Гримаси — у маси? Найсумнівніші культпрояви року

У житті завжди є місце подвигам. Ще більше місця в житті займають сумнівні, скажімо так, явища зі сфери духовного, високого, вічного... Яке, на жаль, вироджується у бездушне, низьке, сьогохвилинне. 2005-й відзначився такими гримасами по повній програмі. План перевиконано. «ДТ» фіксує лише деякі «антикультурні» прояви 2005-го. Хоча перелік можна було б продовжувати…

Невитрачені 50 млн. грн. на потреби українського кіно. Плач і ридання: «Вітчизняне кіно гублять, його не фінансують!» Цей стогін давно піснею зветься і нікого не стомлює. І от 2005-го наче б позичили 50 млн. вічно ниючим творцям… Як виявилося, витрачати їх або нікому, або ні на що… Або ці гроші взагалі не дійшли... Або дійшли не туди… Одним словом, віз і нині там: жодного повноцінного фільму за 2005-й країна так і не випустила, фест «Молодість», на жаль, обійшовся у своїй програмі без рідного кіно, а перспективи на 2006-й і зовсім похмурі — у бюджеті занадто багато дірок.

Конфлікти на центральних кіностудіях. Багатьом не подобався Віктор Приходько як директор студії Довженка. Його «пішли». На його місце команда Білозір «прийшла» нового директора Ігоря Ставчанського. Але й з його явленням народу поки що помітних зрушень (не кажучи вже про подвиги) на студії не відчувається (та й часу мало, щоб їх відчути). Режисери Одеської кіностудії незадоволені новими акціонерами. Нові акціонери не дуже задоволені режисерами Одеської студії, не багато з яких можуть знімати конкурентоспроможне кіно. Ось так і минає високохудожнє життя вітчизняного кінематографа... У суперечках, розбратах, кіноспілкових чварах, скаргах «верхам»… А «низи», загалом, уже давно змирилися з тим, що їм показують або голлівудське, або російське.

Великий відхід «великого вченого» з великої сцени. Прощальний концерт народного депутата і почесного ректора в палаці культури «Україна» став соціокультурною подією з політичним забарвленням. Забарвлення виявилося спектральним... І помаранчеве — дарування квітів від «Нашої України». І біло-синє — від конкуруючої фірми. Спроби піднести кітч до статусу офіційної державної культури викликають у «ДТ» і сумніви, і побоювання. Але, схоже, у самого героя пісенного свята сумнівів немає... Він знову на телеканалах... В усій красі. Не пішов. Не дочекаєтесь.

Диктат радіоформатів, який витискає з ефірів національну музику. Віз і нині там… Важко сказати, хто апелює до законодавства. Простіше відповісти, що чуємо на різних частотах… Як і раніше, це переважно каторжна музика або російський поп третього гатунку. Українська музика (найкращі її зразки) як була пасербицею у цій радіобожевільні, так і залишилася нею.

Володимир Гришко: злиття тенора з «попсою». Радник президента (і оперна знаменитість за сумісництвом) нещодавно чудово виступив у Національній опері в «Травіаті» Верді. Ці його профільні бенефіси влучні, та, на жаль, рідкісні. Якщо досліджувати всі поточні світські хроніки, складеться невигадане враження, нібито гідний конкурент Домінго і Карераса (як вважає сам Гришко) значиться штатним учасником якогось «Шансу»… Публічне цілування з представниками культмасових (низьких) жанрів і регулярне підспівування їм наводять на сумні роздуми: «Якщо Європа так цінувала цей голос, то чому не втримала? Якщо рідна опера так його потребує, то чому не залучає? Якщо «попса» так душить його в обіймах, то невже порозумілися аж до співу?»

Спрут на ймення «Мінкульт». Два безмежно цінних кадри, котрі мудро управляли вітчизняною культурою, оперативно освоювали інтер’єри будівлі на вулиці Івана Франка. Оксана Білозір — «жінка, яка…»: яка наламала чимало дров, зовсім програвши піар-війну опонентам, котра начебто хотіла усе відразу, а не вийшло нічого… Ігор Ліховий — «людина-невидимка»: готовий персонаж для роману Уеллса, тому що не видно ні слідів діянь, та й голос рідко почуєш… «Которые тут временные?» Напевно, ці?

Серіали, якими ми перемогли… Як відомо, 2005-го відомство пана Ряшина забило рейтингами наймогутніших телевізійних конкурентів завдяки безкінечним інтерівським «довгограйкам» — «Кармеліті» і «Зціленню любов’ю». Останню «творчість» знімали вдома, під Києвом. Навіть позиціонували твір як предмет національної гордості. Мовляв, дивіться, як ми перемогли... Кого перемогли? Що? Хіба що здоровий глузд… Та елементарні поняття про художність у телевізійному кіно. Якщо так — то з перемогою...

Жерар Депардьє, котрий вирішив стати Бульбою… Сленговий лексикон припускає поняття «розвод». Йдеться про випадок, коли залишаються в дурнях як конкретний персонаж, так і громадськість. Візит відомого французького актора в Україну було піднесено як його бажання взяти участь у міжнародній екранізації «Тараса Бульби» Гоголя. У нас про це знали всі. Депардьє, мабуть, не знає про це донині... У будь-якому разі, на наших просторах його більше цікавили території під виноградники і гонорар за рекламні ролики відомої мобільної компанії.

Проліт «Гринджол» над гніздом «Євробачення». Світова журналістика здавна ласа на емоційні рубрики на зразок «Кумири вчорашніх днів». Мовляв, де вони, ті, кого ще вчора ми любили? Для кого співають сьогодні ті, що нещодавно співали для нас? Відповідаємо… Група «Гринджоли», котра знеславилася в травні на євроконкурсі, виконує тепер... весільний репертуар. Гірко...

Дикі танці на нервах електорату. Шоу-бізнес вирішив реалізувати на практиці тези старої ленінської статті «Партійна організація і партійна література» (замість літератури — можна шоу-культура). Їм уже мало просто «підспівувати» у передвиборних турах (зовсім не безкоштовно), можливо їм, як тій куховарці, уже конче необхідно керувати державою? Невідомо, чи піднімуть усім відомі виконавці і телеведучі рейтинги, їхніх партій-кураторів, але щодо їхніх персональних рейтингів питань немає.

Телепрограми для дітей і юнацтва. Важко прогнозувати емоційні і моральні пориви телепродюсерів... Але... Іноді складається враження, нібито творять вони винятково для, пробачте, педофілів (один із прикладів — «Кумири і кумирчики», передача, про яку «ДТ» у цьому ж номері згадує у зв’язку з ретрозірками, котрі присвятили себе дитячому ТБ). Що далі? Передача для маніяків? Для садистів?..

Провал київських гастролей Московського театру на Таганці. Вперше за роки незалежності у Києві цієї осені були презентовані настільки масштабні виступи колись надзвичайно популярного театру Любимова. Майже місяць виступів. На такий хронометражний розмах була здатна лише радянська влада, яка розтягувала деякі гастролі на декади, а інколи й на півторамісячний термін. Неважко було припустити, чим це все закінчиться... Провалом і ганьбою. Навіть не напівпорожні, а просто порожні зали. Роздратування продюсерів і обурення артистів. Останні, напевно, образившись, додумалися поприндитися, виставивши помаранчеві бантики в спектаклі «Майстер і Маргарита» — як знак приниження, напевно? Розуму палата, одним словом... Дійшло до того, що ледь не зірвали спектакль: провідний актор вийшов зі скаргами до глядачів, мовляв, не сплачують грошей… Шкода і смішно. Шкода безпосередньо Любимова (у вигляді його колишніх заслуг), а смішно, тому що відповідальні гастролі проводити — це не бородаті анекдоти про Брежнєва розповідати. У чому Юрію Петровичу, звичайно, рівних немає.

Мишача метушня під розпеченим дахом столичної Російської драми. «Кто был охотник, кто добыча — все дьявольски наоборот», — муркотіла Лариса Огудалова в рязановській екранізації «Безприданниці» Островського. Театр імені Лесі Українки в якийсь момент теж виявився у «статусі» нареченої, котру усі «хочуть», але не всі «можуть»... Примадонни — неврахований вид «термоядерної» зброї, особливо небезпечної, якщо чітко проходить лінія «фронту». А інформаційні війни навколо цього театру — окремий підручник для політтехнологів: учіться, як треба вигравати. А «судмедекспертні» колізії у зв’язку з «неврахованим» майном театру — і зовсім додатковий сюжет для п’єси Іонеско «Стільці». З іншого боку, якщо в чомусь винна конкретна людина (наприклад, художній керівник) — розберіться (а не декламуйте хіт-парад обвинувачень з парламентської трибуни), якщо святий — перепросіть... Щоб не вводити в оману наївну громадськість, котра іноді довіряє спічам у Раді. Нинішній примарний мир, який настав у Російській драмі, ознаменований початком репетицій «Дон Кіхота». Але вітряки крутяться... Як крутиться в театральному просторі і багато класичних запитань, які залишилися, на жаль, без відповіді... Одне з них знову ж таки з екранізації «Безприданниці»: «Не довольно ли нам пререкаться, не пора ли предаться любви?»

P.S. Читачі «ДТ» могли б продовжити і творчо розвинути чарт культурних подвигів і поразок 2005-го — як на форумі газети, так і в традиційному епістолярному форматі. Сподіваємося, далі буде...