Хлопчик, який усе-таки вижив

Очікування останньої книжки Поттеріани Harry Potter and Deathly Hallows було доведене до межі істерії. Просочування інформації, спойлери, фанфики, що їх хтось сприйняв за справжню книжку, а в самому фіналі ще й надмірна ретельність пошти США, яка доставила книжки-поштою на пару днів раніше за реліз і в такий спосіб забезпечила інтернет-співтовариство текстом. Букмекерські контори під кінець відмовлялися приймати ставки на те, чи виживе юний чарівник. І вже наступного дня після офіційного виходу у світ останнього роману про Гаррі Поттера ЗМІ, зокрема вітчизняні, — зарябіли стислими переказами, «чим усе скінчилося» (за ніч прочитали 600 сторінок англійською?) та списком убитих. То вижив чи ні? Вижив? А з ким одружився? Інтернет відразу наводнили любительські переклади різними мовами. Когось схопили й кинули до кутузки за поширення власного перекладу через Мережу, поки видавництво — законний власник прав — лишень збирається... За нього заступилася сама Джоан Роулінг — і його відпустили. Його й так відпустили б, звичайно, але... Сама Джоан Роулінг, ця Попелюшка сучасної літератури! Далі вкотре повторюється легенда про молоду вчительку, яка була бідною як церковна миша, звільнилася з роботи, щоб був час писати книжку, при тому що всі доброзичливці запевняли її в неможливості розбагатіти на дитячій книжці. Важко в цьому маркетинговому чорториї розібратися, що зрежисоване, а що стихійне. Та й навіщо? Книжку чекали. Цього досить.

«Епічну казку» критики вже зарахували до жанру роману «змужніння». Хоча Роулінг дуже-дуже всіх просила у своїх численних інтерв’ю не ставити Гаррі на одну дошку з героями Діккенса, Пітером Пеном та іншими «хлопчиками періоду становлення». Напевно, це просто скромність... Проте остання книжка Поттеріани у кращих традиціях жанру закінчується разом із дитинством героя. Останній роман серії обрамлений прощаннями. У другому розділі юний Поттер, лаштуючись у небезпечну подорож-втечу, пов’язану з тим, що йому ось-ось стукне «дорослих» 18, перебирає речі. Назавжди відділяючи кольорові крихти й осколки дитинства від світу, в якому відтепер доведеться жити. Світу, в якому доведеться покладатися тільки на власну голову та двійко-трійко друзів, а не на всемогутніх учителів-чарівників за кам’яною стіною магічної школи. Хоча багато хто з захисників — у тому числі і пристойний шмат стіни — до кінця книжки не доживуть. Може, туди їм і дорога — навіщо вони хлопчикові, який подорослішав?

Друге прощання — в епілозі. Прощання Поттера зі своїми ж дітьми, які їдуть навчатися до Хогвартса. У цій символічній рамці-прощанні розгортаються невеселі події останнього роману про Гаррі Поттера — і цілком логічно, що він став книжкою-крапкою. Всі сюжетні лінії сходяться в кульмінації, усе, що має й повинно відбутися, відбувається. Таємниці розкриваються. Друзі нарешті чітко відділені від ворогів, і жодної неясності більше між ними немає. Тому починати ознайомлення з циклом із цієї книжки абсолютно не варто — доведеться вислухати відповіді на запитання, про які непідготовлений читач і гадки не має. Спро­би автора дати пояснення для нео­фітів ремарками в тексті назвати успішними важко — новачкам вони мало чим допоможуть, а послідовного читача дратують.

Основний час герої книжки Harry Potter and Deathly Hallows проводять у пошуку «голки, яйця та качки», в яких ховається смерть Волдеморта. Зрозуміло, у детективну лінію обов’язково вплітаються мелодрама та бойовик. На відміну від попередніх книжок, всю увагу автора сконцентровано виключно на трьох головних героях. Друзі — хто у в’язниці, хто в могилі. Інших виганяють із лігвища і заганяють як дичину. Блискучі образи попередніх частин — Хагрід, близнюки Уїзлі, члени Ордена Фенікса — не більше, ніж декорації, що їх промінь прожектора, спрямований на героїчну трійцю Гаррі, Рон, Герміона, епізодично вихоплює з пітьми на другому плані — головним чином для того, аби зафіксувати загибель.

Утім, погоня вдалася на славу — на її тлі все-таки вдалося не лише прописати події та діалоги, а й окреслити більш-менш правдоподібні психологічні стани героїв, їхню мотивацію та очікування.

Інакше вийшло з розв’язкою сюжетних ліній, які тягнулися й перепліталися від самого початку циклу. Складається враження, що, зібравши всі «хвости», неузгодження й темні місця сюжету, Роулінг вирішила не морочити собі голову з їх логічним розвитком та фіналом, а просто взяти й коротко «пояснити на пальцях», хто добрий, а хто злий і чому так, а не інакше. Так, жертвою простоти впав Северус Снейп. Розділ «Казка Принца», яку по-доброму по-телевізійному слід було б назвати «Вечір спогадів із Северусом Снейпом», дає читачеві пояснення всіх його досі незрозумілих вчинків в одному флаконі. У кліпах — для стислості та кращої ясності. Любителі прямоти і простих пояснень будуть задоволені.

Єдина «темна пляма», яка не вилізла назовні в «посиденьках зі Снейпом», — чому у Волдеморта так нічого й не вийшло з чарівними паличками, — була так само просто і прямолінійно висвітлена в останньому розділі. Далі тягнути вже просто було не можна — юний чарівник і його антагоніст стоять один проти одного і finita. Саме час пояснити читачеві, що не так із паличками. І Гаррі пояснює недобитому Волдеморту, але голосно, щоб усі, зокрема ми з вами, почули.

Можливо, простота розв’язок — поступка автора юній аудиторії, яка може й не оцінити такої шекспірівської нотки. Але баланс читабельності між дитячою та дорослою аудиторією досі був сильною стороною Поттеріани. Жаль, що в останній книжці від нього відмовилися. Чи це просто втома?

Розв’язка головної сюжетної лінії, тобто загибель Волдеморта, вийшла досить передбачуваною. Зло покарало само себе і впало від власних чар. Це, зрозуміло, приємніше, ніж загибель зла під міцними кулаками добра. Трагічні смерті позитивних героїв пройшли пунктиром. І, напевно, добре, що автор утримує нас від тривалих схлипів над кожним тілом — їх цілком достатньо, аби перетворити читача на Плаксу Міртл. Страх, біль і горе безглуздої смерті прориваються лише раз — над могилою (кого б ви думали?) ельфа Доббі. І сцена вийшла, хоч як дивно, дуже щирою.

Книжка, на щастя, до кінця залишилася дитячою — добро перемогло зло. І добро це мало ім’я «любов». Отже, логічно настали весілля та діти. В епілозі діти героїв вирушають у Хогвартс. І можна не сумніватися, що Джеймс Поттер навчається на Гріффіндорі. Що туди ж Сортувальний капелюх пошле першокурсницю Розі Уїзлі — дочку Герміони та Рона, і, коли настане час, маленьку поки що Лілі Поттер. Що Скорпіус Малфой обов’язково потрапить на свій жаданий Слізерін і з Розі в нього, відповідно, будуть не дуже прості стосунки. А Альбус-Северус Поттер... Гм, з ним капелюх, мабуть, поморочиться. Та чи не все одно, якщо «слізеринська» частина імені хлопчика належала теж цілком шляхетному герою? Син Тонкс і Люпина теж десь тут, на пероні, проводить дочку Білла і Флер Уїзлі. Загалом, із дітьми, любов’ю та сімейним щастям усе ОК. Що, напевно, має виглядати як гідна винагорода переможцям. Взагалі, епілог автор могла б підписати присвятою самій собі: життя триває навіть після того, як діти виросли...

Паралельна написанню книжки зйомка фільму наклала на текст відбиток: остання книжка Поттеріани по-своєму кінематографічна. Якщо перші книжки циклу залишали відчуття, що з цього міг би вийти непоганий сценарій, то «ДХ», власне, залишають відчуття вже цілком готового сценарію. Може, Роулінг не була в захопленні від сценарного вирішення останнього фільму «Гаррі Поттер і Орден Фенікса» й вирішила показати цим кінош­никам, як треба? Втім, це не пішло на користь читабельності.

За бажання в книжках Роулінг можна знайти масу «інтелектуальних запозичень» — зі світової літератури взагалі та з фентезі зокрема, від «батька-засновника» Толкієна до Террі Пратчета і Дайани Джонс. Та що вирізняє саме Поттеріану з досить одноманітного мейнстриму — то це колоритні й притому абсолютно правдоподібні персонажі. Може, тому в більшості читачів стратегія прочитання кожного такого роману будувалася не за принципом «що ж там далі буде», а за принципом «як там мій улюблений...» Сила Джоан Роулінг виявилася в тому, що вона писала про добре відомий їй матеріал — про школу. Тому вчителі Хогвартса здебільшого — образи досить опуклі, в окремих випадках — до непристойності. Ну як можна було так ненавидіти свого шкільного вчителя з хімії? Слід також відзначити свого роду авторську чесність у зображенні дитячих образів. Учні Хогвартса — не ідеалізовані діти, чітко поділені на «буки» та «цяці». «Позитивні гріффіндорці» такі ж самі жорстокі діти й важкі підлітки, як і «егоїстичні слізеринці». І всім їм періодично хочеться як слід по шиї надавати...

Що ж винесе з цієї довгої-довгої казки покоління, яке найбільше читає «Гаррі Поттера» і вже підросло за цей час? Те, що з хлопчиськ, які мають схожі долі, виростають чоловіки, котрі опиняються по різні боки барикади, на якій вирішуються долі світу. Що любов сильніша за смерть, а може, й за життя. Що немає значення, на який факультет тебе розподілили у школі й навіть у житті, якщо ти маєш щось найголовніше в серці.

Чи можна говорити про «світ Роулінг», як ми звикли говорити про «світ Толкієна»? Скільки ще часу «Гаррі Поттер» буде популярний, скільки в нього гратимуть? Скептичні критики дають цій книжці від сили 10 років відносної популярності, враховуючи «підігрів» із боку кінематографу. Слід сказати, Роулінг намагалася зробити цілісний світ і адаптувати його під дитячий. Багато-багато сторінок, присвячених шкільному побуту, дитячим захопленням, список чарівних істот і магічних заклинань. Навіть, хай неповні, рецепти зілля. Всі ці розлогості, що часто відривають читача від «екшену», можна виправдати тільки спробою створити якомога достовірнішу картину світу. Судячи з того, що тепер діти охоче грають у Хогвартс, а ті, котрі старші й краще знають букви, дописують те, чого, на їхню думку, не дописала Роулінг, розвиваючи свої власні сюжети з життя улюблених персонажів, спроба не була марною. Воно й зрозуміло: сумно, погодьтеся, жити маглом серед маглів, коли поруч існує такий чарівний світ, у якому від тебе, від твого вчинку й вибору так багато залежить. Роулінг і Поттеріані неодноразово закидали підживлення ескапістських настроїв у підростаючого покоління.

Але ж будь-яка хороша казка — це Гаммельнський щуролов. У тому сенсі, що вона так чи інакше забирає дітей у якісь інші світи. У ті світи, де дитині простіше й доступніше можна показати, що кожне людське життя, кожна людина — це поле битви. Що в цих битвах є лише невеличкий перепочинок. І що ти не виняток — ти теж усе життя будеш полем битви між добром і злом. І тільки в дитинстві — і більше ніколи — ти можеш отримати щеплення, мітку на душі, яка не дасть тобі ніколи в житті, ніде в цьому конформістському маглівському світі переплутати одне з другим.