Хранитель сновидінь. Театрознавець і телеведучий Віталій Вульф: «Усі великі актори залишилися тільки в минулому столітті» - Культура - dt.ua

Хранитель сновидінь. Театрознавець і телеведучий Віталій Вульф: «Усі великі актори залишилися тільки в минулому столітті»

27 січня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №3, 27 січня-3 лютого

У мене немає вдома вгвинченого в телевізор «піпл-метра». Ніхто й ніколи мене жодного разу в житті н...

У мене немає вдома вгвинченого в телевізор «піпл-метра». Ніхто й ніколи мене жодного разу в житті не запитував, які передачі я дивлюся (або хочу дивитися), і ця особиста думка, на жаль, поки що аж ніяк не вплинула на рейтингове безчинство на вітчизняному ТБ. Та якби «виміряли»... Якби запитали... То, наприклад, поточного тижня бодай крапля моєї персональної рейтингової симпатії на три вечори точно прилипла б до каналу СТБ (початок о 22.40). Цей час відданий циклу Віталія Вульфа «Срібна куля» — програмам найвідомішого театрознавця і телеведучого про «священних чудовиськ»: акторів і письменників, політиків і муз політиків, музикантів і…( цього тижня пройшли передачі про Раїсу Горбачову, Леоніда Утьосова, Клавдію Шульженко). Його інтонації давно стали «зарплатою» пародистів, його мемуарів (однойменна назва — «Срібна куля») не знайти на книжкових полицях, його творчі вечори збирають переповнені зали, а одне його критичне слово про театральні явища (течії, ситуації) часом вагоміше за томи інших «мистецтвознавців». Під завісу 2005-го читачі найбільш масової російської газети назвали його одним із трьох найкращих телеведучих країни… В ексклюзивному інтерв’ю «ДТ» Віталій Вульф розповів про Єфремова, Табакова, Тарасову, Ладиніну, а також про своє ставлення до нинішніх тенденцій на ТБ і в театрі.

Любов Орлова
Любов Орлова

Нещодавно Вульф відзначив ніби потрійний ювілей. І свій персональний. І творчий. 15 років тому він уперше з’явився в телеефірі з програмою Марії Бабанової, а десять років тому завдяки Владу Лістьєву виник телецикл «Срібна куля». Давно немає Лістьєва... Але вульфівську «Кулю» не так просто загнати в лузу — вона котиться своєю особливою траєкторією, залишаючись однією з небагатьох програм, позначених авторською інтонацією і неповторною манерою. Передача, що стала попросту втіхою для інтелігенції, яка в аномальному морі телешлаків інколи втрачає надію знайти хоч щось розумне, добре, людяне. І атмосфера його програм, і навіть його московська квартира в районі метро «Смоленська» — якийсь особливий простір, витриманий у дусі старовини й багатьма забутої вишуканості. Стелажі книжок... «Їх уже складати ніде!», — нарікає під час зустрічі. Ще унікальний живопис — Ларіонов, Волошин, Штеренберг, рідкісні гравюри XIX століття. У вітальні — старовинний рояль, унікальні меблі. Він часто буває в Парижі та в різних інших містах, але ніколи не спокушається ні модними атрибутами, ні плинними лейблами. Каже: «Я — консерватор». Деякі критики називають Вульфа «самотнім гіпнотизером». Як на мене, він ще й «хранитель сновидінь»: драматичні долі, переломні епохи, унікальні імена, про які він згадує, всупереч загальному забуттю, справді здаються давніми снами, які наче й розтанули, але пам’ять про них досі хвилює...

Олег Єфремов
Олег Єфремов

— Віталію Яковичу, спочатку не про минуле, а про нинішнє. Читачі не зрозуміють, якщо не запитаю про ваші останні враження у зв’язку з деякими резонансними проектами. Як сприйняли «Майстра і Маргариту» Бортка?

— Деякі серії добротні. Наприклад, перша, друга. Четверта серія, зустріч Майстра і Маргарити, мені здалася менш вдалою... Але в цілому – це велика й важлива робота. Робота майстрів. Бортко уже фактично в першій лізі наших режисерів.

— А як ви поставилися, наприклад, до фільму «Єсенін» батька й сина Безрукових?

— No comment. Це непристойно коментувати.

— А за роботами українських майстрів стежите? Можуть наші актори, режисери стати героями ваших майбутніх програм?

— Теми моїх програм народжуються не за принципом – російський це актор, чи український, чи молдавський... Важлива сама тема, доля. У мене нещодавно була програма про чудового українського актора Борислава Брондукова, великого майстра епізоду, чиїх життєвих мук не описати... І я знімав цю передачу у вас у Києві, спостерігаючи по ходу роботи, як разюче змінилося місто... Звичайно, сьогодні цікавий Богдан Ступка передусім. У Росії на нього і мода, і попит. Безперечно, Богдан Сильвестрович — видатний актор. І в «Водії для Віри» його образ генерала справив на мене приголомшливе враження. Він був на недосяжній висоті. Досі пам’ятаю і давній натхненний, елегантний спектакль Російської драми «Священні чудовиська» режисера Романа Віктюка з участю чудових київських акторів...

— ...Ади Роговцевої, Лариси Кадочникової, Євгена Паперного, Людмили Погорєлової, Олега Ісаєва, Ніни Шаролапової, Мальвіни Швідлер.

— Так-так... Під час московських гастролей Київської російської драми бачив і «Ревізора» з Юрієм Мажугою та Ларисою Кадочниковою. Але, на жаль, останнім часом про український театр знаю небагато. Розірвано зв’язки... Та й гастролей менше. Частіше долинають лише звістки про якісь театрально-біляполітичні чвари...

— Для вас мають значення «виробничі показники»? Тобто цифра рейтингу «Срібної кулі»? Адже ви працюєте не на масову, а на «цільову» аудиторію — тих, хто ще сподівається знайти на ТБ «уламки» культури.

— Зрозуміло. Я завжди стежу за рейтингами. Повірте, вони досить вагомі. Звісно, багато в чому інтерес аудиторії до тієї чи іншої передачі визначають або тема, або ім’я героя. Наприклад, багатьох людей цікавить особиста драма дружини Сталіна. І менше глядачів сьогодні згадають чудову акторку театру і кіно Ніну Дорошину, яка блискуче зіграла в комедії Володимира Меньшова «Любов і голуби», була однією з провідних акторок «Современника», а тепер, на жаль, рідко виходить на сцену. Хоча свого часу її цінував і любив Єфремов. І як акторку, і як жінку.

— Про самого Єфремова ви підготували вже три авторські програми...

— Остання в часі передача називалася «Ще раз про Єфремова». Коли я прийшов до керівництва телеканалу «Росія», до самого Олега Борисовича Добродєєва з цією ідеєю, він сказав: «Але ж це вже було!» Та я переконав його, що це вийде зовсім інша програма. З іншими акцентами. Більш жорсткими. То була, зокрема, і моя відповідь на жахливий фільм про Єфремова, представлений Першим каналом. Фільм, судячи з якого, Олег Миколайович нічим іншим, крім пиятики, у своєму житті й не займався. Ну, припустимо, пише чи говорить про Єфремова якісь непристойні речі актор Всеволод Шиловський — гаразд, це Шиловський, усі знають, хто він такий... Але навіть Дороніна, в якої є дуже непрості рахунки до Олега Миколайовича, і та відмовилася зніматися в цьому неподобстві. Обурливо також, коли молодий критик пише в центральній пресі: «Єфремов — не наш сучасник!» І все це про великого актора й режисера. Про будівничого театру... Про людину, чий вплив на театральний процес незаперечний. Тому та програма про Єфремова й вийшла як натягнута тятива.

— У такому разі навіщо, по-вашому, провокують весь негатив навколо Єфремова? Це комусь дуже потрібно?

— Можливо, це комусь і потрібно. Щоб довести, наприклад, свою відданість Олегу Павловичу Табакову — теперішньому керівнику Художнього театру. Річ у тому, що Єфремов — дуже близька мені людина. Я бачив його в різні періоди життя. У нас була і тісна дружба, і смуги неспілкування. Та я ніколи не забуду, як він опинився поруч зі мною у скрутну хвилину, коли я втратив рідну людину... І тепер уже ніколи не забуду самого Олега Миколайовича в санаторії «Підмосков’я», коли він був зовсім хворий, не міг дихати, залежав від апарата штучного дихання і з трубочками в ніздрях безперервно сидів біля телевізора. Ми подовгу без слів дивилися в цей телевізор. Намагалися не торкатися тем Художнього театру. Він і сам усе чудово усвідомлював... Але вже не було сил щось змінити, виправити. Останній його видатний спектакль у Художньому вийшов кількома роками раніше — чеховські «Три сестри». То була одна з найтрагічніших його постановок, коли у фіналі зі сцени зникало все — будинок, життя, надії, мрії...

— У рейтингу газети «Собеседник», визначаючи трьох найголовніших людей минулого року, ви несподівано назвали три прізвища...

— ...Миронова, Співаковського і Дороніну.

— Так, але чому? Адже не Путіна, не Ходорковського й не Плісецьку, як багато хто.

— По-перше, Женя Миронов — один із найталановитіших акторів свого покоління. Це, по-моєму, всім зрозуміло. По-друге, Даниїл Співаковський — на мою думку, один із найбільш обдарованих і багатообіцяючих молодих акторів, який чудово зіграв у фільмі Валерія Тодоровського «Мій зведений брат Франкенштейн», а сьогодні успішно працює у Театрі імені Маяковського в режисера Сергія Арцибашева. І, по-третє, для мене стала несподіванкою і до певної міри навіть потрясінням Тетяна Василівна Дороніна у спектаклі МХАТу імені Горького «Васса Желєзнова». Вона грала настільки потужно й тонко, як, мені здається, давно не грала. Тетяна Василівна колись образилася на одну мою програму, в якій я спробував розповісти про її творчу драму, зазначивши, що вона не «ведуча», а «ведена» і її розрив із Товстоноговим став фатальною помилкою... Тепер ось – задоволення від її гри. І відчуття, що справжній талант не зможуть зламати ні час, ні обставини.

— І все-таки, чому ви так різко змінили «телепрописку»? Адже на Першому в Костянтина Ернста у вас теж був пристойний ефірний час і рейтинги.

— У якийсь момент мені зателефонував Сергій Леонідович Шумяков, гендиректор телеканалу «Росія», і запропонував перейти до них... З Ернстом Костянтином Львовичем ми розлучилися, як мені здається, без образ. Хоча ніколи й нічого щодо моїх програм ми з ним не обговорювали. Я зробив на Першому близько двохсот програм. І все це залишилося там... Виходить, що я тепер не маю жодного стосунку до цих передач і все це авторська власність Першого. А там є дуже великі для мене цінності... Зрозуміло, щось я повторив — теленовели про Симону Синьоре, Марлен Дитріх, Фаїну Раневську. Однак це були вже інші історії. А ті повторити неможливо. Та й не вийде.

— Припускають, що ви залишили Перший через цикл про диктаторів: Гітлера, Тито, Муссоліні.

— Через це все й сталося... Костянтину Львовичу не сподобалася моя програма про Єву Браун. Він вважав, що це не «антигітлерівська» передача. І хотів, щоб була відверто антифашистська програма. Але я ставив іншу мету — розкрити нутро і психологію фашизму через трагедію конкретної жінки, коханки фюрера, яка ділила з ним і тріумфи, і падіння. Адже інколи приватна історія дає більшу проекцію на загальні процеси, ніж безособистісні історичні розповіді, які стали сьогодні загальним місцем. Мабуть, на каналі цього не зрозуміли.

— Проте з Альбіною Лістьєвою і Андрієм Разбашем ви, як і раніше, підтримуєте дружні стосунки?

— Безперечно. Це близькі для мене люди. Усе, що пов’язане з Владом Лістьєвим, взагалі дороге для мене. Це була розумна, рухлива, гнучка, неймовірно чарівна й дуже талановита людина. Коли я перейшов на канал «Росія» і стали думати, про кого могли б бути перші програми, я відповів відразу: «Мене створив Лістьєв, давайте зробимо програму про нього». Раніше мені здавалося, що в нього безхмарна доля, що по житті його супроводжує лише удача. Попри багато найнеймовірніших чуток, у нього все-таки було щасливе життя з Альбіною, і він ніколи ні про кого не говорив зле. Безпосередньо спілкувалися ми приблизно півроку. Я часто згадую, як під час першої зустрічі Лістьєв запитав мене: «Скажіть, Віталію, а де лежить ваш текст?» І був вражений, коли зрозумів, що ніякого тексту і ніяких шпаргалок у природі не існує, а програму я записую відразу — з одного дубля. На нього це справило велике враження. Добре пам’ятаю і початок березня 1995 року, коли повідомлення про вбивство Лістьєва мене приголомшило... Настрій був жахливий. І в тому, що програма, придумана Владом, продовжує жити, — і його заслуга... На жаль, при Ернсті цією передачею цікавилися менше. Я був на каналі ніким, майже нічого не означав у програмній політиці каналу. Не приховую, що на новому каналі мені комфортніше. Тільки минулої осені вийшли передачі про Прийомихова, Яніну Жеймо, Синатру, «МХАТ і Сталін»... Керівництво іноді пропонує робити передачі й про сучасних акторів. Однак це не просто...

— Немає достойних? Чим не герой Женя Миронов, особливо після успіху «Ідіота»?

— Є достойні. І я, до речі, робив програми про Співаковського, Домогарова, танцівника Миколу Цискарідзе. Однак у деяких акторів немає сюжету в долі — хоча є і ролі, і успіх. Чи, навпаки, є сюжет, але про деякі речі не заведено говорити, щоб не переступити етичну межу. А без долі — немає й історії. Я вже говорив про Миронова, він, безперечно, талановитий актор. Але в «Ідіоті», на жаль, я бачив Смоктуновського. І це мені заважає об’єктивно сприйняти чудову роботу Жені у фільмі Бортка. Інокентій Михайлович у ролі Мишкіна був інакший... Навіть сьогодні, коли дивишся дуже старий фрагмент запису цього великого спектаклю Георгія Товстоногова, відчуваєш грандіозність образу. Це не персонаж, а жива людина, не зіграна, а прожита Інокентієм Михайловичем.

— Однак Табаков в одному з недавніх інтерв’ю натякнув, що й Смоктуновського не варто ідеалізувати, тому що останній період його творчого життя — ніби прочерк...

— Що за нісенітниця... Олег Павлович не може пережити, що не став таким актором, як Смоктуновський.

— Цього, мабуть, не варто друкувати?

— Ні, чому ж, саме це й варто друкувати. Такий талановитий актор, як Табаков, спочатку дивував, приголомшував. Тепер залишилася тільки майстерність. Як можна говорити, що останній етап творчого життя Смоктуновського не в усьому вдалий... Коли він геніально грав Іудушку в «Панах Головльових» Ками Гінкаса у МХАТі. У нього видатні останні кінороботи — «Діти сонця», «Крадіжка», «Дамський кравець»... Я можу перелічувати нескінченно! Керівникові сьогоднішнього Художнього театру слід розуміти, що він не може говорити все, що йому на думку спадає. Так не можна. Є правила. Пам’ятаю, як, подивившись прем’єрну «Останню жертву» у МХАТі, на ТБ у програмі «Нічний політ» Максимова я сказав, що на сцені був чудовий Олег Табаков, але не було героя — Флора Федуловича Прибиткова. Табаков смертельно образився. Але коли в нього був ювілей, я прийшов його привітати... І він розвів руками від подиву, мабуть, вважаючи, що я його ворог... А я його дуже люблю й ціную. Це дуже талановитий актор. Проте в тому, конкретному спектаклі режисера Юрія Єрьоміна справді не було ні Прибиткова, ні Юлії Тугіної, зіграної акторкою Зудіною, — навіщо ж лукавити? Люди мого покоління бачили в цій п’єсі на сцені Художнього геніальну Аллу Костянтинівну Тарасову...

— ...якій сьогодні або приписують якісь «гріхи», або докоряють за те, що її обожнював Сталін.

— Вона була першою акторкою країни. З цим немає сенсу сперечатися. Справді, кричали в залі: «Хай живе Сталін! Хай живе Тарасова!» Але правда й те, що їй присвятив свої геніальні рядки Борис Пастернак: «То же бешенство риска, Та же радость и боль, Слили роль и артистку, И артистку и роль». Він був вражений її Марією Стюарт у трагедії Шиллера. І майже всі її ролі ставали художніми потрясіннями. Вмиратиму, але пам’ятатиму її сцену в «Трьох сестрах», коли вона виходила з глибини, підходила до берези й казала: «Докторе, ви любили...» Я бачив її «Анну Кареніну», вона грала, коли їй було вже за 50. Тоді не можна було знімати цей спектакль на плівку. Але зняли. І тепер показують до чергового ювілею, дискредитуючи і гру великої акторки, і театр. А сцена, коли вона виходила в «Стюарт» на страту... Ангеліна Йосипівна Степанова мені розповідала, що завжди стояла за лаштунками й спостерігала за Тарасовою, коли тривала ця сцена, тому що на сцені були магія, чари. А Тарасова, між іншим, уродженка Києва...

— Так, народилася на вулиці Лютеранській у будинку номер 1...

— Сьогодні її легко страчувати, чорнити, перекреслювати. Або згадувати про те, що була членом партії, хоча в партії тоді були майже всі. Однак ніхто не говорить про приховану драму акторки. Адже і їй доводилося жити подвійним життям. У 1943-му вона закохалася в льотчика Олександра Проніна, генерал-майора авіації. Потім особисто просила Сталіна, щоб Проніну дозволили з нею одружитися (йому категорично не дозволяли йти з попередньої сім’ї). Вождь, який перебував під враженням фільму «Безвинно винні», не став заперечувати. Але поставив умову: Пронін назавжди має залишити службу в армії. І, кохаючи Тарасову, ця людина мусила зректися своєї справи, якій була безмежно віддана, причому в самому розквіті кар’єри. Це теж не минулося для неї безслідно. Це боліло в душі...

— Чому все-таки виникають такі «кампанії», невже настільки сильне чиєсь бажання витіснити одну акторку або одного режисера на периферію культурної пам’яті?

— А чому показали до ювілею Любові Орлової жахливий фільм «Шпак і Ліра», який вона сама наказала забути й не показувати ніколи? А чому Тарасову показують у найбільш невдало знятій роботі? Тому що успіх вибачити не можна. А вони були першими. І з цим хтось не може змиритися досі. І намагається якось скомпрометувати. Пригадую, як Марія Іванівна Бабанова відшмагала одну акторку тільки за те, що та посміла погано відгукнутися про Тарасову... Але все це — минуле, коли був час велетенських акторок.

— У вас завжди контрапунктом проходять ніби два світи: минуле — прекрасне, сьогодення — спірне... Невже сьогодні немає акторок, яких ви без лукавства могли б назвати великими?

— Ні. Не можу. І вам не раджу їх шукати... Не знайдете. Всі великі актори залишилися тільки в минулому столітті. І це даність. А теперішні ігри в «суперзірок», у «мегазірок» — усе це вже зведено до пародії. Так, і сьогодні є талановиті, навіть чудові лицедії. Але великих — немає.

— Гаразд, тоді складіть на свій смак і ризик рейтинг справді великих акторок минулого століття. Ось так відразу — найкращу десятку...

— Будь ласка... Тарасова. Бабанова. Зеркалова. Мансурова. Степанова. Раневська, Добржанська, Марецька, Бірман, Андровська... Можу продовжити!

— А як з’явилася у вашому зоряному сонмі, скажімо, Надія Аллілуєва — дружина Сталіна?

— Це цікава історія. Я прочитав книжку вдови Юрія Трифонова «Єдина» — про Аллілуєву. Книжка Ольги Трифонової мене схвилювала, вона була яскраво написана, до того ж я довідався, що в Москві живе племінниця Надії Аллілуєвої — Кіра Павлівна. Уявіть, їй 85 років, і вона досі називає Йосипа Віссаріоновича «дядьком». Мені каже: «Дядько Ося зберіг листи до тітки Наді. Мені тоді було 12 років, але я була на її похоронах і все пам’ятаю». Мабуть, і ці листи могли б стати матеріалом для програми. Однак до них потрібні були окремі коментарі. Сталін ніколи не викликав у мені жодних симпатій, я завжди був антисталіністом. Але в їхніх листах — велике кохання двох різних людей. Аллілуєва, можливо, була єдиною людиною, яку він і був здатний любити... Та возвеличувати його ім’я не хотілося. Адже ж любовна історія романтизує будь-якого негідника.

— А історія Зінаїди Райх, дружини Єсеніна, а потім дружини Мейєрхольда, – що ви шукали в цій долі?

— А в передачі все про це сказано. Я дозволив собі процитувати її слова: «З Єсеніним була пов’язана пристрасть і темнота, з Мейєрхольдом — ясність і вдячність, я любила Серьожу темно й пристрасно, Сєву — ясно і вдячно». Вона була складною особистістю. Біографи Єсеніна можуть ставитися до неї по-різному. То її намагаються принизити, як це робив Марієнгоф, який просто ненавидів її, називав «дебелою товстою єврейкою», хоча вона була наполовину німкенею, наполовину росіянкою... То її намагаються возвеличити... А драма — у роздвоєності. І, звичайно, жахливий трагічний фінал, жорстоке вбивство...

— Якщо вже торкнулися теми загадок деяких доль, то дозвольте запитати, чому ви так різко й навіть образливо написали у своїй книжці про онука режисера Григорія Александрова — «бездара», «ледар»?..

— Тому що Гриша викинув на смітник усі архіви Любові Петрівни Орлової! Він практично знищив неоціненні свідчення про кіноідола цілої епохи, зірку, перед якою схилялися мільйони людей. До нього, щоправда, багато чого знищила й Галина Василівна, дружина Александрова, до цього – дружина Дугласа, сина Александрова. Як відомо, у режисера «Веселих хлоп’ят» була хвороба Альцгеймера, він уже мало що розумів, був безпорадний і, щоб зберегти своє велике багатство, уклав цей сімейний шлюб... А його внук Гриша згодом поїхав за кордон, відкрив ресторан в Іспанії, потім десь загубився... Як загубилися й неоціненні документи, пов’язані з Орловою. Залишилася тільки легенда.

— Тоді ще про одну легенду... Ви досить близько спілкувалися з другою за статусом кінозіркою радянської епохи — Мариною Олексіївною Ладиніною. Мене ніколи не полишало відчуття, що у всім відомому міфі (чоловік і режисер Пир’єв наклав табу на її кар’єру — і друга половина її життя «завдяки» йому виявилася перекресленою) є недомовленість...

— Усе так і не так... Доля Ладиніної — світла на екрані, але місцями темна в житті. У Марини Олексіївни, яку я дуже любив, по-моєму, в житті був тільки один ворог — вона сама. Адже вже ніхто не згадує, що Пир’єв пропонував їй перемир’я, хотів повернутися до неї після всіх своїх захоплень молодими акторками. Та й згодом влада його ослабнула. Він уже не міг абсолютно всім кінорежисерам наказати не знімати свою колишню дружину. Відмовлялася вона сама. Вона прийняла для себе таке рішення. Хотіла залишитися в пам’яті людей молодою і задерикуватою героїнею «Багатої нареченої», «Трактористів», «Кубанських козаків». І обвинувачувати когось було б не зовсім справедливо. Взагалі, все це дуже тонкі й делікатні теми — долі та «ігри» легендарних акторок. Їхні життєві сюжети інколи набагато винахідливіші, ніж сюжети радянських картин, у яких вони знімалися. Між ними самими завжди були дуже непрості стосунки. Ось нещодавно мені подзвонила Лідія Миколаївна Смирнова і плакала по телефону, жалкуючи, що несправедливо образила (навіть скривдила) у своїй книжці Марину Олексіївну Ладиніну. Складні «ігри» були між Бірман і Раневською, тому що в «Дядечковому сні» перша обійшла велику Фаїну Георгіївну. Осторонь усіх стояла тільки Любов Петрівна Орлова — вона була дистанційована, відокремлена від них і своєю прижиттєвою легендою, і внутрішньою самодостатністю. Зовсім недавно, роблячи програму про Яніну Жеймо, легендарну Попелюшку з однойменного фільму Надії Кошеверової, я вкотре був вражений цією неабиякою особистістю... Вона знялася в тридцяти картинах, а пам’ятають тільки «Попелюшку»! У цирку вона грала дівчаток, а в зрілому жіночому віці зіграла юну казкову героїню! Під час війни, пробираючись страшними дорогами в Алма-Ату до свого чоловіка, для багатьох вона була вже покійною... Вона все-таки досягла мети, але побачила поруч зі своїм чоловіком... іншу жінку. І це потрясіння підвело її до межі загибелі... Однак вистояла. І в 1947-му прогриміла «Попелюшкою». Або недавній у часі сюжет — доля акторки МХАТу Олени Майорової, яка трагічно загинула. Різні версії, різні домисли... Писали, що її довело до відчаю несправедливе становище в театрі, ніби її не помічали... Але ж це просто наклеп. Єфремов цінував Майорову в середині 90-х, як жодну іншу акторку. Вона була фактично примою. Грала в «Тойбелі та її демоні». У неї чудово вийшла Маша в «Трьох сестрах». Але Олена була людиною складною, нервовою. Була пристрасть до алкоголю. Були зйомки в режисера П’янкової, і на знімальному майданчику виникло захоплення одним молодим чоловіком... І вже в себе вдома на балконі в роздратованому й нездоровому стані вона один за одним запалювала сірники, намагаючись прикурити — і миттєво спалахнула її легка сукня... Тому вже кого-кого, а звинувачувати Єфремова (який дуже любив Олену) у цій трагедії просто соромно.

— Віталію Яковичу, минуле світле і прекрасне. Але хочеться повернутися в теперішнє, яке в театральному плані, мабуть, трохи похмуре, а місцями й жахливе. Адже у вас донедавна були дуже теплі стосунки з Мариною Нейоловою, а тепер...

— Коли я побачив у «Современнике» спектакль «Солодкоголосий птах юності», в якому грала Марина Мстиславівна, то не міг поставитися до цього видовища байдуже. Тим паче люблячи цю чудову акторку. Річ навіть не в тому, що я колись перекладав саме цю п’єсу Вільямса і з нею пов’язаний незабутній період мого життя — адже я хотів, щоб п’єсу грала Марія Іванівна Бабанова (потім у МХАТі роль принцеси Космонополіс геніально грала Ангеліна Степанова)... Просто я дивився новий спектакль із жахом — у п’єсі спотворили все. В образі — також. У автора розповідь про зірку, яку підбирає вже літній жиголо, коли акторка зазнає творчого фіаско. А в «Современнике» грали про захоплення акторки якимсь молодиком і борюкалися у великому ліжку... Виявилися зниженими смислові регістри Вільямса. Не для порівняння, звичайно, але Степанова грала тему й долю, а Нейолова грала приватну ситуацію і певний фізіологічний стан.

— Як гадаєте, що сьогодні шукає в театрі західна публіка на підставі свого і критичного, і суб’єктивного глядацького досвіду?

— Шукають класику. На Заході багато ставлять Чехова, Горького, Достоєвського, Гоголя. Звичайно, по-різному ставлять. Нещодавно в Парижі бачив попросту кримінальний спектакль «Злочин і кара», жахливий, із естетичного погляду, але потрапити на нього було нереально. Я запитав акторку «Комеді Франсез», чому навколо цієї постановки такий бум, і вона відповіла: «Але ж французи не читали Достоєвського! Хоча всі чули про нього — і ось вони вперше прийшли, щоб пізнати, зіштовхнутися з цим генієм». Неможливо було потрапити й на «Дачників» Горького в Лондоні в Національному театрі Олів’є: зал на 1500 місць — і переаншлаги. Спектакль виявився приголомшливим. Мені з товаришем дісталося два стільці в останньому ряду, але не мало значення, де... Було важливо, що... У Парижі з великим успіхом на сцені «Комеді Франсез» іде «Ліс» Островського в постановці Петра Наумовича Фоменка — видатного російського режисера. Виходить, не всіма цінностями нехтують...

— А що вас найбільше тривожить у сучасних тенденціях вітчизняного театру? З одного боку, є досить стабільний репертуарний театр, на кшталт Малого, Маяковки або того ж таки «Современника». Але є й активна нова театральна хвиля, що зробила в Москві своїм прапором абревіатуру «NET» (новий експериментальний театр, можна й так прочитати...). Могучий, Жолдак, Коршунавас. Адже це теж «дні нашого життя», театрального життя...

— Я прибічник психологічного театру. Я любив і люблю театр, що приголомшує. Багато хто з тих, хто репрезентує так звану «нову хвилю», руйнуючи текст і часом бездумно виражаючи самих себе, найчастіше просто фокусники. Факіри на час. Безперечно, є серед них талановиті люди. Але цей театр мене мало хвилює... Сьогодні театр не є подразником, тому що, на жаль, часто перетворюється тільки на просту розвагу. Втрачається смислова основа і залишається або шоу-бізнес, або експеримент заради експерименту. Однак я переконаний, що той традиційний, багатьма облаяний театр здатний давати людям і радість, і задоволення. Переконаний, що влада цього театру не померла і в нього завжди будуть шанувальники. Але хоч би яким був цей театр — експериментальним, психологічним, поетичним, — в усьому потрібна професійна культура, а ця культура не передбачає стирання художньої пам’яті... Того, що сьогодні часто намагаються зробити. Переконаний, що навіть найсуперечливіші комерційні проекти, те, що прийшло в наше театральне життя років п’ятнадцять тому, не здатні замутити потреби глядачів у високій і справжній театральній культурі. Чим менше її — тим частіше тягнуться до неї... Пригадуєте чеховський діалог у «Вишневому саду»: «Спосіб тоді знали. — Де ж тепер цей спосіб? — Забули...»

Віталій Якович Вульф — доктор історичних наук, театрознавець, перекладач. Одним із перших у Радянському Союзі переклав п’єси Тенессі Вільямса (всього переклав близько сорока п’єс для театру). Автор і ведучий телепрограми «Срібна куля». Народився в Баку. Прожив там 17 років. Відразу після закінчення школи поїхав до Москви. Батько Віталія Яковича був відомим адвокатом. Мама, Олена Львівна, викладала літературу. За порадою батька, вступив на юрфак МДУ, став кандидатом юридичних наук, але захоплення театром переважило, стало основною професійною діяльністю. Автор книжок «Ангеліна Степанова — акторка Художнього театру», «Зірки важкої долі», «Срібна куля» та багатьох інших. Сьогодні готує до публікації книжку «Жіноче обличчя Росії».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво