Гра в Достоєвського - Культура - dt.ua

Гра в Достоєвського

9 червня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №22, 9 червня-16 червня

Добре це чи погано, однак сучасна культура дедалі більше тяжіє до спрощення, розжовування та белет...

Добре це чи погано, однак сучасна культура дедалі більше тяжіє до спрощення, розжовування та белетризування серйозних, глибоких і ваговитих виявів культури минулого, до суті яких звичайна сучасна людина без спеціальної підготовки, не переобтяжена «зайвими» (і таки справді, можливо, зайвими, з огляду на динамічність та мобільність сьогоднішнього світу) знаннями, людина із абсолютно іншим способом мислення добратися просто не зможе. Це й не запитання взагалі — добре чи погано. Ці дві категорії настільки місткі, що майже нічого вже й не окреслюють. Насправді, хоч би як впадали у відчай і супили брови педагоги, моралізатори та інтелектуали, оголошуючи тотальну й безповоротну деградацію та отупіння земного населення, всі ці процеси (перетворення Біблії на комікс, «Трьох грацій» Рафаеля на розмальовку, «Пігмаліон» — на одну із серій «Сімпсонів») — природні. Вони відбуваються, бо інакше бути не може, в них вистачає і позитивних сторін, і негативних, а як ставитися до них – сприймати, заперечувати, захоплюватись чи засуджувати, — справа кожного з нас.

Услід за істерично-скандальним вибухом навколо начебто історичного бойовика Дена Брауна «Код да Вінчі», російський філолог-японіст, автор серії детективів про Ераста Фандоріна та монашку Пелагію Борис Акунін створює власну грайливу відповідь, таку собі пародію на інтелектуальний детектив — роман «Ф. М.». Роман складається з двох пластів. Дія першого відбувається у наші дні в Москві. Головний герой — британець російського походження, магістр історії Ніколас Фандорін, нащадок знаменитого Ераста, з головою занурюється у неймовірні й небезпечні пригоди, пов’язані з пошуками невідомого досі рукопису Достоєвського. Саме цей рукопис, початковий варіант «Злочину і кари», що начебто був написаний Достоєвським на вимогу підступного й жадібного видавця Стелловського, до якого світоч російської літератури потрапив у кабалу за свої великі борги, — і становить другий пласт роману.

Сам роман схожий на скриньку, наповнену різноманітними дитячими скарбами, — тут іграшки, книжки, малюнки, головоломки, засушені рослини, кубики, блокноти, фотографії, листи. Все це можна перебирати й роздивлятися годинами. Основною метою письменника Бориса Акуніна завжди була і залишається гра, в якій він, хоч би там що казали, справжній майстер. У цьому його основна відмінність від претензійного Дена Брауна, з якого глузує Акунін: Браун ставиться до своїх квазіінтелектуальних творів надто серйозно, Акунін свідомо бавиться у квазіінтелектуальність. Браун претендує на місце поруч із метром справжнього «інтелектуального детективу» Умберто Еко, забуваючи про те, що твори Еко таять у собі перешкоди, яких просто не в змозі подолати пересічний читач, тоді як Дена Брауна без надмірних інтелектуальних зусиль читати можуть практично всі. Ще й обманюватися при цьому: мовляв, ого, який же я освічений та мудрий, читаю про таємниці церкви, змови, братства, шифри, коди і «Мону Лізу» — і все розумію! Навіть не підозрюючи, що розуміти там особливо нічого, бо турботливий письменник Ден Браун заздалегідь підстелив м’якої соломки і ретельно розжував найтвердіші кусочки їжі.

Натомість письменник Борис Акунін ні обманювати, ні переконувати когось у власних інтелектуальних здібностях, ні претендувати на сенсацію у світі науки та культури не збирався. Він чесно бавився у гру, намагаючись отримати від цього якомога більше задоволення і допомогти отримати його читачам.

Усе починається вже з заголовків. «Ф. М.», як неважко здогадатися, — абревіатура імені й по батькові Федора Михайловича Достоєвського. Всі заголовки розділів починаються з цих літер: «Форс-мажор», «Фіглі-міглі», «Фата-Моргана», «FM», «Фа-мінор» тощо. Однак це ще іграшки. Себто квіточки. Ягідки ж починаються в самому тексті.

По-перше, весь він нашпигований чудернацькими героями, які, з одного боку, є активними й реалістичними дійовими особами нашого з вами сьогодення (дослідник творчості Достоєвського, депутат з охоронцями, наркоман-убивця, хлопчик-інвалід, головний лікар дослідницької лабораторії), а з іншого — нагадують більше віртуальних персонажів, узятих із коміксів, мультфільмів, реклам та Інтернету (дехто з них – транссексуал, дехто стає раптом сексуальним маніяком, дехто вірить у Фрі-Масонського бога, кілерові являється Матір Божа, роман аж кишить японськими псами-демонами, спайдерменами, Червоними шапочками тощо). Є ще й третій бік — майже кожен із героїв «Ф. М.» має свого віддаленого двійника серед героїв «Злочину і кари». На це, як і на більшість моментів, які могли б викликати труднощі у «непідготовленого» читача, Акунін навіть не натякає, а вказує і підкреслює. Його лояльність та терплячість до нетямущих читачів часто-густо дратує. Ось він – інший бік доступності та простоти автора «Ф. М.»: інколи він намагається спростити найпростіші речі, те, що спростити вже неможливо.

Але не слід думати, що Акунін пропонує нам субпродукт для безмозких. Людина дотепна й мисляча легко перестрибне через зайві для неї уточнення і розважатиметься собі далі. Для цього в романі є вдосталь цитат, інтертекстуальності та алюзій, чимало вставних історійок, комічних і сумних, безліч загадок та головоломок, є навіть коротка псевдонаукова розвідка про «еротизм у житті та творчості Ф. М. Достоєвського», в якій Борис Акунін іронізує над своїм alter ego Григорієм Чхартішвілі, автором книжки «Письменник та самогубство».

Вставлений у текст «рукопис» Достоєвського під назвою «Теорійка» — окрема тема для розмови. Акунін не вперше вдається до спроби переписати класику — згадайте ту ж таки «Чайку» Чехова. Цього разу, граючись у Достоєвського, автор доклав набагато більше зусиль. Звісно, сам текст Достоєвського мало нагадує — неможливо передати інтонації автора з допомогою самих лише слів, зворотів та обірваних речень. Але цього Борис Акунін і не домагався. Що за радість — копіювати когось. Набагато цікавіше й веселіше, коли сучасний письменник Борис Акунін затягує у свій особливий строкатий світ письменника XIXст. Федора Достоєвського, надаючи йому, Федорові Михайловичу, своїх особливих акунінських барв і присмаків.

Ось чому герої «Теорійки» набагато смішніші та життєрадісніші, ніж трагічні й складні персонажі «Злочину і кари». Ось чому не Родіон Раскольніков виявляється вбивцею, а хтось зовсім інший, причому справді лихий та недобрий, і тому читачеві його анітрохи не жаль, тоді як від сліз за бідолашним Родіоном Романовичем із «Злочину і кари» світу білого не видно. Тому і вбитих жертв (яких у «Теорійці» набагато більше, ніж в оригіналі Достоєвського) не надто жаль — адже це не справжні жертви, а іграшкові. А головний герой «рукопису», слідчий Порфирій Петрович, який у Достоєвського виконує маленьку й не надто важливу роль, перетворений Акуніним на головного героя, причому з натяком, що він — також із роду Фандоріних, хоча прізвище його й видозмінилося на Федорін.

У певному сенсі, якщо порівняти персонажів «рукопису» з дійовими особами основного масиву тексту, може здатися, що в «Теорійці» вони набагато об’ємніші і барвистіші. Людяніші чи що — в сенсі, більше схожі на людей. Бо сучасні герої, як уже зазначалося, ніби повилазили з коміксів та Інтернету. Це тому, що час Достоєвського відрізняється від часу Акуніна. Тоді люди могли дозволити собі робити все довго і старанно, докопуватися до суті речей, кружляти навколо однієї точки, ставитись до всього з надмірною серйозністю, бути важкими й складними. Сьогодні багато що змінилося. Сьогодні ми вміємо іронізувати над усім навколо і, що набагато важливіше, — іронізувати над собою. Сьогодні все стрімкіше, динамічніше й мобільніше, складене з багатьох нашарувань, зроблене з надлегких сплавів, цитат, інтертекстуальностей та посилань. Невідомо, добре це чи погано, відомо тільки, що природно.

Крім того, існують найважливіші речі, котрі не змінились і не зміняться ніколи. І, що найцікавіше, у кожного вони свої: для когось — це любов, для когось — злочин і кара, а для когось — просто весела й захоплююча гра.

До речі, останнє займало одне з чільних місць у житті самого Федора Михайловича. Значна частина вищезгаданих боргів, через які він потрапив у тенета хитрого видавця, походила з некерованої, всепоглинаючої азартності, яка мало не щовечора приводила Достоєвського до рулетки.

У кожного свій азарт. Борис Акунін, наприклад, — пристрасний і азартний конструктор історій, призначених розважати нас із вами. Гра виходить за межі тексту останнього роману Акуніна «Ф. М.» і матеріалізується в реальному світі: той, хто відповість на нерозгадану героями загадку, отримає в нагороду «Перстень Порфирія Петровича» — золоту каблучку з діамантом у чотири карати.

Добре хоч – не закривавлену сокиру, якою Родіон Раскольніков убив стару процентницю.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво