ХОАКІН КОРТЕС — МРІЯ І РЕАЛЬНІСТЬ

Скільки ажіотажу викликала звістка про те, що «король фламенко», як іменують його деякі критики, шалений ром Хоакін Кортес, розпочне саме в Києві свій черговий європейський тур із новим шоу під назвою «Любов і ненависть».

Український глядач мав уперше зустрітися з артистом, про якого пише вся жовта й інших кольорів преса, котрого до того бачили на екранах у фільмах великих іспанських кінорежисерів Педро Альмадовара й Карлоса Саури. Його любовні пригоди, пов’язані з відомими іменами — від Наомі Кемпбелл (яка, за чутками, приймала отруту через нещасливе кохання до нього) до Наталії Орейро (вона не подобалася його матері, на чию думку Кортес завжди зважає), із маніакальною пристрастю описують журналісти всього світу та з не меншою пристрастю обговорюють численні шанувальниці й шанувальники. Дружба з Армані, в чий одяг одягнений він сам і його спектаклі, підкреслює його причетність до світського бомонду. І взагалі, за власним визнанням, Хоакін Кортес — живе втілення американської мрії, «людина, котра зробила себе сама», котра з низів прорвалася до категорії світових знаменитостей.

Справді, його «ривок» заслуговує на повагу. Почавши навчатися танцю в 12, вже в 15 Кортес танцює в трупі Національного балету Іспанії і невдовзі стає його солістом. А в 1992-му створює власну компанію «Балет фламенко Хоакіна Кортеса». Після цього одне за одним виходять його шоу, яким аплодує світ. І немає підстав не вірити цій інформації, приймаючи її лише як рекламну акцію напередодні гастролей.

Київському концерту не пощастило від самого початку. По-перше, його кілька разів переносили. Правда, це лише підігрівало інтерес публіки. По-друге, турне розпочалося усе ж із столиці сусідньої держави — Москви. Зерна сумніву посіяли не вельми захоплені рецензії. І все-таки хотілося побачити «живим» Принца Фламенко!

Початок вистави було затримано більш як на 40 хвилин «із технічних причин, що не залежали від Палацу «Україна». Так неодноразово сповіщав голос із-за лаштунків. Нарешті в зал впали перші звуки фонограми, що видалися не вельми якісними. Ну й бог із ними, головне — побачити генія фламенко, відчути на собі випромінюваний публікаціями про нього магнетизм. Адже в спектаклі «Любов і ненависть» Кортес має станцювати те, що станцювати неможливо — радість тріумфу й біль падіння, зло й добро, світло народження і темряву смерті.

Від автентичного фламенко, із його пристрастю, поривом, дробом, вибитим підборами, від якого кров у жилах закипає, від картинних поз і чуттєвих переходів від однієї частини до іншої, що супроводжувалися гітарним дзвоном і специфічним горловим співом — канте хондо, залишилося лише останнє. Але все це губиться в змішанні стилів. Традиційну гітару «давить» середньовічна віолончель. Моцарт сусідить із африканськими ритмами. У звукову тканину вплітаються арабські, єврейські, циганські ритми, «добиті» електронними шумами. Грань між чоловічим і жіночим фламенко стерто до унісексу — жінки приймають войовничі пози, а чоловіки плетуть руками над головою жіночі мережива. На мою думку, у цьому спектаклі немає фламенко як такого, а є певний кафешантанний паркетний варіант, запропонований недосвідченому глядачеві.

А сам великий Кортес, приваблюючи погляди своїх фанатів оголеним торсом, перебуває на сцені від сили хвилин сім упродовж усієї вистави. Напевно, йому вже не цікаво підкоряти публіку своїм запальним умінням втягувати всіх у ритм фламенко, адже, поза сумнівом, від такого танцю замшеві черевики, які шиє йому знаменитий майстер Ментес, не доведеться змінювати раз на тиждень. А либонь саме з такою періодичністю Принц Фламенко робив це раніше. Принаймні так писала світова преса після світового турне з попереднім його спектаклем Gipsy Passion.