ГОТУЮЧИСЬ ДО ГАСТРОЛЬНОГО ТУРНЕ

Поділитися
Серпень — час театрально-концертного міжсезоння: люди мистецтва нагромаджують фізичний і творчий потенціал на весь рік роботи, обмірковують плани, готуються до їх здійснення...

Серпень — час театрально-концертного міжсезоння: люди мистецтва нагромаджують фізичний і творчий потенціал на весь рік роботи, обмірковують плани, готуються до їх здійснення. Для численних гостей столиці продовжують працювати художні музеї, виставки, архітектурні комплекси, одне слово — все те, що становить традиційний культурний контекст будь-якого великого європейського міста. І все-таки без музики краса найдавнішого українського міста видається незавершеною, скидається на картину геніального майстра, на якій бракує останнього визначального мазка. Тому поява афіші з оголошенням прем’єри в Національній філармонії негайно викликала підвищений інтерес до цієї події. Заявлене було перше виконання в Києві масштабного Реквієму Антоніна Дворжака, значно менш відомого, ніж такі класичні зразки цього жанру, як заупокійні меси Моцарта та Верді, Керубіні та Брамса. Для виконання твору Дворжака, який раніше не звучав у Києві, об’єдналися два провідних колективи: Симфонічний оркестр Національної філармонії під орудою його керівника Миколи Дядюри і Національна заслужена академічна капела України «Думка». Уже саме це підносило концерт до рівня події.

Антонін Дворжак (1841—1904) — класик чеської музики, молодший сучасник Б.Сметани, композитор, із яким охоче співпрацювали і творчість якого високо цінували такі різні музиканти, як Й.Брамс і П.Чайковський. Високий професіонал, який вивів чеську музику на європейський рівень, засновник чеської композиторської школи ХХ століття, Дворжак завжди був дуже скромною людиною, називав себе «простим чеським музикантом». Хоча він домігся і в своїй країні, і за її межами найвищих почестей, йому довелося прожити нелегке життя. Примітно, що деякі події цього життя вписуються в сьогоднішній контекст: уже визнаний на батьківщині й у Європі, Дворжак їде в Америку, щоб поліпшити своє матеріальне становище. Судячи з того, що він, з одного боку, повертається через два з половиною роки, з другого ж — пише симфонію «З Нового Світу», вперше виконану в Нью-Йорку, яка вплинула, як і інші написані в Америці твори, на становлення американської професійної музики, — ця країна справила на композитора велике враження, а він залишив слід у її культурі.

Серед численних симфонічних, вокальних, оперних та камерних творів А.Дворжака особливе місце посідає духовна музика. Кожне звернення до неї так чи інакше пов’язане з тяжкими емоційними потрясіннями: кантата «Stabat Mater» написана після того, як композитор втратив підряд трьох дітей, «Біблійні пісні» на тексти старочеських перекладів псалмів Давида присвячені відходу з життя двох його друзів — Чайковського та піаніста й диригента Ганса фон Бюлова. Попри те, що звернення до таких жанрів пов’язане з певною культурною традицією, тут, швидше, варто говорити про глибоку внутрішню релігійність композитора. У відчаї вигукуючи De profundis («З глибини волаю до Тебе...»), людина шукає і знаходить допомогу Творця в ситуаціях, коли жодної надії, здавалося б, уже не залишається.

Аналогічні почуття склали програмний зміст Реквієму, написаного Дворжаком 1890 року. До кінця ХIХ століття традиційна католицька заупокійна меса дедалі більше набуває позакультового характеру. Ще Берліоз присвятив свій Реквієм жертвам липневої революції, і виконання його перетворилося на грандіозний цивільний церемоніал. Й.Брамс написав «Німецький реквієм», замінивши канонізований латинський текст вільно дібраними фрагментами з Псалтиря і Нового Заповіту в німецьких перекладах. Після прем’єрних виконань Реквієму Дж.Верді в Міланському соборі цей твір пам’яті великого італійського письменника Алессандро Мандзоні «вигнали» з костьолів на концертну естраду. За прикладом своїх старших сучасників, Дворжак також вносить деякі зміни в класичні канони побудови Реквієму, зокрема подвоює першу частину «Requiem aeternam», начебто двічі стверджуючи основну тему твору. Та найрадикальнішим змінам він піддає образну побудову музики. За винятком основної лейттеми, яка складається з чотирьох півтонів і символізує хресне розп’яття (сформований ще в музиці бароко «мотив хреста»), музика Реквієму сповнена незвичайного ліризму, м’яких мажорних інтонацій, що зближує її з творами Чайковського — більше, ніж із західноєвропейськими католицькими традиціями. Скорботу за тим, хто відійшов, людина в музиці Дворжака ніби долає завдяки співприсутності Спасителя, який розділяє з нею страждання і веде її до Світла.

Очевидно, що для виконання такого складного твору, який заповнює весь вечір на два відділення, потрібна не тільки професійна майстерність, а й здатність творчо працювати на рівні концепції, аби своєрідність авторського підходу до жанру та специфіка драматургії дійшли до слухачів у всій повноті. З цього погляду, виконання Реквієму київськими музикантами сприймалося, швидше, як репетиція на публіці, перевірка власного підходу до задуму, до кінця поки що не проявленого. Фактично, так воно й було, оскільки київська прем’єра проходить перед гастрольним турне містами Франції, для якого й розучувався твір А.Дворжака. Склалося враження, що колективам, швидше, потрібно було обкатати «замовлений» гастрольний опус, ніж представити на суд київських слухачів до кінця сформовану виконавчу версію.

Найбільш вдало прозвучали перші чотири частини, в яких контрасти світла й темряви, скорботи й просвітління взаємодоповнювали один одного, а оркестр, хор і солісти були єдиним творчим організмом. Пізніше музична тканина стала розповзатися, загальна концепція — розвалюватися, утруднюючи й притупляючи сприйняття. Вважають, значною мірою це сталося через недостатню роботу диригента з солістами. З одного боку, для участі в цьому проекті запросили провідних майстрів Національної опери України, народних артистів України Світлану Добронравову, Людмилу Юрченко, Олександра Дяченка й Валентина Пивоварова, досвід і талант яких поза сумнівами. З другого ж — завдання соліста в кантатно-ораторіальному творі далеко не рівнозначні тим, яких потребує виконання провідних оперних партій. Соліст у Реквіємі — це ніби людина з хору, один голос із багатьох однакових, який повинен не голосно заявляти про себе, а співвідносити характер і силу звучання з хоровою звучністю, підкреслюючи більш тонкі світлотіні та інтимно-ліричне забарвлення окремих музичних образів. Коли на виконання таких творів запрошують оперних співаків, завдання диригента — знайти необхідний баланс звучності, вписати яскраві індивідуальності солістів у спільну концепцію. Поки що цього належним чином не зроблено.

Якщо говорити про виконання в цілому — вибудувати спільний план, розподілити кульмінації заважало явне перевантаження звучності. Завдяки підвищеному рівню гучності від початку до кінця тринадцятичастинного циклу складалося враження виконання без подробиць, практично безперервного загального forte, за яким не тільки зникло безліч оркестрових знахідок А.Дворжака, а яке просто важко було сприймати на слух. Можливо, тут позначилося творче хвилювання, неминуче в будь-якій прем’єрній ситуації, і при подальшій роботі всі ці вади зникнуть.

Про підготовку Реквієму капелою «Думка» та її керівником Євгеном Савчуком слід сказати окремо. Саме їхня праця здалася найбільш продуманою й переконливою. Хор зміг передати багатство образної палітри партитури Дворжака, знайти цікаві темброві рішення. Позитивну роль, безумовно, відіграв і набутий капелою досвід виконання шедеврів православної духовної музики. Особливо це стосувалося моментів, коли співав чоловічий хор, ніби повертаючи музику Дворжака до давніх джерел, до сакральної атмосфери і тембрового колориту заупокійної церковної служби періоду її формування. З віртуозною майстерністю та блиском була виконана велика фуга, яка символізувала подолання емоцій скорботи й страху, потужне славлення «Царя приголомшливої величі», Творця і Сотворителя світу. Тут і властивий Миколі Дядюрі темперамент знайшов вдячний грунт для своєї реалізації. Як і початкові частини, фуга прозвучала найбільш цілісно, даючи надію, що під час зарубіжних гастролей українські музиканти достойно представлять цей непростий твір слов’янського композитора, багато в чому близький і нашій ментальності.

По поверненні з філармонії думалося про страдницькі дні нинішньої Праги, яка зазнала лиха, й вірилося, що прекрасне місто поетів і музикантів витримає це випробування, залікує заподіяні стихією рани. І тоді його знову наповнять натовпи туристів, у його концертних залах і театрах знову залунає музика, у тому числі твори славетного сина Чехії Антоніна Дворжака.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі