ХОЧЕТЕ БРАТИ УЧАСТЬ У КОНКУРСІ?.. - Культура - dt.ua

ХОЧЕТЕ БРАТИ УЧАСТЬ У КОНКУРСІ?..

6 грудня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №47, 6 грудня-13 грудня

Артист створює собі ім’я доти, доки ім’я не починає йому служити. І йому справді доводиться над цим працювати, бути найкращим серед «своїх», аби його ім’я заіскрилося зоряним блиском...

Артист створює собі ім’я доти, доки ім’я не починає йому служити. І йому справді доводиться над цим працювати, бути найкращим серед «своїх», аби його ім’я заіскрилося зоряним блиском. Як? Працювати на результат, що заперечує принцип «краще — ворог хорошого». Якщо артист зупиняється в процесі самовдосконалення, цей момент називається початком кінця його імені. Правда, ім’я, питому вагу якого побільшують різні звання й регалії, залежно від їх кількості, має певну інерцію популярності. Народні й заслужені артисти, почесні члени всіляких творчих асоціацій, лауреати конкурсів — це імена, створювані артистом на додачу до власного. Але буває, що власне ім’я саме стає доповненням до регалій. І такі метаморфози дуже характерні для світу мистецтва.

У світі мистецтва є особливий ритуал — відкривати нові імена. Як? Так, в умовах конкуренції, про що свідчить давно розроблена система конкурсів, а також мінуси, які їх супроводжують, у вигляді необ’єктивності оцінок. Про об’єктивність, тим більше в мистецтві, говорити взагалі непросто, тому вважатимемо це нормою. Творчі конкурси можна охарактеризувати так: це сума випадкових і закономірних результатів. Випадкові. Це означає, що ані учасники, ані журі до виступу номінантів цих результатів не знають. Закономірні. Це означає, що або учасники, або журі, або ті й ті знають результати (не просто здогадуються, а саме знають). Але це неофіційний бік питання, про який плещуть у кулуарах лихі язики (що ними можуть бути особи як нейтральні, так і безпосередньо причетні до заходу). Ці ж лихі язики можуть із точністю (навіть без похибок) назвати майбутнього лауреата. Отож інформаційних джерел і поживи для розмов безліч.

Мене можуть неправильно зрозуміти й подумати, що конкурси — це погано. Але це зовсім не так. Чим більше конкурсів, у яких випробовують свої творчі сили артисти, тим більше в них шансів на успіх. Правда, у випадку невдачі можна отримати якщо не психологічну травму, то цілком стійкий комплекс неповноцінності. Конкурси — не для людей зі слабкими нервами, а для життєстійких і сильних духом (як і творчі професії).

Конкурси різняться за рівнем, статусом, престижністю, складністю. Найзначніші з них вписані в бюлетень ЮНЕСКО. Відповідний міжнародний орган має право визначити статус конкурсу, схвалити чи поставити під сумнів умови, а також стежити за їх виконанням, фіксувати порушення та зловживання з подальшим вживанням заходів на користь чи проти конкурсу. Як правило, міжнародні конкурси включені у відомий бюлетень, зокрема й ті, що набули цього статусу не відразу.

Музичний конкурс імені М.Лисенка, який свого часу мав всесоюзне й республіканське значення, десять років тому став міжнародним. Можливо, він єдиний в Україні такого рангу. Причому, як і інші схожі на нього (імені П.Чайковського, Ф.Шопена тощо), має яскраво виражений національний характер. Можна сказати, нинішній, що втретє пройшов у статусі міжнародного, є національним надбанням. І у мене в цьому зв’язку виникло запитання: чому проведений утретє конкурс назвали другим? Провівши нехитрі арифметичні підрахунки (згадані музичні змагання відбуваються один раз на п’ять років, починаючи з 1992-го, правда, лихі язики охрестили цьогорічні міжміськими), а також спираючись на факти (конкурс проходив у 1992, 1997 і в нинішньому 2002 роках), отримуємо суперечливий результат. Або це містифікація події, або перший не пронумеровано, або попередній і конкурс поточного року помінялися номерами (самовільно). Утім, це не так істотно, тим більше що в присудженні премій також спостерігається певна плутанина. Кому треба давати першу премію, дають другу, а то й узагалі нічого не дають. Ось де пожива для лихих язиків, що примудряються заявляти мало не за півроку, які премії кому дістануться. І що дивовижно, вгадують (прозорливі чи обізнані). Таким чином, прислухаючись до отих самих лихих язиків, музикант спочатку добре подумає, чи варто йому випробовувати долю, а передусім — чи вписується він у певну кон’юнктуру. Тому відпадають усякі запитання, на кшталт таких, чому в номінації «фортепіано» було лише... десять учасників (порівняно з конкурсом 92-го року, коли грали вісімдесят піаністів). Гадаю, коментувати цей факт зайве, він красномовно говорить про себе сам. З одного боку, менше конкурсантів — менше складнощів для них самих і для журі, але з другого — це не зовсім відповідає міжнародному статусу, якщо не сказати — зовсім не відповідає. Є підстави вважати: нечисельні учасники (переважно — фіналісти конкурсу) були готові до результатів, тобто знали, на що розраховувати. Ті ж потенційні учасники, а лихі язики запевняють, що їх було достатньо, котрі також знали про результати (тобто про те, що в них немає шансів), просто відмовилися від конкурсної боротьби. Тому що це не боротьба, а установка на кшталт «білі починають і виграють».

Не зайве сказати про міжнародний статус конкурсу. Справді, зібралися представники не однієї країни, хоча їх кількість дуже обмежена: Росія, Казахстан, Білорусь, Вірменія, Китай, Німеччина, переважна більшість учасників — українці, що не дивно для національного конкурсу. Лише пропорції у співвідношенні між ними вкотре дають привід лихим язикам поглумитися.

Нині на часі сказати про головних дійових осіб — лауреатів. На мою думку, з чотирьох номінацій (фортепіано, сольний спів, скрипка, віолончель) званню найкращого з найкращих відповідала лауреат першої премії в номінації «сольний спів» Оксана Дика як за майстерністю, так і за артистизмом. Стосовно інших лауреатів перших премій, то в мене склалося стійке враження, що журі заплуталося в нумерації місць (прямо як у ситуації, коли з трьох конкурсів останній виявляється другим). Але це вже не містифікація події, хоча я можу зрозуміти її мотивацію. Лише в номінації «фортепіано» першу премію взяв представник іншої держави — У Цунь (Китай). Вельми технічний піаніст із великим потенціалом. Але вирішальну роль відіграло те, що він не українець (а то, гадаю, було б інакше). Це, напевно, відбулося з почуття глибокого інтернаціоналізму. Інші лауреати — Настасія Пилатюк (скрипка), Ганна Пирожкова (віолончель) цілком були б гідні своїх премій, якби не було серед конкурсантів відверто кращих. Усе-таки варто привітати всіх лауреатів і дипломантів, які витримали боротьбу і дійшли до переможного кінця. Адже конкурс — це випробування на моральну й фізичну стійкість, і артиста можна поважати вже за те, що він пройшов усі його етапи. Найприємніший день для конкурсантів (звісно, для тих, хто дійшов до третього туру) з усіх напружених конкурсних днів був останній, коли щедро роздавалися встановлені й заохочувальні премії, хоча лихі язики запевняють: відстань між премією та її лауреатом іноді нездоланна чи здоланна частково. Але це так, чутки.

У цілому, те, що відбувся третій (візьму на себе відвагу заявляти саме так) Міжнародний конкурс імені М.Лисенка, важливо для української культури. Країна, що має національний музичний конкурс, таким чином зайвий раз отримує можливість зміцнити свої позиції в просторі міжнародних зв’язків.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво