ХОЧЕШ БУТИ АКТУАЛЬНИМ — БУДЬ НИМ - Культура - dt.ua

ХОЧЕШ БУТИ АКТУАЛЬНИМ — БУДЬ НИМ

17 листопада, 2000, 00:00 Роздрукувати Випуск №45, 17 листопада-24 листопада

Чи справді є актуальним українське мистецтво, яке саме себе маркує цим визначенням? Або ж — що таке актуальне мистецтво по-київськи?..

Чи справді є актуальним українське мистецтво, яке саме себе маркує цим визначенням? Або ж — що таке актуальне мистецтво по-київськи? Підставою замислитися над цим стали дві виставки, що майже синхронно збіглися, тобто проекти — «Дві сторони» в Центрі сучасного мистецтва, куратор Наталя Філоненко (3.11.00—12.11.00) і «Чиста кімната» в «Промзоні», куратор Олександр Соловйов (10.11.00—12.11.00). Актуальним можна назвати мистецтво, яке вловлює дух часу, в ньому все тече, все змінюється дуже швидко. Максимально співзвучне як із сьогочасною інтелектуальною модою, так із змінами стратегій художньої репрезентації. Яким же чином поняття актуального мистецтва пристосовується його прихильниками до місцевих умов? У тиші провінції «неодухотворений» час повільно застигає. Відгомін тенденцій ззовні запізнюється рівно настільки, щоб «актуальне» встигло стати, у кращому разі, вчорашнім днем. Відома закономірність — тим, хто пильно стежить за модою, ніколи за нею не встигнути. Але, ініційоване комплексом неповноцінності, яка в маргінальному мистецтві обертається на комплекс адекватності, воно все-таки не перериває гонитви за втраченим часом. Події, що відбуваються на локальній арт-сцені — ці майже завжди серійні, групові висловлювання — не настільки виразні, щоб простежити в них логіку внутрішнього розвитку. Цьому знаходиться безліч об’єктивних причин. Художників, котрі «засвітилися» у сфері актуального мистецтва, до смішного мало, їхній соціальний статус ефемерний. Зрідка, відволікаючись від турбот про хліб насущний, на кошти доброчинних фондів, вони творять свої некомерційні «шедеври». Тому ті — первісно раритетні. І куратори їх розхоплюють, примудряючись робити з найстандартнішого набору імен і творів видовище колективного псевдодостатку. Такий собі бутафорський бунт мас. Що собою представляє маса, ми пам’ятаємо — те ж саме, що нічого. Мистецтво значуще лише настільки, наскільки воно особистісне. Малоймовірно, щоб особистості художників у нас були в дефіциті, просто як такі вони мало цікавлять кураторів... Чи не тому українське мистецтво не намагається рефлексувати з приводу себе самого, дуже- дуже туманно уявляючи собі відповіді на екзистенціальні лякаючі запитання на кшталт «хто ми»? Бог із ним, із «звідки» — нині не так вже й важливо... Головна проблема — «куди»? Якщо всі нові, проте цілком передбачувані проекти так сумно завершуються, не викликаючи резонансу навіть у вузьких колах професіоналів. Попереду замаячила безвихідь.

Черговий звітний проект 17 українських художників «Дві сторони» у ЦСМ знову здивував життєстійкістю, якось, п’ять років тому, обраного формату, досі так само «актуального». Цілком неподібні, але знайомі всі обличчя, утворюють якесь аморфне колективне тіло, хоча об’єднані потужним вольовим зусиллям куратора, скажемо навіть, диктатом його концепції. Концепція ця настільки проста, що більш як геніальна. Проста до банальності — всі речі та явища мають зворотний бік. Від того, що його обстоює незрадлива рука, виграє ціле, але страждають частини, кожна з яких має право на самостійне послання глядачеві. Деякі роботи прочитуються як буквальні ілюстрації нав’язаної(чи нав’язливої) ідеї. На щастя, більшість робіт цікаві не лише в цій «службовій» якості.

Слайдпроекції Сергія Ільїна фіксують Останкінську телевежу, обкутану хмарою диму, яка ефектно розтинає нічне небо і ширяючий над нею пожежний гелікоптер, як анонімні, безвідносні до змісту, візуальні «об’єкти». Погоджуючись з автором, глядач оцінить їхню містичну красу. Стежити за парною грою у «Відеобол» Маргарити Зінець і Олександра Верещака вельми цікаво — їхні відеопроекції, як завжди, лаконічні й імпозантні. Більш літературний задум «Антикараоке» Ольги Кашимбекової та Гліба Катчука, котрі вивертають світ навиворіт. Антисвіт вигаданий із точністю до навпаки. Що представляє з себе популярна розвага караоке? Наспівування мотиву під запропонований музичний супровід, доповнений приємним відеорядом, який створює атмосферу релаксації. У «Антикараоке» сентиментальна пісня записана а капела в жалісливому виконанні аматорів з Дерибасівської — сліпих хлопців. У цьому сенсі їм пощастило, оскільки вони не бачать відеосупроводу, скроєного з таких «душевностей», як здирання шкіри з крокодила, і подальша її обробка, або навала фантастичних монстрів, що зажурено констатує — «се ля ві».

Відбракованих жорстоким світом мешканців психушки фотографує Ілля Чічкан. Мистецтво, солідаризуючись з аналітичною психологією, закликає возлюбити свій симптом, як єдину явну реальність у цьому світі. Так що «антигерої» Чічкана настільки ж масштабні й значні, як масштабні й значні їхні патології. Дуже дотепний Сергій Братков, здатний знаходити патології в більш несподіваному місці. Він продовжує фотографувати загадкових діточок, і дівчаток, і хлопчиків. Відразу не зрозумієш, чи це квіти життя, чи квіти зла. Недарма вони позують у рольових «дорослих» костюмах. На милих личках розквітають уже цілком дозрілі жадібність, хитрість та інші симптоми, які в майбутньому поведуть їх життям. Максим Мамсіков переходить «іншим боком» кумедного на цвинтар Берковці, фотографуючи найжиттєлюбніших, найспортивніших небіжчиків, футболістів і боксерів, вір- ніше, їхні надмогильні пам’ятники. Безіменний кам’яних справ майстер, котрий переправляє у вічність підкреслено натуралістично нещадні зображення мертвих, навряд чи розумів, що таке гротеск — розуміючи це, він був би обачнішим.

Відзначимо ще один, інтонаційно суто київський, навмисно архаїчний нюанс, який вносять у цей і сам по собі закономірно архаїчний мультимедійний бенкет для очей мальовничі київські етюди в чотири руки Олександра Гнилицького та його доньки Ксенії. Своїм «живописом після доморослої філософії» — злегка перефразувавши Кошута — вони ставлять дуже наївні запитання. При всій генетичній подібності кольоровідчуття, права й ліва половинки етюдів різні. Чи могло бути інакше?

«Чистими кімнатами» називають суперстерильні лабораторії, де відбувається складання електронних чипів — звідси назва лабораторного, не просто діагностуючого медіальну, електронну еру, але проекту, стимулюючого «пантворчу діяльність, що намагається змінити світ» (цитуючи А.Соловйова). Чи здатне мистецтво змінити світ, коли воно не в змозі змінити навіть саме себе? Але треба ж, ото диво — ще одна утопічна декларація, мистецтво продовжувати фрустрирувати... Хоча, можливо, поки всі стадії довгострокового проекту «Кримська атомна» реалізуються, «Чиста кімната» — другий з його чотирьох етапів, світ зміниться сам по собі. Перший — ми бачили на минулому арт- фестивалі. Третій експонуватиметься в чистій кімнаті «Квазар-Мікро», генерального спонсора проекту, четвертий — у занедбаному будинку Кримської АЕС. Промзонівський варіант виразніший за попередній — виграє за рахунок локалізації. Постіндустріальне мистецтво — царство екранів усіх видів, сприймається в постіндустріальному просторі як щось абсолютно природне, і навіть потрібне, незважаючи на сьогоднішню обмеженість його творчих ресурсів. Що засвідчує й більш як скромна кількість нових робіт. Коли наступні стадії проекту реалізовуватимуться за тією ж моделлю просторової реінкарнації, їх уже не врятує новизна архітектурного обрамлення. Принципово не бажаючи повторюватися про речі, які вже пролунали колись, не згадуватимемо. А дорогоцінні крихти нового — ось вони...

Поки підсобний персонал працював, панегірик во славу примирення реального й віртуального прочитав Василь Цаголов — така його роль у власному перформансі «Підгортання капусти». Тому що віртуальне — це теж частина реального. Художник скучив за якимось цілком земним жестом — не виклично-радикальним, звичайним жестом у тривимірному просторі, і привселюдно проголосив необхідність «зійти з екрана». Це не заклик до перевороту в художній свідомості — екран паралельно існує, усе ще вивищуючись над цаголовською імпровізованою грядкою. Скоріше, нагадування — не робити з екрана культу, не забувати про радості життя, у ньому також є місце інтерактивності. Можна дивитися на речі так, а можна інакше, крізь «Магрітта і Віолу», розфокусованим поглядом, коли контури видимого зникають у завісі конотацій — знявши фрагмент реального архітектурного простору, Гліб Вишеславський проектує його на закріплене в тому ж місці полотно екрана, що коливається хвилеподібно. Такий наочний засіб апропріації реальності контекстом мистецтва. Як зробити прозорим мусоване у вузьких колах поняття «прозорості» мистецтва стосовно реальності? Євген Матвєєв знаходить найпростіше рішення — прозора площина зображення (об’єкт «Відродження»). Публіку розважала мультимедійна картина Михайла Шевченка «Справжній і реальний». Може, тому, що багато хто вперше бачив таке екзотичне видовище. Поєднання слайдпроекції та живопису справді викликало ефект галюцинації, яка вимагає тлумача-фрейдиста.

Не знаю, чи не час такому мистецтву «сходити з екрана», коли воно туди, за великим рахунком, ще не піднялося? Ми ще не цілком відчули всю принадність тотальної екранізації. Сама по собі вона набриднути не встигла. Але зійти з торованої колії інерційних проектів, що веде в нікуди, усе-таки доведеться.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво