, академік Сергій Єфремов, голова Археологічного комітету Всеукраїнської академії наук Федір Шміт, професор Ол. Грушевський, голова комісії Енциклопедичного словника Академії наук П. Стебницький, В. Меллер, від Української державної академії мистецтв В. Кричевський, директор Музею мистецтв Української академії наук Микола Макаренко, товариш голови археологічної секції Українського наукового товариства К. Антонович, завідуючий Музеєм мистецтв при Українській академії наук і музеєм собору святої Софії Г. Красицький, консерватор Першого державного музею В. Козловська, хранитель Першого державного музею Д. Щербаківський, завідуючий Музеєм Української академії художеств Ф. Ернст, професор Сергій Маслов, завідувач Музею культів і побуту Ф. Морозов, завідуючий Губернським архівом Київщини В. Міяковський, голова Бюро ізо Прахов, викладач П. Філіпович.

Відповідь від уряду надійшла пізніше. Кожному персонально.

На початку 1920-х рр. (із приходом більшовиків) на території Лаври з’явилося кілька ворогуючих релігійних громад, у тому числі й так звана обновленська громада — тобто, з погляду офіційної церкви, розкольники. Старолаврську громаду остаточно витіснили обновленці. Це був загальновідомий елемент політики комуністів із розколу єдиної Православної Церкви, який успішно впроваджувався в Україні з метою дестабілізації суспільства. На жаль, ця тактика неодноразово давала «успішні» результати, і не тільки на церковній ниві.

Хвилі вилучень 20-х років прокотилися Україною під гаслом допомоги голодуючим Поволжя, а наступні — змели майже все. Однаковою мірою було пограбовано і монастир, і музей. Усе вилучене вивезли навіть не на Волгу, а в Москву й Ленінград. Там воно осіло у сховищах «Госхрану» і було розпродане через Торгсини. Потерпілими стали всі: і музеї, і церква, і суспільство загалом. Наслідків не подолано й досі.

Обурення викликають ті місця, де О.Анісімов топчеться по славетних іменах всесвітньо відомих діячів української культури, називаючи їх творцями «манкуртного покоління». Відомий дослідник тоталітаризму, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка С. Білокінь зазначає: «Не можна забувати, що паралельно з ліквідацією сховищ [музейних. — Авт.] було ув’язнено, а часом і розстріляно багато музейників. При цьому було знищено не окремих вчених, а цілу генерацію, причому знищено планомірно. Українські музейники складають дуже вузьку соціальну групу. Впадає в око, що десятки арештів вкладаються у три виразні смуги — 1933 рік (передусім осінь), далі весна 1934-го і друга половина 1937-го. Після того, як було ув’язнено Якова Струхманчука (1 лютого 1933 року), Бориса Пилипенка (25 лютого), Анатолія Носова (лютий) та Івана Врони (13 липня), — 31 серпня 1933 року нарком освіти В.Затонський здійснив «чистку» Дніпропетровського музею і зняв з посади його директора Дмитра Яворницького, який очолював його протягом 31 року. Пояснювалось це просто: «Дніпропетровський музей являє собою організацію, що здійснювала ворожу буржуазно-націоналістичну та клерикальну роботу». 9 вересня у Ленінграді забрали україніста Бориса Крижанівського. 14 жовтня було ув’язнено директора харківського (столичного на той час) Музею українського мистецтва Стефана Таранушенка. 23 жовтня 1933 року, пішовши вранці у видавництво Академії, не повернувся додому Федір Ернст: його теж арештували» (Білокінь С. Нові студії з історії большевизму. І—ІІІ. — К., 2006 р., с. 185). У цей час було репресовано сотні музейних працівників. Серед розстріляних — і організатори лаврського Музею культів та побуту Ф.Ернст і Ф.Шміт. Колесо репресій прокотилося також по тих співробітниках, які ще працювали у лаврському музеї. Був доведений до самогубства Д.Щербаківський. Після тривалих допитів, катувань від побоїв у Лук’янівській в’язниці помер 80-річний П.Потоцький. Музей України, структурний підрозділ Музейного містечка, який він збирав усе життя й подарував народові України, чекісти розграбували. Його дружину (внучку Дениса Давидова) та її сестру просто розстріляли, до Воркутлагу потрапив, дійшовши повноліття, його внук.

Одиниці з працівників Музейного містечка дивом залишилися живими. Чого вартий тільки запис, зроблений у протоколі допиту мистецтвознавця Д. Гордєєва: «В Киеве был наиболее мощный блок музейних к-р [контрреволюційних. — Авт.] ячеек при Лаврском музейном городке (Куринный, Шугаевский, Мощенко, Моргилевский, Потоцкий, Новицкая). В Музее искусств ВУАН к-р работу проводил Гиляров и Вязьмитина. В сельхозмузее — Спасская. В Историческом музее им. Шевченко Ернст, Пилипенко, Мощенко...» Тут доречно нагадати формулу, яку чули з вуст Кагановича: «Мы снимаем людей слоями» (С. Білокінь. Нові студії з історії большевизму. І—ІІІ. — К., 2006 р., с. 186/).

Більшість українських музейників були репресовані, оскільки після приходу більшовиків вони не опустили рук, а продовжували працювати на користь українському народові, науці, культурі. О.Анісімов звалює до однієї купи грабіжників, у тому числі й з Інвалідного містечка, котрі грабували монастирське майно, і музейників, які віддавали життя за збереження пам’яток матеріальної та духовної культури. Не музейники з маузерами в кобурах вилучали предмети з церковних ризниць.

Це «нерозуміння» прочитується і в інших зауваженнях О.Анісімова. Чого варті його розповіді про «насильное изъятие» колекції Київського Церковно-археологічного музею. Заснований у 1872 р., цей музей формувався з предметів, які добровільно надходили від світських і духовних осіб усієї тодішньої Російської імперії. Предмети нецерковного характеру становили більшість його колекцій. Саме в цьому музеї, ще до революції, через страшенну тісняву невеличкого Мазепиного корпусу Академії, поруч із християнським церковним начинням розміщувалися предмети поганських культів. Це стосується, зокрема, і шаманського бубна, сусідство якого з іконами О.Анісімов називає «вертепом» і приписує до іншої доби цього ж музею у форматі Музейного містечка. Попри поширену думку про церковну належність цього Музею, такої належності й підпорядкованості не було. Його утворила громадська організація — Церковно-археологічне товариство. З самого початку заснування Музей планувався, створювався й діяв як громадський і публічний. Жодної копійки із церковних грошей або державної скарбниці на утримання музею, придбання експонатів, зарплату блюстителя, сторожа та на інші потреби не надходило, що і було відзначено у статуті музею. Це суттєво відрізняло Київський ЦАМ від подібних музеїв Москви та Санкт-Петербурга, утворених на інших засадах справді як церковні музеї.

Наприкінці ХІХ ст. колекція музею налічувала 30—35 тисяч одиниць збереження, тоді як такі ж самі музеї двох столиць імперії разом не набирали й шести тисяч предметів і зупинилися у своєму розвитку. Перед Першою світовою війною колекцію Київського ЦАМу порівнювали з колекцією Ватиканського музею.

З початку 1920-х рр., коли над колекцією нависла загроза, керівництво ЦАМу зверталося до державних органів із проханням передати музей у створюваний на території Лаври Музей культу та побуту. Аналогічне бажання висловлював багаторічний блюститель ЦАМу, професор Київської Духовної академії М.Петров, людина глибоко віруюча.

У 1921 році, на жаль, уже після смерті М.Петрова, комісія у складі Ф.Шміта, М.Біляшівського, М.Василенка, Ф.Ернста, Г.Красицького, І.Моргілевського висунула пропозицію створити Музей культу та побуту, помістивши в ньому колекції Церковно-археологічного музею. З листа Ф.Шміта до наркома освіти України Г.Гринька видно, в якому стані перебували його експонати: «Експозиція музею колишньої Духовної академії, в якому зберігаються зразки енкаустичного елліністичного живопису, цілком унікальні у своєму роді, а крім того, багато інших історичних і духовних скарбів, стоїть не розпакована в Мазепинському корпусі Братського монастиря — після повернення з евакуації з Казані. Речі псуються, бо ніякі речі не можуть стояти роками в забитих ящиках, не псуючись. Тут потрібні гроші — кілька мільйонів рад(янських) карбованців, тобто кілька сотень золотих карбованців. Ці кілька сотень мають бути надані ВУАН зі спеціальною вказівкою, що вони призначаються для відкриття муз(ею) кол(ишньої) Духовної академії». (О. Нестуля.
Доля церковної старовини в Україні 1917—1941рр. — К., 1995., с. 114—116).

Тоді заперечити цим вченим європейського рівня совєтська влада ще не наважувалася.

Неоднозначні події революційних змагань в Україні в 1917—1920-х рр. і спроба національної розбудови в Україні совєцького формату 20-х років, а також наступні репресії 30-х років, включно з Голодомором, — тема серйозна і трагічна. Рубати з плеча кавалерійським наскоком у цій темі неприпустимо. Можна по-різному трактувати окремі слова постанови 1926 року, але факт незаперечний, що вона з’явилася під тиском музейників і врятувала печерську святиню від повної руйнації (як це сталося з Михайлівським, Братським, Пустинно-Микільським монастирями), оскільки за духом і змістом встановила режим охорони «заповідника» і поклала край розтягуванню та нищенню Лаври. Вона ж визначила пріоритет Музейного містечка серед інших численних установ та закладів, які діяли на цій території. Загальновідомо, що після неодноразових хвиль вилучень і нищень пам’яток історії та культури, у тому числі сакрального походження, в Україні були врятовані саме ті, які перебували на музейному обліку і збереженні.

Ще один заповідник — «Київський акрополь» — українським пам’яткоохоронцям та музейникам створити вже не вдалося, і в Києві загинули Михайлівський Золотоверхий собор, Трьохсвятительська, Георгіївська, Десятинна, Стрітенська церкви. Софія Київська (врятована М. Макаренком), Видубицький і Святогірський монастирі були філіями Музейного містечка.

Визнаючи унікальну, трагічну й вирішальну роль працівників Музейного містечка — заповідника у врятуванні і збереженні українських святинь, у рік його 75-ліття Українська православна церква нагородила колектив Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника орденом рівноапостольного князя Володимира ІІ ступеня. Ювілей заповідника — справді славна дата, і не тільки для його працівників. Наступного року виповнюється 135 років колекції нашого музею, який останніх 80 років є заповідником.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво