Григорій Гладій. По той бік океану - Культура - dt.ua

Григорій Гладій. По той бік океану

8 лютого, 2013, 19:40 Роздрукувати Випуск №5, 8 лютого-15 лютого

"Більше не тримаю зла на сволот, які в Києві строчили на мене доноси", — зізнався легендарний український актор

 Він зіграв командира УПА Романа Шухевича ("Нескорений") і романтично-філософічного Сірано де Бержерака. В екранізації п'єси І.Франка "Украдене щастя" представив не побутового, а екзистенціального героя Івана Франка. В стрічці К.Лопушанського "Гидкі лебеді", від якої шаліють синефіли, показав інфернальний бік свого дарування. А в серіалі "Морозов" зіграв російського мента з "лица необщим выраженьем". Григорій Гладій, легендарний український актор (який з 1990-го живе в Канаді), — лицедій з печаттю терпкої таємниці. Ніби міфологема нашого театру-кіно. В ексклюзивному інтерв'ю DT.UA він розповів про життя-буття та свідомість за океаном; про мюзикл "Дракула"; про системи Станіславського і Гротовського; про Богдана Ступку і Анатолія Васильєва. Загалом розповів про те, про що його запитували. 

Перш ніж перейти до запитань, нагадаю, що народився Григорій у Тернопільській області, у містечку Хоростків. Успішно служив у театрах Харкова, Києва (у Молодіжному), Каунаса (у Йонаса Вайткуса). Пізніше в Москві зустрів Анатолія Васильєва і назавжди залишився шанувальником його методології. Крізь "імідж" Гладія (а про такий казати необхідно) проглядають і "сторонній" Камю (ех, шкода, не зіграв), і "відступник" (з однойменного фільму), і різні "невловимі" українські месники. І за кожним із його героїв (зіграних і незіграних) — загадка. Тим часом у його послужному списку близько 60 кінокартин. І половина з них — зарубіжні. Знімався навіть у Голлівуді. Але все одно своїм покликанням вважає театр — і той, який був в Україні (Росії, Литві), і той, який у нього є сьогодні — за океаном... 

— Дивними відчуттями переймаюся в останні роки життя в Канаді, — каже Григорій. — У мене не залишилося ніякої ненависті та нелюбові до моїх старих недругів, заздрісників, сволот... Життя, по суті, скрізь однакове. Скрізь цього "добра" вистачає. Своїм же недругам із минулого вдячний за життєвий урок, який вони дали. Не було б свого часу доносів в органи, був би успішним артистом у Києві, а потім, можливо, очолив би навіть якийсь театр в Україні...

— Стоп, стоп, стоп! Із цього місця докладніше — про доноси та друзів-товаришів? Хто доносив і з якого приводу? 

— Я переконаний, що будь-яка думка і будь-яке бажання — матеріальні. Отже, все повертається до джерела посилання. Так, доносили... Бачили в мене книжки заборонені — буржуазно-націоналістичного характеру та релігійно-містичного. Згодом стали мене за це тягати на допити. Звідки, мовляв, узяв? З ким у мене зв'язки? Хоча даремно вони запитували... Їм і так був відомий кожний мій крок. Після цього я вже не міг працювати в Києві. І виїхав до Литви. До Вайткуса. Здійснив, так би мовити, акт внутрішньої еміграції. Відтоді блукаю світом. Ні свого театру, ні "звання". 

— А воно вам треба? 

— Маєте рацію... Натомість є погляд з боку на все це. Отже, дякую тобі, Канадо! Дякую й вам, недруги мої, за можливість дивитися на вас із боку, здалеку по той бік океану. Адже життя таке коротке... І нас залишається дедалі менше й менше. 

Скажу чесно: ніколи не шкодував про свій "непутящий" вибір — жити в країні, в якій живу нині... 

— Вибачте, але щоб наша розмова не виявилася мінорною, все-таки запитаю про хороше — чим ви займаєтеся сьогодні в Канаді? Чим живете? 

— Театр, як і раніше, залишається на першому плані. Нещодавно закінчили грати в театрі "Просперо": моя режисерська версія стріндбергівського "Танцю смерті". Результатом задоволений. Багато уваги приділяв акторському аспекту справи. Художник В.Ковальчук зробив блискуче оформлення. Усередині нього можна вибудовувати ігрові лабіринти, де реальність і сновидіння, свідомість і магічний реалізм зливаються в єдиний потік разом із музикою Брукнера. Сподіваюся, що в наступному сезоні знову повернуся до цього спектаклю. Є мрія об'єднати його з моїми двома попередніми постановками в цьому самому театрі — "Собачим серцем" за Булгаковим і "Весіллям" раннього Брехта. Це могла б бути своєрідна трилогія. 

Чесно кажучи, поки не знаю, що стане наступним матеріалом для постановки. У пошуках свого Автора. Багато читаю, слухаю, переглядаю.

— У такому разі, чіпляючись за слово, запитаю — а що читаєте? Яка драматургія вас найбільше цікавить сьогодні? І яку літературу про театр нині вважаєте для себе особливо важливою? 

— Про літературу говорити непросто. Оскільки кожна нова робота вимагає своїх матеріалів, які на даний момент домінують у моїй свідомості та стають настільними на певний період. У мене велика домашня бібліотека. А крім того, у Монреалі, у Національній театральній школі, є чудова бібліотека, одна з найкращих в Америці. Отже, дефіциту хороших книжок про театр не відчуваю. 

Проте є дефіцит часу. Коли читати? Утім, можу назвати книжку, яка надовго затрималася на моєму робочому столі. Це "До ігрового театру" М.Буткевича. Рідкісна за стилем і глибиною робота великого педагога. Своєрідний "роман навчання", де до дрібних подробиць викладено сучасну систему професійної підготовки режисера. 

Мене завжди надихали книжки Михайла Чехова, Пітера Брука, Єжи Гротовського, а також Барби, Богарта, Кантора та багатьох інших. Книжки про трансерфінг реальності Вадима Зеланда, праці Кастанеди — ідеальні методики не стільки для реального життя, скільки для сценічних фантазій, де крутіше, ніж у Станіславського, викладається методика життя людського духу.

— Ви згадали про Станіславського. Нещодавно, у розпал святкування його 150-річчя, у Москві заговорили, що його Система — анахронізм і міф. І найкраще бути "поза системою". А як вважаєте ви? 

— Система Станіславського — поняття досить велике і розпливчасте. Навколо неї існує безліч спекуляцій. Мені особисто імпонує останній період його пошуків у полі методу фізичних дій. Але це, швидше, привід для подальшого поглиблення з використанням новітніх дослідів у квантовій фізиці, психології та біології. Не враховувати цих відкриттів сьогодні не можна. Інакше сама система — неефективна.

— У вашому житті особливе місце посідає режисер Анатолій Васильєв, його школа, ідеологія. Коли останнім часом з ним зустрічалися? І чи стежите за його долею після того, як майстер змушений був виїхати з Москви? 

— Васильєв справді посідає велике місце в моєму житті. З ним я в безперервному внутрішньому спілкуванні. Таких як він дуже мало залишилося серед нас, що нині живуть. А після відходу Гротовського Васильєв зайняв цю нішу. Ось чому мені важко навіть згадати нашу останню зустріч "у плоті". Бачилися на різних семінарах. Навіть ночували разом колись у Швеції. Остання зустріч, здається, була в Авіньйоні, де показували "Моцарта і Сальєрі": років із десять тому...

Звичайно, стежу за його долею. Сьогодні із Інтернетом це нескладно. А якихось конкретних планів спільних немає.

— Все-таки, що у вашому розумінні й у вашому заломленні — "школа Васильєва"? 

— "Школа Васильєва" для мене, насамперед — це уроки бути самим собою. Спроби структурувати те, що не піддається жодному аналізу. Ще в роки мого учнівства у Васильєва наприкінці 80-х я часто "ходив у розвідку" у сутінкові зони підсвідомості, працюючи над Дюма, Достоєвським, Мопассаном, іншими авторами. Тоді був напрацьований величезний матеріал для перетравлення на наступні десятиліття. 

У своїй нинішній практиці намагаюся, на відміну від інших учнів Васильєва, не звертатися до матеріалу, з яким працювали раніше. Але якщо це, скажімо, Достоєвський, то щоразу намагаюся робити його з нуля.

— А якщо оглянутися на ваші українські театральні університети?

— В українських університетах на мене вплинули Ставицький, Чубасов, Козаков. Пізніше — Марк Нестантінер, який поставив "Стійкого принца" на початку 80-х. Не можу не згадати про литовський вплив — Вайткус і Някрошюс. 

Васильєв був потім... 

А основну роль у моєму формуванні в київський період відіграло читання робіт Гротовського (навіть польський вивчив задля цього!), Арто, Брука, Барби, Дельсарта. Поруч із кінофаком у Лаврі була Історична бібліотека — справжнє джерело матеріалів для корисного читання. Завжди цікавився містичними і релігійними авторами, класичною музикою.

— Може, трохи загальне питання... Наскільки сьогодні цікавий глядачам і фахівцям за океаном сучасний театр України і Росії? І що було б цікаво особисто вам у цих
театрах сьогодні? 

— Російський театр у Канаді і Америці, як відгомін минулого, сприймають із пієтетом. Хоча, уявіть, там іноді плутають Станіславського з Достоєвським. Утім, я й сам мало що знаю про сучасний російський театр. Мені ближче пошуки поляка Крістіана Люпи. І ті з російських режисерів, які прагнуть до його стилю, мені близькі. По відео про театр судити важко... 

Що ж до сучасного театру в Україні, тут мій погляд може бути дуже суб'єктивним. Бачив відносно недавно театр із Івано-Франківська. Вони привозили на гастролі в Монреаль спектакль за творами Марії Матіос. Приймали цю постановку "на ура". Щоправда, основний глядач — діаспора. Сам я часто у своїх майстер-класах спираюся на, так би мовити, українську тематику, пов'язану з міфологією України, ритуалами, стародавнім співом. Це викликає величезний інтерес. 

До речі, ще на початку 90-х у Лозанні я заглиблено працював із групою учасників семінару над гоголівським "Вієм". І ще тоді в театрі Віді мені пропонували ставити спектакль за мотивами цього твору. Але не вийшло через мою зайнятість у кіно. Дотепер шкодую... Сподіваюся, Влад Троїцький утримав цю планку високо?

— Не дивився, не вийшло... 

— Приємно, принаймні, що колись я розбудив інтерес до цієї теми в Лозанні. Що ще сказати з цього приводу? Із сучасних українських драматургів виділяю Наталю Ворожбит. Мрію поставити деякі її п'єси в Монреалі.

— Здається, у Монреалі ви колись поставили й нашумілий мюзикл "Дракула". Чи триває сценічне життя проекту? Що дав вам досвід роботи над мюзиклом? 

— У 2004-му я приїхав у Монреаль після постановки "Істерії" у Києві і показав відео цього спектаклю Брюно Пельтьє та продюсеру. Вони й запропонували поставити "Дракулу". Оскільки тема здалася цікавою, я з радістю прийняв цю пропозицію. Схотілося перенести дію з півдня Карпат на північний схід. Ближче до України.

Рамки мюзиклу диктують певний підхід: більш полегшений, чи що? Крім цього, період постановки збігся зі зйомками "Гидких лебедів" у Санкт-Петербурзі. Таким чином, для підстрахування продюсер призначив співрежисера. Тож мій вплив на кінцевий результат був обмежений. 

Проте успіх був помітним. Спектакль грали два сезони в Канаді, у Франції. Мріяли привезти його в Росію і Україну, але...

Слід зазначити, що в мюзиклі працювали виключно монреальські зірки.

— За той час, що ви присвятили театральному мистецтву, що вас найбільше в театрі
а) відштовхнуло і розчарувало; б) як і раніше, захоплює?

— Відповідь буде узагальненою. Не люблю в театрі самозакоханої аматорщини. А захоплює можливість спілкуватися за допомогою театру з  авторами, що пішли у вічність, оскільки іноді вдається в буквальному значенні "воскрешати" їхню присутність і бути не таким самотнім серед живих... 

Заради цих рідкісних дивовижних миттєвостей і варто займатися театром.

— А в чому, на ваш смак, полягає головна "ментальна" відмінність театральної аудиторії — тієї, яка за океаном, і тієї, що на батьківщині? 

— Не бачу великих відмінностей театральної публіки "тут" і "там". Оскільки у кожного театру своя публіка. Монреаль — місто ідеально космополітичне з домінуючим "латинським" сприйняттям (ближчим до європейського). Цим пояснюється тотальне обожнювання карнавального боку життя. Воістину рай для різних гумористів, які тут правлять бал. Не випадково Монреаль оголошений світовою столицею цирку і модерного балету. Суб'єктивно відчуваю, що знайшов тут "свою частину" публіки, якій подобається те, що я роблю. Є тут також інша частина публіки, яка терпіти не може моїх театральних новацій. Тому, безперечно, цікаво було б побачити, як прийняли б мої спектаклі в Україні.

— Григорію, а хто ще з наших співвітчизників (окрім вас), виїхавши за океан, зміг залишитися вірним театральному покликанню і бути цікавим тамтешньому театральному світу? 

— Колишній киянин Ігор Овадіс. Колишній москвич Олександр Марін. Домігся досить великого успіху в тутешньої публіки мій кум Сашко Самар. Спектакль про його життя, де він грає сам себе ("Я на червоних руїнах сторіччя"), здобув приз за найкращий спектакль 2012 року від Асоціації критиків Квебеку. 

Є, звісно, також інші наші співвітчизники — і в Монреалі, і в Торонто, і в Оттаві, які успішно працюють у театрі, кіно, на телебаченні. Я перелічив тільки тих, з ким близько знайомий.

— На час повернімося на батьківщину, в Україну. 2004-го ви поставили "Істерію" у
театрі імені Івана Франка з Богданом Ступкою. Це спектакль про Фрейда і Сальв
адора Далі. Як тоді все починалося? Чому вибір припав саме на п'єсу Террі Джонса? 

— Ідея поставити "Істерію" у Києві виникла не відразу. Пам'ятаю, запропонував кілька назв. Серед них — "Страшна помста" за Гоголем, "Тіні забутих предків" за Коцюбинським, "Замок" за Кафкою, "Повернення додому" за Пінтером. Спочатку вибір зупинили на "Замку". Але в якийсь момент раптом виникли сумніви: а чи буде це цікаво київській публіці? П'єса "Істерія" тим часом була під рукою. Хотів ставити її в Монреалі. Але відчув, що для Ступки роль Фрейда могла б стати не просто цікавою, а етапною. Пізніше він сам неодноразово мені казав, що ця роль у числі його улюблених. Він дуже нею дорожив. Робота над "Істерією" була для нас цінна тим, що в спектаклі зачіпалися нагальні проблеми театру і життя взагалі. А форма п'єси дозволяла йти на радикальний експеримент. Шкода, не вистачило часу щось скоротити: усе в п'єсі здавалося дуже важливим. 

— Як працювалося з Богданом Сильвестровичем? 

— Така робота — саме задоволення. Я познайомився з ним ще в 70-ті роки на зйомках фільму "Дударики", коли був студентом театрального інституту. У нас у цьому фільмі не було спільних сцен, але взаємини відтоді якось зав'язалися...

...Репетиції "Істерії" проходили в кількох "вимірах". Мені хотілося багато чого вкласти в цю роботу. П'єса поєднує в собі практично всі можливості сучасного театру: від трагедії до бульварного фарсу, циркової клоунади. Левова частка роботи полягала в тому, аби зруйнувати в акторах сформовані стереотипи, прищепити бацилу сценічної авантюри і відчайдушності, не втрачаючи водночас стрижня
театру-ритуалу, певної сакральності; поєднання святості і часто провокації. 

— Складний метод... 

— Я ділився з акторами секретами підходу до такого театру через елементи тренінгу. Усього того, на що зазвичай йдуть роки кропіткої роботи. І почав досить ризиковану справу, пропонуючи артистам такий підхід. Богдан Сильвестрович був моїм незмінним союзником і захисником від глузувань і нерозуміння. 

До кінця днів буду вдячним йому за це. 

Ми з ним завжди були на "ви"... До останньої нашої зустрічі — рівно за рік до його відходу... Коли я забіг на хвилинку в театр, Богдан, побачивши мене серед публіки, перервав на півслові виступ, аби ми дружньо обійнялися та обмінялися незначними фразами. 

Ніхто не думав, що такою буде наша остання зустріч. Він дуже хотів, щоб я знову приїхав у театр імені Франка на постановку нового спектаклю. Це був кінець вересня 2011 року...

А хочете, розкажу ще один випадок, пов'язаний з Богданом Сильвестровичем? 

— Так, звичайно.... 

— На початку 2000-х я репетирував у Васильєва Сальєрі (перед гастролями "Моцарта і Сальєрі" в Амстердамі й Авіньйоні). Театр на Сретенці — особлива, закрита територія. Туди доступ стороннім украй обмежений. Раптом прибігає в репетиційний зал охоронець і каже: "Гришо, там на прохідній до вас друг прийшов — ви могли б зустріти його?" 

Я відчув, що друг особливий, бо охоронець так запросто не став би нагору підніматися, та ще й під час репетиції. Виявилося, це був Богдан... 

Васильєв відразу перервав репетицію, і ми влаштували Богдану екскурсію по театру. А потім засіли у святая святих — кабінеті майстра — і довго задушевно розмовляли. 

Богдан пропонував Васильєву привезти спектакль "Моцарт і Сальєрі" у Київ. І несподівано Васильєв погодився! 

Думаю, за харизмою Богдану не було рівних. І завжди він був незборимим "емісаром" України. До нього прислухалися навіть найзатятіші українофоби. Отакий випадок з Богданом мені раптом чомусь згадався.

— А чому ви не хочете згадати ваш чудовий тандем з Богданом Сильвестровичем в екранізації "Украденого щастя" на "Укртелефільмі" (режисер Юрій Ткаченко)? Адже ви адже зіграли там Михайла, як похмурий символ відплати...

— Давайте згадаємо... "Украдене щастя" знімалося в першій половині 80-х. А я в цей час у Литві, у Вайткуса в Каунаському театрі. Повторюся, то була вимушена "внутрішня" еміграція. Оскільки мене у Києві тягали на допити в КДБ, то не пускали навіть на поріг кіностудії Довженка. Тому зважитися запросити мене в "Украдене щастя" на одну з головних ролей було не так просто. Думаю, Богдан Ступка відіграв у цьому не останню роль...

Знаєте, у мене є мрія: поставити цю п'єсу Франка на Заході. Вважаю її однією з найсильніших в українській драматургії. Рівною за силою і театральністю до Стріндберга, Ібсена, О'Ніла... 

— Григорію, у Києві, коли ви працювали в Молодіжному театрі, були зіркою. Чим цікавий для вас той період? І якби сьогодні цей театр запросив вас на постановку, погодилися б? Чи ваш гонорар нашому театру не по зубах? 

— У Молодому (тоді Молодіжному) я пропрацював не так вже й довго. Період був насичений. Саме тоді я серйозно захопився ідеями Гротовського і почав розвивати з групою акторів методику тренінгу, яка згодом вилилася в постановку "Стійкого принца" з режисером Марком Нестантинером.

Звичайно, якби запропонували постановку в київському Молодому театрі, то погодився б. І ніякий гонорар не став би перешкодою. Тут, швидше за все, тільки питання мого вільного часу. Але завжди залишаюся відкритим можливості приїхати в Україну і поставити щось.

— Можете не замислюючись назвати основних "стовпів" сучасного світового драматичного театру? Хто вони, на ваш погляд? 

Гротовський, Васильєв, Брук, Кантор, Стрелер, Штайн, Боб Вілсон, Някрошюс, Люпа. Є й інші кумири...

— Ще 2000-го ви зіграли в українському фільмі, що викликав тут і суперечки, і захоплення. Це картина Олеся Янчука "Нескорений", присвячена Романові Шухевичу. Якби вам запропонували щось змінити в тій картині, а можливо, навіть перезняти її, що б змінили? І до речі, що вас найбільше захопило в особистості Шухевича, у його характері? 

— Образ Шухевича в мене асоціюється з фігурою героя грецької трагедії. Якщо перезнімати, то я б зосередився на позачасовому аспекті, драматургічно обмежився невеликим періодом його біографії. Прикладом став би "Попіл і алмаз" Вайди. Подалі від ідеології. А взагалі життя і смерть Шухевича можуть дати привід для створення десятка приголомшливих кіноісторій.

— У вас був також досить цікавий досвід роботи в російському серіалі про "ментів". Фільм "Морозов". Ваш сищик — похмурий, якийсь неправильний: не такий, як усі... 

— Знаєте, були розмови про продовження "Морозова". Але якось згодом стихли. От уже ніколи не думав, що гратиму "мента" у серіалі! Я був саме в Румунії, випускав спектакль "Вогняний ангел" за Брюсовим. А тут приїжджають режисер і продюсер з Москви в маленьку Тимісоару і переконують мене знятися в ролі майора міліції Морозова. Мені такі сюрпризи навіть подобаються. Завжди із задоволенням приймаю ризики.

— А ризик скорити Голлівуд — як з цим? Адже навіть у деяких блокбастерах знімалися. Зокрема в "Ціні страху" з Беном Аффлеком. 

— Голлівуд і життя в Америці ніколи особливо мене не приваблювали... Дорослішаючи, дедалі більше тяжію до театру. А в кіно знімаюся за збігом обставин. Іноді здається, що якби я не виїхав з Москви в 90-му, то більше б знімався в голлівудських картинах, ніж тепер, коли живу в Монреалі. Мені часто про це говорять. Але я не шкодую. От шкодую, що "Вія" не поставив у Лозанні через якийсь фільм, якого ніхто не пам'ятає тепер. Кар'єра "кінозірки" для мене в минулому.

— Григорію, "шаманячи" у театрі за океаном, чи звертаєте свій погляд туди, а точніше — сюди, в Україну? Що з наших подій, про які дізнаєтеся по Інтернету, вас найбільше хвилює, тривожить?

— Ви знаєте, досить уважно стежу через океан за донечкою своєю — Женею... І дивуюся, як акторська доля невблаганно веде її по моїй матриці. Зараз вона працює у Вільнюсі в Російській драмі, де Вайткус головний режисер. Женя нещодавно з успіхом зіграла прем'єру "Язичників" за п'єсою Ганни Яблонської. 

А "загалом"? Безперечно, найбільше тривожать долі моїх "друзів у мистецтві пречудовім". Тривожить невідомість — що далі? Вочевидь не до мистецтва сьогодні в Україні. Та й не тільки там... Звісно, спостерігаю за подіями на батьківщині, де моє коріння. І внутрішньо завжди залишаюся українцем. І нічого не можу з цим вдіяти...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 3
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво