Хапайте злодія! - Новини кіно, театру, мистецтва, музики, літератури - dt.ua

Хапайте злодія!

5 серпня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №30, 5 серпня-12 серпня

Нагадаємо суть справи. Влітку 2004 року тодішній прем’єр-міністр України Віктор Янукович вирішив подарувати Національному музею історії України збірку документів, а саме листів Михайла Грушевського...

Нагадаємо суть справи. Влітку 2004 року тодішній прем’єр-міністр України Віктор Янукович вирішив подарувати Національному музею історії України збірку документів, а саме листів Михайла Грушевського. Однак щедрість і широта цього жесту набули зовсім іншого забарвлення, коли виявилося, що документи свого часу було поцуплено з Центрального державного історичного архіву України у Львові (ЦДІАЛ).

«Подарунок» довелося повернути до архіву. Зрозуміло, що керівництво архівної служби та архіву вдарило на сполох, негайно розпочавши перевірку фондів. Виявилося, що поцуплено не лише листи Грушевського, а й, наприклад, унікальні документи XVI—XVIII ст., переважно привілеї польських королів з фонду «Греко-католицька митрополича консисторія», документи, що стосуються відомих діячів української науки, культури, релігії, джерела до історії Визвольних змагань в Україні 1917—1921 рр., а також фотодокументи першої третини ХХ ст. Із загальної кількості 1 млн. 112 тис. одиниць зберігання (це близько 120 млн. аркушів) на сьогодні проведено перевірку понад 200 тисяч одиниць зберігання. Встановлено відсутність понад 400 одиниць зберігання.

Між тим, документи з львівського архіву з’явилися на «чорних ринках» не лише України, а й поза її межами. У 2004 році Гданська окружна прокуратура Республіки Польща конфіскувала згадані привілеї польських королів у вигляді кольорових цифрових копій під час спроби запропонувати їх до продажу. За фактом придбання цих документів власником нумізматичної контори в м. Гданську було порушено кримінальну справу. Згодом до розслідування взялися українські правоохоронці. За фактом крадіжки Галицький РВ Львівського МУ УМВС України у Львівській області порушив кримінальну справу.

У львівських ЗМІ довкола справи про викрадення масиву документів з історичного архіву здійнялася шумна кампанія. Втім, надто різкі й «сенсаційні» публікації деяких авторів у місцевій пресі нагадують відомий вислів, винесений у назву статті, — слова, які, як правило, звучать із уст антигероя.

Про деякі несподівані повороти цієї справи — у розмові з головою Державного комітету архівів України Геннадієм Боряком.

— Проблеми архівів десятиліттями перебували на маргінезі суспільної уваги і суспільних потреб, а самі архіви деградували фінансово й матеріально. Довідково: в Україні держава витрачає щорічно на утримання однієї одиниці зберігання документів Національного архівного фонду 10 центів — у сім разів менше, ніж у сусідній Польщі. Як результат — стабілізаційний фонд галузі — лише для «латання дірок», без чого ми просто приречені на катастрофу, обраховується у 500 млн. гривень — саме такий бюджет закладається нами у Державну програму розвитку архівної справи на 2006—2013 роки.

— Львівська справа є, так би мовити, трагічним наслідком політики маргіналізації архівної сфери. Втім, триває слідство, яке, на мою думку, єдине може дати компетентні висновки не лише щодо конкретних виконавців, а й щодо замовників та «ідеологів» крадіжки, так само, як мотивів і обставин цього страшного злочину. В ході слідства восени минулого року стало відомо, що група київських колекціонерів, прибувши до Львова, мала намір продати значний масив викрадених документів. Про це, а також про ймовірність продажу частини викрадених документів за кордон Держкомархів України поінформував Кабінет міністрів України та СБУ. Було вжито невідкладних заходів для недопущення вивезення документів за межі України. Водночас працівники МВС та СБУ розробили спеціальну операцію за участю працівників архіву. Згодом її було блискуче реалізовано, в результаті чого вдалося провести дві конфіскації документів. На початку січня 2005 року конфісковані в Києві документи (близько 1 тис. арк.) повернулися до архіву, нині завершено роботу з їхньої ідентифікації.

— Однак це лише частина викрадених документів?

— Безумовно. У ході операції з’ясувалося: вилучено не всі документи з числа викрадених, які були в руках київських колекціонерів восени 2004 року і які пропонувалися на продаж. Частина документів усе ще перебуває на «чорному ринку», ймовірно — у Києві. Так, на початку нинішнього року у результаті проведених у м. Києві працівниками органів МВС оперативних заходів на ринку з продажу антикваріату було вилучено справи з ознаками приналежності державному архіву. Їх ідентифіковано як належні до ЦДІАЛ. Згодом в одному з київських антикварних салонів вилучено ще один документ. До участі в обох заходах залучались як експерти київські архівісти. У травні—червні нинішнього року почалися серйозні акції з конфіскації документів вже у львівських колекціонерів (на відміну від київських операцій, львівські чомусь супроводжувалися гучними публікаціями у пресі, де наводилися поспішні й сумбурні дані, плуталися справи, документи, аркуші…). У нашому розпорядженні є факти, які дають усі підстави стверджувати, що упродовж кількох місяців, особливо влітку 2004 р., у певному колі істориків і архівістів проводилася, по суті, нелегальна «ідентифікація» викраденого — «на відстані», тобто з Києва, де, як можна припускати, перебував основний масив викрадених документів із зрізаними обкладинками, без заголовків і архівних шифрів. «Ідентифікацію» проводили із залученням осіб, яким були доступні описи фондів архіву, за якими лише й можна встановити точні сигнатури документів.

— Йдеться про добре підготоване і ретельно сплановане викрадення раритетних документів, до якого причетне широке коло не лише приватних колекціонерів, але й архівісти та науковці?

— Так, «рукописники», історики, близькі до архівних кіл, ідентифікуючи документи, допомагали тим, хто крав. Можливо, не завжди свідомо. Для того, щоб здійснити викрадення такого масштабу, потрібно було знати, де і які документи лежать, яка їх цінність. Тобто цілком імовірно, що за цією справою стояв певний «ідеолог»-замовник, або досвідчений консультант-оцінювач. Безпосередній же доступ до сховища і до схеми розміщення фондів (у львівському архіві їх є вісім, за кожним закріплені відповідальні особи) має зберігач фондів, який видає документи дослідникам до читального залу і співробітникам, підкладає справи на місце і опечатує сховище. Ну, і звичайно ж, керівник фондового відділу, — загалом дуже вузьке коло осіб. Встановити, хто саме з них переступив межу, має слідство.

— Тобто про якихось грабіжників, що дотепно й зі знанням справи, як у кіно, вимкнули складну систему сигналізації, обманули охорону й засоби електронного стеження, залізли до приміщення архіву, нагребли документів і зникли в темряві ночі, не йдеться...

— Це зрозуміло. По-перше, в цьому архіві взагалі немає ні охоронної сигналізації, ані спеціалізованого посту охорони, є лише старенькі вахтери. Комітет з року в рік піднімає це питання перед урядом. Однак наші пропозиції щодо забезпечення державних архівів (принаймні, для початку, — центральних) сучасною охоронною сигналізацією та постами позавідомчої охорони були частково враховані лише в Державному бюджеті України на 2005 рік (передбачено близько 1,4 млн. грн.). Ці кошти щойно почали надходити, тож до кінця року для семи центральних архівів проблема має бути вирішена. Загалом же по Україні лише 19 із 73 споруд державних архівів мають спеціалізовану охорону; менше половини із 500 архівосховищ оснащені охоронною сигналізацією, яка подеколи має суто декоративний характер і потребує негайної модернізації.

По-друге, крім того, щоб знати, де що лежить, треба знати, як його винести. У принципі це нескладно: зберігач фондів, який має доступ до сховища, є в принципі неконтрольованим, коли працює у сховищі. Жоден архів у світі, повірте, ще не вирішив проблему абсолютного контролю за роботою зберігачів, оскільки це в принципі неможливо. Цього сумного висновку, до речі, дійшли спеціалісти на всесвітньому конгресі Міжнародної ради архівів у Відні 2004 року: там працювала спеціальна секція, присвячена крадіжкам останніх років. Саме тому не лише у нас, а й у Петербурзі, Москві, Кракові, Амстердамі з середини 90-х років здійснюються масштабні крадіжки. Саме тому нещодавно стало можливим викрадення понад 30 тис. рідкісних рукописів і стародруків із Національної бібліотеки в Парижі. Словом, це загальна трагедія, що загнала у глухий кут архівістів і бібліотекарів багатьох країн світу. Отже, не записавши документ до книги видачі, зберігач його виносить. На документах, як ви розумієте, немає електронного захисту (цього немає навіть у найбагатших архівах; нагадаю, в історичному архіві у Львові — не менше 120 млн. аркушів документів), тому повз вахтера проходять безперешкодно.

Інший варіант — домовитися із вахтером, взявши його «в долю». Тоді можна «працювати» увечері, вночі, адже за архівними правилами ключі від сховищ зберігаються саме на посту охорони.

— У львівських газетах з цього приводу лунали звинувачення на адресу директора архіву пані Пельц…

— Відверто кажучи, галас, здійнятий львівськими засобами масової інформації, в тому числі довкола прізвища директора архіву, не спрямований на те, щоб донести до людей правдиву інформацію чи допомогти слідству. Тут інша мета. Всі оті «відчайдушні» заяви в газетах, на засіданнях круглих столів, всі оті звернення до вищих посадовців держави, звернення і запити народних депутатів, злива бруду, довільні маніпуляції цифрами — одиницями зберігання, документами, аркушами, доларами і євро спрямовані, на мою думку, лише на одне — тотальну дискредитацію керівництва архіву і, зрештою, його зміну. Наведу лише перші інсинуації, що буквально шокували архівістів (згодом вони звикли і просто перестали на це реагувати): у львівському часописі «Поступ» у публікаціях «Архівна справа: хто проти розголосу?» (№ 78, 11.05.2005) та «Янукович справді дарував крадене» (№ 79, 12.05.2005) вміщено дві фотографії невідомих архівосховищ з повним безладом на полицях стелажів, розкиданими справами (або книжками), цілими порожніми секціями (за задумом авторів, тут, очевидно, уже все викрадено). При цьому на фотографіях зафіксовано підвісні світильники й металеві стелажі, чого у львівському архіві ніколи не було, а світильники подібного типу просто суперечать чинним технологічним нормам. У нещодавній публікації електронного інформаційного вісника «Майдан» прямо написано: «Невже від перестановки прізвищ і зміни кольору прапорів у цій країні так нічого й нічого не змінилося і нами далі керують боряки й пельци???». А загалом, між рядків публікації прочитується дещо інше: змініть нам міліцію, бо та, що є, не на нашу користь. Тут очевидна гра на непоінформованості громадськості та псевдонаціональних переживаннях. Про сприяння слідству чи бодай допомогу у виявленні вкраденого мови немає, а є лише відверте бажання з боку певних осіб зайняти посаду директора львівського архіву. Що ж до питання про негайне усунення директора архіву пані Пельц з посади, то воно може розглядатися лише за умови, що в судовому порядку буде доведено її провину. На сьогодні директор активно співпрацює зі слідством, яке не має до неї жодних претензій.

— У нещодавно оприлюдненому прес-релізі Держкомархівів зазначено, зокрема, що у зверненнях народних депутатів серед претендентів на посаду директора історичного архіву першим фігурує співробітник архіву Іван Сварник. В тому-таки прес-релізі сказано: «Щойно відповідними наказами Держкомархіву України державні службовці Іван та Галина Сварники за грубі порушення законів України «Про державну службу», «Про боротьбу з корупцією», «Про Національний архівний фонд та архівні установи» відсторонені від виконання службових обов’язків на час проведення службового розслідування». В чому полягають їх адміністративні правопорушення? Свого часу пан Іван працював на посаді заступника директора архіву, а потім його було переведено на посаду завідуючого сектором.

— Якщо говорити прямо, то пан Сварник змінив посаду через те, що на початку 1990-х років його було спіймано на видаванні фальшивих довідок представникам громад різних конфесій, які зверталися до нього за підтвердженням прав власності. Після виявлення цього факту та низки пов’язаних з ним гучних скандалів, які чомусь не зацікавили тодішні ЗМІ, але які можуть підтвердити численні свідки, Іван Сварник був змушений «добровільно» залишити посаду заступника директора.

— Ці довідки давали змогу претендувати на майно?

— Так, у період відродження Церкви відбувалися інтенсивні процеси розподілу майна. Архів забезпечував правову базу цих процесів, надаючи довідки про приналежність у дорадянські часи землі та церковних споруд тій чи іншій громаді.

— Гортаючи львівську газету «Поступ» і продивляючись новинні сайти Інтернету, починаєш розуміти, що до цієї, так би мовити, цілком «нормальної» карної справи, яку повинні розплутувати і, переконаний, розплутають компетентні органи, намагаються причепити політичний ярлик. У матеріалах про справу з’являються такі харизматичні імена, як Ірина Калинець, Ярослав Дашкевич, а публікації набирають відверто звинувачувального характеру. Але в них ідеться здебільшого не про встановлення осіб, безпосередньо причетних до крадіжки, а про «покарання посадових осіб», зокрема директора архіву та голови Держкомархівів.

— Слідству потрібно допомогти спіймати злодіїв, а тоді вже карати посадових осіб. Вони, зрештою, нікуди не подінуться. На сьогодні ж саме ці посадовці активно допомагають слідству. До речі, моє прізвище з’явилося у цьому контексті десь навесні, відтоді, як я публічно виступив проти негайного звільнення директорки. Стало зрозуміло, що позбутися її можна лише після заміни голови Держкомархівів.

Щодо пана Ярослава Дашкевича, то його відношення до цієї справи виявилося, як на мене, досить дивним. Зважте самі: в ході слідства було проведено обшук у кабінеті завідувачки відділом львівського архіву пані Галини Сварник (рідної сестри згадуваного пана Івана Сварника) і було встановлено її причетність до нелегальних операцій з документами, оскільки в її робочому кабінеті вилучили значний обсяг документів не встановленого поки що походження, які незаконно, без відома й дозволу керівництва архіву, було занесено до установи. Відверто кажучи, за таке (навіть якщо тут немає криміналу) просто виставляють на вулицю без права займати керівні посади і перебувати на державній службі. Уявіть собі: до державного архіву заноситься масив історичних документів без явних ознак власницької приналежності обсягом близько 1000 аркушів. Звідки вони? Хто їх власник? З якою метою їх занесено до архіву? Невідомо. Втім, «власник» обізвався вже наступного дня після обшуку, — в газетах з’явилося сповнене гнівних звинувачень на адресу працівників міліції (ось вам новий об’єкт обвинувачень) звернення львівського історика Ярослава Дашкевича, адресоване не лише керівництву львівської міської та обласної міліції, а й главі держави, віце-прем’єр-міністру, міністру внутрішніх справ, з вимогою негайно передати йому вилучені документи як такі, що належать його родині. Справді, частина вилучених документів невідомого походження (близько 200 аркушів) стосується батька пана Дашкевича, генерала армії УНР, та матері, національної героїні Олени Степанів. При цьому пан Дашкевич не міг надати якихось доказів щодо приналежності цих документів його родині. Більше того, він не зміг навіть відповісти на запитання про те, які саме документи йому належать. Зважаючи на ім’я та заслуги пана Дашкевича, слідчі органи повернули йому ту частину документів, що стосується його родини. Довкола цієї справи ЗМІ зчинили галас, буцімто було ображено гідність шановної людини.

— Якщо уважно проаналізувати публікації та повідомлення в ЗМІ, які стосуються «львівської справи», починаючи з літа 2004 року, то простежується цікава тенденція: спочатку в ЗМІ активно розвивали тему про те, що «група товаришів» нібито роками попереджала, інформувала і вимагала від адміністрації архіву вжити заходів: крадуть документи. Приблизно з весни ця тема практично зникла.

— Проексплуатували тему, та й годі. Не спрацьовує. Чому? Та хоча б тому, що таких звернень, як ви кажете, «групи товаришів» насправді не було. Навіть якщо дирекція архіву не реагувала на їхні попередження, вони могли звернутися в Держкомархівів, міліцію, Головне управління державної служби, Кабмін, до президента, нарешті. Однак жодних слідів таких «звернень» до середини 2004 року немає. Це стовідсоткова інсинуація, мета якої полягає в тому, аби зчинити якнайбільше галасу, — саме з середини минулого року, відтоді, як крадіжка «вийшла на поверхню». Злякалися викриття. А до того мовчали…

— Мовчали до того часу, поки пану Януковичу не забандюрилося раптом зробити отой подарунок Національному історичному музею?

— Так, прем’єрський «подарунок», якраз і став детонатором у цій справі…

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 22 вересня-28 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво