Гра в Достоєвського

Добре це чи погано, однак сучасна культура дедалі більше тяжіє до спрощення, розжовування та белетризування серйозних, глибоких і ваговитих виявів культури минулого, до суті яких звичайна сучасна людина без спеціальної підготовки, не переобтяжена «зайвими» (і таки справді, можливо, зайвими, з огляду на динамічність та мобільність сьогоднішнього світу) знаннями, людина із абсолютно іншим способом мислення добратися просто не зможе. Це й не запитання взагалі — добре чи погано. Ці дві категорії настільки місткі, що майже нічого вже й не окреслюють. Насправді, хоч би як впадали у відчай і супили брови педагоги, моралізатори та інтелектуали, оголошуючи тотальну й безповоротну деградацію та отупіння земного населення, всі ці процеси (перетворення Біблії на комікс, «Трьох грацій» Рафаеля на розмальовку, «Пігмаліон» — на одну із серій «Сімпсонів») — природні. Вони відбуваються, бо інакше бути не може, в них вистачає і позитивних сторін, і негативних, а як ставитися до них – сприймати, заперечувати, захоплюватись чи засуджувати, — справа кожного з нас.

Услід за істерично-скандальним вибухом навколо начебто історичного бойовика Дена Брауна «Код да Вінчі», російський філолог-японіст, автор серії детективів про Ераста Фандоріна та монашку Пелагію Борис Акунін створює власну грайливу відповідь, таку собі пародію на інтелектуальний детектив — роман «Ф. М.». Роман складається з двох пластів. Дія першого відбувається у наші дні в Москві. Головний герой — британець російського походження, магістр історії Ніколас Фандорін, нащадок знаменитого Ераста, з головою занурюється у неймовірні й небезпечні пригоди, пов’язані з пошуками невідомого досі рукопису Достоєвського. Саме цей рукопис, початковий варіант «Злочину і кари», що начебто був написаний Достоєвським на вимогу підступного й жадібного видавця Стелловського, до якого світоч російської літератури потрапив у кабалу за свої великі борги, — і становить другий пласт роману.

Сам роман схожий на скриньку, наповнену різноманітними дитячими скарбами, — тут іграшки, книжки, малюнки, головоломки, засушені рослини, кубики, блокноти, фотографії, листи. Все це можна перебирати й роздивлятися годинами. Основною метою письменника Бориса Акуніна завжди була і залишається гра, в якій він, хоч би там що казали, справжній майстер. У цьому його основна відмінність від претензійного Дена Брауна, з якого глузує Акунін: Браун ставиться до своїх квазіінтелектуальних творів надто серйозно, Акунін свідомо бавиться у квазіінтелектуальність. Браун претендує на місце поруч із метром справжнього «інтелектуального детективу» Умберто Еко, забуваючи про те, що твори Еко таять у собі перешкоди, яких просто не в змозі подолати пересічний читач, тоді як Дена Брауна без надмірних інтелектуальних зусиль читати можуть практично всі. Ще й обманюватися при цьому: мовляв, ого, який же я освічений та мудрий, читаю про таємниці церкви, змови, братства, шифри, коди і «Мону Лізу» — і все розумію! Навіть не підозрюючи, що розуміти там особливо нічого, бо турботливий письменник Ден Браун заздалегідь підстелив м’якої соломки і ретельно розжував найтвердіші кусочки їжі.

Натомість письменник Борис Акунін ні обманювати, ні переконувати когось у власних інтелектуальних здібностях, ні претендувати на сенсацію у світі науки та культури не збирався. Він чесно бавився у гру, намагаючись отримати від цього якомога більше задоволення і допомогти отримати його читачам.

Усе починається вже з заголовків. «Ф. М.», як неважко здогадатися, — абревіатура імені й по батькові Федора Михайловича Достоєвського. Всі заголовки розділів починаються з цих літер: «Форс-мажор», «Фіглі-міглі», «Фата-Моргана», «FM», «Фа-мінор» тощо. Однак це ще іграшки. Себто квіточки. Ягідки ж починаються в самому тексті.

По-перше, весь він нашпигований чудернацькими героями, які, з одного боку, є активними й реалістичними дійовими особами нашого з вами сьогодення (дослідник творчості Достоєвського, депутат з охоронцями, наркоман-убивця, хлопчик-інвалід, головний лікар дослідницької лабораторії), а з іншого — нагадують більше віртуальних персонажів, узятих із коміксів, мультфільмів, реклам та Інтернету (дехто з них – транссексуал, дехто стає раптом сексуальним маніяком, дехто вірить у Фрі-Масонського бога, кілерові являється Матір Божа, роман аж кишить японськими псами-демонами, спайдерменами, Червоними шапочками тощо). Є ще й третій бік — майже кожен із героїв «Ф. М.» має свого віддаленого двійника серед героїв «Злочину і кари». На це, як і на більшість моментів, які могли б викликати труднощі у «непідготовленого» читача, Акунін навіть не натякає, а вказує і підкреслює. Його лояльність та терплячість до нетямущих читачів часто-густо дратує. Ось він – інший бік доступності та простоти автора «Ф. М.»: інколи він намагається спростити найпростіші речі, те, що спростити вже неможливо.

Але не слід думати, що Акунін пропонує нам субпродукт для безмозких. Людина дотепна й мисляча легко перестрибне через зайві для неї уточнення і розважатиметься собі далі. Для цього в романі є вдосталь цитат, інтертекстуальності та алюзій, чимало вставних історійок, комічних і сумних, безліч загадок та головоломок, є навіть коротка псевдонаукова розвідка про «еротизм у житті та творчості Ф. М. Достоєвського», в якій Борис Акунін іронізує над своїм alter ego Григорієм Чхартішвілі, автором книжки «Письменник та самогубство».

Вставлений у текст «рукопис» Достоєвського під назвою «Теорійка» — окрема тема для розмови. Акунін не вперше вдається до спроби переписати класику — згадайте ту ж таки «Чайку» Чехова. Цього разу, граючись у Достоєвського, автор доклав набагато більше зусиль. Звісно, сам текст Достоєвського мало нагадує — неможливо передати інтонації автора з допомогою самих лише слів, зворотів та обірваних речень. Але цього Борис Акунін і не домагався. Що за радість — копіювати когось. Набагато цікавіше й веселіше, коли сучасний письменник Борис Акунін затягує у свій особливий строкатий світ письменника XIXст. Федора Достоєвського, надаючи йому, Федорові Михайловичу, своїх особливих акунінських барв і присмаків.

Ось чому герої «Теорійки» набагато смішніші та життєрадісніші, ніж трагічні й складні персонажі «Злочину і кари». Ось чому не Родіон Раскольніков виявляється вбивцею, а хтось зовсім інший, причому справді лихий та недобрий, і тому читачеві його анітрохи не жаль, тоді як від сліз за бідолашним Родіоном Романовичем із «Злочину і кари» світу білого не видно. Тому і вбитих жертв (яких у «Теорійці» набагато більше, ніж в оригіналі Достоєвського) не надто жаль — адже це не справжні жертви, а іграшкові. А головний герой «рукопису», слідчий Порфирій Петрович, який у Достоєвського виконує маленьку й не надто важливу роль, перетворений Акуніним на головного героя, причому з натяком, що він — також із роду Фандоріних, хоча прізвище його й видозмінилося на Федорін.

У певному сенсі, якщо порівняти персонажів «рукопису» з дійовими особами основного масиву тексту, може здатися, що в «Теорійці» вони набагато об’ємніші і барвистіші. Людяніші чи що — в сенсі, більше схожі на людей. Бо сучасні герої, як уже зазначалося, ніби повилазили з коміксів та Інтернету. Це тому, що час Достоєвського відрізняється від часу Акуніна. Тоді люди могли дозволити собі робити все довго і старанно, докопуватися до суті речей, кружляти навколо однієї точки, ставитись до всього з надмірною серйозністю, бути важкими й складними. Сьогодні багато що змінилося. Сьогодні ми вміємо іронізувати над усім навколо і, що набагато важливіше, — іронізувати над собою. Сьогодні все стрімкіше, динамічніше й мобільніше, складене з багатьох нашарувань, зроблене з надлегких сплавів, цитат, інтертекстуальностей та посилань. Невідомо, добре це чи погано, відомо тільки, що природно.

Крім того, існують найважливіші речі, котрі не змінились і не зміняться ніколи. І, що найцікавіше, у кожного вони свої: для когось — це любов, для когось — злочин і кара, а для когось — просто весела й захоплююча гра.

До речі, останнє займало одне з чільних місць у житті самого Федора Михайловича. Значна частина вищезгаданих боргів, через які він потрапив у тенета хитрого видавця, походила з некерованої, всепоглинаючої азартності, яка мало не щовечора приводила Достоєвського до рулетки.

У кожного свій азарт. Борис Акунін, наприклад, — пристрасний і азартний конструктор історій, призначених розважати нас із вами. Гра виходить за межі тексту останнього роману Акуніна «Ф. М.» і матеріалізується в реальному світі: той, хто відповість на нерозгадану героями загадку, отримає в нагороду «Перстень Порфирія Петровича» — золоту каблучку з діамантом у чотири карати.

Добре хоч – не закривавлену сокиру, якою Родіон Раскольніков убив стару процентницю.