Хіт-FM: як знайти рецепт успіху в молодіжному кіно? Режисер Оксана Бичкова, що зняла «Пітер-FM», пропонує починати зі сценарію - Культура - dt.ua

Хіт-FM: як знайти рецепт успіху в молодіжному кіно? Режисер Оксана Бичкова, що зняла «Пітер-FM», пропонує починати зі сценарію

7 серпня, 2009, 13:15 Роздрукувати Випуск №29, 7 серпня-14 серпня

Чи є технологія успішного молодіжного фільму? Картини, яка б подобалася і вибагливій молодіжній аудиторії, і сердитим критикам?..

Чи є технологія успішного молодіжного фільму? Картини, яка б подобалася і вибагливій молодіжній аудиторії, і сердитим критикам? Уродженка Донецька, а нині один із найуспішніших молодих російських кінорежисерів Оксана Бичкова, очевидно, такий рецепт має. Її «Пітер-FM» (історія кохання дівчини діджея та молодого архітектора) успішно пройшов у прокаті, цю стрічку любить демонструвати ТБ. Новий фільм Бичкової «Плюс один» був показаний на Севастопольському міжнародному кінофестивалі і став одним із найзворушливіших кіновидовищ цього літа.

— Оксано, як відомо, ви народилися в Україні, в Донецьку? А що тепер вас пов’язує з цим містом?

— У мене залишилися тільки спогади про рідний Донецьк. Не була там близько десяти років. Було б чудово приїхати, пройтися місцями, які пам’ятаю з дитинства. Сталося так, що моя мама цілеспрямовано приїхала народжувати мене в Донецьк: там була унікальна клініка для негативнорезусних дітей. Ди­тинство моє минуло на Сахаліні. І вже потім, закінчивши школу, я повернулася в Донецьк: намагалася вступити в університет. Не вступила. Зате потрапила на телебачення. Це був важливий поворот у житті. Адже самій мені навряд чи спало б на думку зайнятися кіно.

Оксана Бичкова Фото: Юрій Побережний
Оксана Бичкова Фото: Юрій Побережний
У 17 років ти вважаєш, що мусиш вступити в університет, як усі однокласники. Я вивчала анг­лійську. Школу закінчила з медаллю. І під час вступу на факультет романо-германської філології мені треба було скласти лише один іспит на «п’ять». Але я його склала на «чотири». Скла­дати ж інші іспити не пішла, бо вза­галі до них не готувалася. Проте з’ясувалося, що все тільки на краще.

— Усі сприймають ваші фільми як світлі й теплі. Знову ж — це випадковість чи ні?

— Навіть не знаю. Я придумую історію і в такий спосіб її роз­повідаю. Ніколи не планую наперед глядацьку реакцію. Прос­то роблю те, що мені подобається.

— Вас не ображає, що часто «Пітер-FM» порівнюють із фільмом Олексія Учителя «Прогулянка»?

— Ні, ці фільми абсолютно різні! А те, що в обох картинах літо, Петербург і актор Женя Циганов, то за таким принципом можна взагалі дуже багато фільмів об’єднати. У 2003-му, коли вийшла «Прогулянка», в мене вже був написаний сценарій для «Пітера...». І я пішла в Будинок кіно дивитися фільм Учителя. Тоді й подумала: як потішно! А потім, коли Дуня Смирнова подивилася мій фільм, я її запитала: «Чому всі порівнюють «Прогулян­ку» з «Пітер-FM»?» — «Окса­но, це неминуче, навіть не опирайся!»

— Ваша героїня в «Пітер-FM» у постійному пошуку щастя. А ви своє щастя вже знайшли?

— Точніше, вона навіть не щастя шукає, у неї момент вибору: як зізнатися собі, що ти цього чоловіка не любиш, хоча він гарний, прекрасний і буде найкращим чоловіком на світі. А я своє щастя... Напевно, знайшла. У мене є коханий.

— Чому в «Пітер-FM» вибір упав на Євгенія Циганова?

— Женя — талановитий актор театру Петра Фоменка. Раніше він знімався у «Прогулянці», в «Космосі як передчуття». І мені подобалося те, що він робить. Хо­тіла, щоб він і в мене знімався. Причому наш генеральний продюсер, який досить жорстко підходив до кастингу, сказав: мов­ляв, якщо Женя погодиться грати, то навіть проб не треба робити. Правда, Женя спочатку повідомив групі, що гратиме у Федора Бондарчука в «9 роті». А зйомки мали відбуватися одночасно. І ми вже змирилися. Звісно, сумно було... Я почала шукати іншого актора. А через два тижні нам зателефонувала актриса Іра Рахманова (вона знімалася в «9 роті») і сказала, що Женя в «9 роті» не гратиме, отож дзвоніть, може, він погодиться. Ми подзвонили, Женя дав добро.

А ось у головній ролі фільму «Плюс один» мав бути тільки іноземний артист, оскільки його партнерка — перекладачка. Було б нерозумно й неприродно, якби росіянин говорив англійською...

— Оксано, ця ваша картина доволі кумедна, чи виникали на етапі зйомок курйозні ситуації?

— Так, і багато! Головне — оперативно реагувати, не боятися щось змінити і не впадати в істерику. У мене трохи відсторонений погляд на свій фільм. Наприклад, у Москві, коли знімали «Плюс один», виникали ситуації, що приходимо на місце зйомки — а будинок уже знесли, дерево спиляли, готель «Україна» закрили на реконструкцію, тоді як нам потрібен тільки краєвид із цього готелю, і жоден інший.

Та й із актором на головну роль були проблеми. Спочатку в моїй картині мав зніматися американець Джеремі Девіс. Але з цим чоловіком категорично нічого не виходило. Він не йшов на компроміси. Наприклад, вимагав, щоб ми знімали тільки одну сцену на день. Але ж це питання до продюсерів, тобто питання грошей. Та й в Америці, наскільки я знаю, ніхто не знімає по одній сцені на день. Крім того, я ніколи не дозволяю артистам дивитися в монітор, цього мене навчив мій викладач Петро Тодо­ровсь­кий. Але Джеремі з цим не погоджувався, казав, що дивлячись на знятий матеріал, він краще розумітиме, що робить. Уявіть собі, в Петра Тодоровського у зв’язку з цим був сумний досвід. Він дивився з акторами знятий матеріал на великому екрані, й сталося так, що артист, який грав головну роль, після цього спробував накласти на себе руки… Але в моєму випадку, на щастя, все розрулилося. Дяка продюсерам, вони пішли мені назустріч. Довелося зупинити зйомки на місяць, я поїхала в Лондон. На кастингу знайшли англійського артиста Джетро Скіннера...

— Він комік?

— Та ні... Знімався в серіалах. Не дуже розкручений артист. До того ж він швидко навчився володіти лялькою. Було важливо, щоб лялька сиділа на руці як рукавичка. Неначе це друге «я». Зйомки «Плюс один» проходили весело, ми всі були як діти.

— Оксано, який у вас «механізм» пошуку історій для кіно, чи є особливі рецепти?

— Сергій Соловйов казав, що кіно для нього починається з фотографії й малюнка. Якесь відчуття веде за собою і, як клубок, починає намотуватися. У «Пітер-FM» відправною точкою для мене була дівчина, що сидить, звісивши ноги з підвіконня. Це романтична літня історія. Вже потім я почала думати про людей, які зустрічаються й розлучаються.

— Ви самі шукали гроші, щоб зняти свою першу картину?

— Звісно! Навіть маститі режисери завжди самі шукають гроші. Не буває такого, щоб тобі зателефонували й сказали: «У нас є два мільйони доларів, зніми нам фільм». Саме тоді пройшла хвиля успішних дебютів — «Бумер», «Повернення», «Коктебель». Тому я півроку ходила зі сценарієм і роздавала його продюсерам.

— А чи є універсальний спосіб переконати продюсера знімати ту чи іншу картину?

— Особисто мене продюсери не знали, але сценарій був цікавий. Доти я зробила дві невеличкі роботи, але продюсер сказав, що вони не годяться. А ось сценарій «Пітер-FM» — хороший: приходь, я подивлюся, що ти собою становиш.

Сценарій — це аргумент! Насправді хороших історій для кіно дуже мало. І вже не важливо — режисерський це дебют чи ні. Адже багато режисерів прийшли в кіно з інших професій. Наприклад, Льоша Попогребсь­кий за освітою — психолог. А Борис Хлебніков — кінознавець. Причому продюсер сказав, щоб я сама формувала кіногрупу для картини. Тому в нас у стрічці було 11 дебютів. Мені пропонували досвідченого оператора, та я подумала, що спілкуватися буде легше з таким самим новачком, як і я. Тому дві мої картини зроблені з одним оператором — Ванею Гудковим. Я йому повністю довіряю, до того ж у мене любов до живої камери.

— Ваші фільми — без чітких установок жанру. Як усе-таки витримати потрібну грань, щоб глядачеві було не нудно?

— Постійно треба концентруватися на цьому. Наприклад, у «Пітер-FM» про те, хто така дівчина Маша, спочатку було знято п’ять епізодів. Коли ми їх склали на монтажі, то самі себе спитали: а на якому кадрі нам усе про цю дівчину зрозуміло? З’ясувалося, що зрозуміло зразу за титрами. Уявіть, це були вже змонтовані сцени. Вони самі собою хороші, але для фільму зайві, глядач неодмінно це відчує і скаже: «Та я вже все зрозумів, що ти мені ще розповідаєш про неї?»

Кіно — енергетична штука, і в нього є термін споживання. Є думка, що сценарій краще писати півроку. Якщо довше — то змінюється твоє особисте ставлення до цього сценарію.

— Правда, що в стрічці «Пітер-FM» немає масовки?

— Масовка б ніколи не зіграла так природно, як живий потік людей. Спочатку ми думали: а як люди реагуватимуть на все це? Виявилося, що наші люди нічого не бачать і не помічають, навіть якщо ти спрямовуєш прямо на них камеру. Скажу, що «Труднощі перекладу» зняті також невеличкою ручною камерою. А в картині «Відданий садівник» герой із героїнею існували в реальній ситуації на вулиці.

— А чи всі актори у вашій другій картині «Плюс один» так чи інакше зіштовхувалися з ляльками?

— Ні, не всі. Лише четверо з них — студенти Полуніна. В’ячес­лав Іванович колись намагався набрати курс у ГІТІС. Врешті-решт із цього нічого не вийшло, але юнаки й дівчата місяць були з ним на «Кораблі дурнів» і навіть залишилися працювати в шоу. З нами на зйомках був німецький лялькар. Він вважав, що треба ввести у фільм безліч лялькових спектаклів. Ми відзняли всі. Але, природно, у стрічку всі сцени ввійти не могли. І на прем’єрі фільму він навіть трохи образився: «А де лялькові спектаклі?»

— Багато акторів у ваших фільмах — із театру Петра Фоменка. Чому упав вибір саме на цей колектив?

— Чесно кажучи, це легкий режисерський спосіб. Бо там справді працюють дуже хороші артисти. Це відмінна акторська школа. Петро Наумович виховав три покоління чудових артистів. І практикою вже перевірено: якщо хочете працювати з розумним, цікавим актором, котрий щось вкладатиме й щось привноситиме у свою роль, то, будь ласка, звертайтеся в майстерню Фоменка. Там таких акторів виростили спеціально. І потім — вони дуже «кіношні». Театр же камерний, і в ньому не заведено грати на десятий ряд. Коли людина повинна говорити пошепки, то всі цей шепіт чують.

— З яким театром ви ще хотіли б попрацювати?

— Розкрученими театрами я не обмежуюся. Бо часто й актори зовсім невідомих театрів можуть бути чудовими. А завдання режисера — створити таку ситуацію, щоб актор зміг у тебе заграти. Якщо ж він не грає, то це не його проблеми, а проблеми режисера. Є чудовий Формальний театр на чолі з Андрієм Могучим у Пітері. Можливо, з ними я теж колись попрацюю. Я була на їхніх виставах і зрозуміла, що це дуже сильні драматичні актори. Але в кіно їх ніхто не знає.

— Кого з режисерів-колег ви вважаєте близькими собі по духу?

— Бориса Хлебнікова. Диви­лася його новий фільм «Божевільна допомога» на Московському кінофестивалі і скажу, що це чудове кіно. Ще — Льошу Попогреб­ського. Подобається перший повний метр Кирила Серебряннікова — «Зображуючи жертву». Цікавий експеримент — «Кисень» Вирипаєва, в який укладено велетенську працю. Його «Ейфорія» когось чіпляє, когось — ні. Він хотів давньогрецький театр перенести на плівку. Але для мене театр і кіно — різні речі, два чудові види мистецтва, і добре б їм існувати окремо. Може, я консервативна? Проте на такі експерименти можу дивитися просто як на гарну картинку. Хоча є люди, що проплакали весь фільм.

— Продюсером вашої першої картини був Олександр Роднян­ський. Що ця людина означає для вас, і чи бачите ви з ним подальшу співпрацю?

— Так, він був генеральним продюсером «Пітер-FM». Допо­магав ще й тим, що знайшов хороших прокатників. У тому, що мій фільм подивилося дуже багато людей, — суто продюсерська заслуга. Зараз ми з ним не співпрацюємо, але в майбутньому все можливо. Другий проект я вже робила з Лєною Грітман, вона — генеральний продюсер власної маленької студії. Думаю, що наступний фільм також робитимемо разом.

— Оксано, дехто називає нове російське кіно депресивним. Як ви ставитеся до темних сторін сучасного кінематографа?

— Я цього погляду не поділяю. Адже якщо навіть автор і прирікає свого героя на досить страшні умови життя, але при цьо­му ставиться до нього з любов’ю, — то це не чорнуха. І часто самі люди хочуть заплющити очі, не дивитися на реальні картини з життя, на абсолютну правду. Скажу, що в Європі глядачі не бояться таких речей. Про це треба говорити, а не заплющувати очі. Може, після цього почнуть інакше ставитися до тих-таки залишених дітей. На­приклад, дуже страшна картина Василя Сігарєва «Дзига». Але, подивившись цей фільм, кожна мати, навіть найбільш благополучна, може запитати саму себе: «Що я відчуваю до своєї дитини, який характер моїх почуттів?» Мені здається, що це правильно, якщо кіно примушує себе запитувати. Адже можна назвати чорнухою й Шекспіра, у нього взагалі наприкінці всі гинуть... Але це не скасовує великого мистецтва.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво