«Гроза» над Макіївкою

У неймовірно широкому спектрі сучасних сумних, веселих, розважальних, цинічних, прагматичних, автентичних, депресивних і так далі вистав трапляються спектаклі щемливі й щирі, до яких виникає особливе ставлення, незалежно від того, де, ким і за яких умов їх поставлено. Місто Макіївка Донецької області, в якому така вистава пройшла, можна назвати «рекордсменом» із постачання негативу до засобів масової інформації. Злочинність, безробіття, обвал будинків, соціальні колапси, впливові макіївці-посадовці в силових структурах, навіть теракти - ось що потрапляє в український ефір із приводу життєдіяльності цього майже півмільйонного міста-супутника Донецька.

Життя тут вочевидь непросте. Це зрозуміло навіть приїжджому - зі спорожнілих після сьомої вечора вулиць, де відчинене тільки одне віконечко ломбарду, куди підліток просовує якусь не дуже цінну річ, із почорнілого від осаду всіх можливих хімічних елементів пам’ятника вождю світового пролетаріату, із чималої кількості гуртів байдикуючих молодиків, що п’ють пиво під ненормативну лексику.

Ідеологія, котра колись міцно підтримувала інтерфейс радянської епохи і знаком успішності якої ще з 1930-х рр. була індустріальна Макіївка, померла понад двадцять років тому. А центральна довжелезна вулиця Леніна з облупленими фасадами будинків часів розвиненого соціалізму дедалі більше уподібнюється транзитному проїзду в небуття.

Доки на цьому шляху в нікуди є одна зупинка... Це ампірна будівля з колонами і портиком на центральній площі - Донецький академічний обласний російський театр юного глядача: теж спадок соціалістичного минулого, коли про соцкультпобут дбали почасти неформально.

П’ять років тому реанімаційні дії в цьому театрі, що перебував у стані напівмерця, взявся проводити директор-початківець Владислав Слухаєнко.

Його програма порятунку, якщо така й була (а не просто плескання по воді, аби не потонути в морі проблем), мала вигляд не амбітний: спочатку в гості до себе на фестиваль ТЮГів він скликав дитячі театри-побратими України, більшість яких перебували в такому ж самому зубожілому стані, а потім потроху став запрошувати на постановки режисерів з інших міст, проводити майстер-класи для молодих акторів.

Одним із перших серед запрошених став режисер із ще одного «напівживого» театру - Олег Александров, художній керівник доволі відомого в 1990-х рр. колективу м. Сєверодонецька Луганської області (де з часів соціалістичної розбудови залишилися об’єкти-примари - величезний непрацюючий льодовий стадіон і маленький міський театр). На підтримку їх обох, незрівнянних за масштабами культурно-масових затій, у влади Сєвєродонецька, немалого пострадянського міста-заповідника, хронічно бракує грошей (це ж бо не німецький Вупперталь, де для Піни Бауш утримували і театр, і танцювальну школу), що й примусило Олега Александрова емігрувати до Луганського академічного російського театру.

Але його співпраця з Макіївкою, що починалася з постановки дивної абсурдистської п’єси «Дівчина вийшла заміж за індика» та дитячих казочок, не припинялася: 2010 року народилася спільна «Чайка» А.Чехова (режисер О.Александров, художник В.Медведь), а 2012-го - «Гроза» О.Островського.

«Грозу», та й самого драматурга Олександра Островського сучасне покоління, на відміну від старшого, яке вільно напам’ять декламувало цитати про «промінь світла в темному царстві» й монолог Катерини над Волгою про людей, котрі чомусь не літають, майже зовсім не знає. Ті, хто приходить дивитися п’єсу ХІХ ст. зі шкільної програми, сприймають її як новий текст про щось дивовижне, чуже й чудернацьке. Специфічний купецький побут невеликого волзького містечка, розважливий ритм життя, нескінченні бесіди-розмови, монологи-зізнання й відсутність мобільних телефонів, дзвінки яких постійно нагадують про себе впродовж вистави, спочатку сприймаються публікою наче кам’яний вік...

Перед метушливим глядачем постає щось на кшталт старовинної літографії з непотрібної книжки, що жодним чином не співвідноситься із сьогоденням.

Але застиглість цієї картини нарочита. На сцені хлюпає справжня вода, оскільки берег річки цього разу в театрі не віртуальний, а реальний. У воду, що займає мало не половину сценічного кону, вільно заходять, хлюпаються, в ній почуваються розкутими, до неї прагнуть і в ній гинуть, тоді як міська вулиця і обійстя Кабанових - лише вузенька смужка, обмежена височенною стіною дощаного сараю та й ще завалена вугіллям.

Жінки в чорному закритому вбранні з пишними криноліновими спідницями, з-під яких вислизає красиве мережане спіднє, чоловіки в купецьких довгих сюртуках, білих косоворотках та в кашкетах з високими околишами, чорна пляма-хмара з патьоками на білій стіні - все це разом складається у графіку колористичного оформлення спектаклю, де чорний та білий, як з’ясовується одразу, не стереотипне протиставлення чогось чомусь, а те, що, з’єднавшись, утворює сіре, буденне, рутинне. Розімліла буденщина, де байдикують під балалаєчну, де всі одне одного шпиняють, докоряють, повчають, де рідкісна люб’язність - показна й неприродна, де все тримається на страху і залежності, де робиться як заведено, - скидається на якусь болотяну місцину.

Учасників подій режисер О.Александров розсаджує, розміщує, наче на купинах, пересуваються вони здебільшого обережненько містками, - таке воно, бюргерське життя-буття, сонливе й агресивне, набожне і безвірне.

Коли Марфа Гнатівна Кабанова (актриса Олена Кондрашкіна) повчає невістку та сина і, настановляючи його у путь, обшукує в дорослого хлопця кишені, а він, ледь вирвавшись із рідних обіймів, утікає в омріяне горілчане забуття, - зал у чужому потроху починає впізнавати себе: та ж вихолощена провінційна ритуальність, та ж безвихідь повсякденності й матеріальної залежності, та ж жага втечі, аби не збожеволіти від душевного сум’яття.

Але зовнішня стильність вистави Александрова-Медведя не допускає прямолінійних паралелей; на сцені - метафора реальності, яка у варіанті Макіївського театру виглядає показово естетизованою, картинною.

А те, що пристрасті героїв, які почасти навіть скидаються на сувенірні фігурки, тут не поверхові, а справжні, проявляється в доволі штучному, на перший погляд, режисерському прийомі. У виставі дві Катерини: дві дуже схожі дівчини-сестрички (Гелена Сергутіна та Лілія Крикун), земна і небесна. Вони сповідаються, звіряються одна одній, обнімаються, рятуючись хапаються за руки.

Але гине лише одна з них - земна рудоволоса, до нестями темпераментна Гелена Сергутіна. Вона проходить крізь виставу наче по лезу, поволі вириваючись із кола заляканості й невпинно віддаючись пристрасті. Її плотський гріх, що у виставі постає мало не вселенським, - їй із коханцем вторять іще й іще пари закоханих, та навіть сама Кабаниха з Диким, - виявляється не просто по-людському рятівним, а таким, що очищує від блюзнірства, повертає до справжнього, істинного.

Зрештою, під воду її Катерина йде тихо, без відчаю, бо нарешті звільняється від жахливої напруги подвійності, фальшивості існування, що виявляється набагато більшим гріхом, ніж банальний перелюб.

Інша домінанта «Грози» - Марфа Кабанова Олени Кондрашкіної, яка постає ляльково манірною і стриманою, наче крадійка, в якої ні нахабства, ні хвацькості, крім як під час миттєвого залицяння до Дикого, - але якій не позичати гостроти зору та передбачливості. Усе в її грі тримається на нюансах - ось скинула хустку з голови і стала жіночною, розманіженою, ось напівобертом підглядає навколо, ось грає на балалаєчці та приспівує - така собі свекруха-щебетуха, ось вишкірилася, очі забігали, бо зрозуміла, що дім іде прахом. А головне - вона виявляється такою ж слабкою й нещасною, як і всі інші в цьому придуманому ритуальному бутті з показушними прогулянками бульваром та повними засіками.

Колись чи не вперше інсценізована в Україні Олегом Александровим проза Андрія Платонова, ймовірно, обдарувала цього режисера хистом робити вистави в’язкі і текучі, атмосферні та глибинно-змістовні. В них наче не буває зупинок для перепочинку акторів, немає пауз і нарочиті акцентування, наголоси. Час тут збігає помалу, а напруга потужно огортає до стискання серця, і все, що буцім випадкове, прохідне, декоративне, - а у «Грозі» це і провидець Калугін у пенсне з книжкою, дівки з кольоровими стрічечками, купа вугілля, яка вивалюється з білої стіни, чорні парасолі, нескінченні блукання по воді, - складається в одне ціле, як містична мозаїка. Тканина такого спектаклю ніби всіяна безліччю дрібних позначок, які граються із глядачем у піжмурки та відгадайки.

Але це ігри не дитячі, а дорослі, для людей розумних і свідомих, не затьмарених і не спантеличених, для тих, чиї очі навчені сприймати живопис, а вуха - слухати літературні тексти. Передбачене в «Чевенгурі» А.Платонова, написаному якраз тоді, коли Макіївка інтенсивно індустріалізувалася, на жаль, здійснилося: пам’ятливих дедалі менше й менше, а вузеньку смужку землі ось-ось поглине стіна терикону з відпрацьованої породи.