Господиня «дитячого» будинку. Галина Волчек: «У театрі я вірю лише у любов взаємну» - Культура - dt.ua

Господиня «дитячого» будинку. Галина Волчек: «У театрі я вірю лише у любов взаємну»

10 листопада, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №43, 10 листопада-17 листопада

Років тридцять тому в театрі «Современник» з’явився спектакль «Ешелон» за п’єсою Михайла Рощина, режисер — Галина Волчек...

Років тридцять тому в театрі «Современник» з’явився спектакль «Ешелон» за п’єсою Михайла Рощина, режисер — Галина Волчек. До майбутніх київських гастролей ця постановка відношення не має. Та важливий образ. «Современник» — немов поїзд далекого прямування (рівно 50 років у дорозі). Немов «ешелон», котрий транспортує такі необхідні нині художні та моральні цінності. Цей «паровоз вперед летить» — із обов’язковими зупинками (за спецрозкладом), зокрема й у Києві. Наступного тижня у рамках гастролей «Современника» (підтриманих «Внешторгбанком») — прем’єрні «П’ять вечорів» (із Оленою Яковлевою і Сергієм Гармашем) і хіт-довгожитель «Пігмаліон» (із тією самою Яковлевою і Сергієм Маковецьким). Галина Волчек зізналася «ДТ», що до Києва у «Современника» «любов уже давно хронічна, постійна — невиліковна».

— Галино Борисівно, вас треба привітати двічі. І обидва приводи вагомі. Піввіковий ювілей «Современника» — вітання номер один. І премія Товстоногова, яку ви здобули в Петербурзі — це вітання номер два.

— Дякую... Хоча для мене премія Товстоногова багато в чому стала несподіванкою.

— Що ж у ній несподіваного? Якщо не ви, то хто ж?

— Бачте, я вже звикла до того, що наш театр обходять у різних «преміальних» іграх. Та й «Современник» намагається у цих іграх участі не брати. Ну, скажімо, ніяк не реагує на нас оргкомітет премії Станіславського — що тут вдієш... З іншого боку, я спокійно ставлюся до різноманітних «мафіозних роздачок», за якими стоять конкретні люди. І мене їхні думки, їхні рішення не хвилюють абсолютно! Тому що в театрі я вірю лише у любов взаємну. Якщо її немає — тоді хитрощі, обман, лицемірство. Що ж до премії Георгія Олександровича Товстоногова — режисерської премії — то це для мене дуже важливо. Самі розумієте — Товстоногов. Цим сказано все.

— Тоді запитання, пов’язане з темою Товстоногова. У ювілейний сезон «Современник»повернувся до «П’яти вечорів» Олександра Володіна — п’єси, котра 47 років тому була у вашому репертуарі, хоча в БДТ Георгій Олександрович поставив її раніше за Єфремова.

— Так, незадовго до нашої прем’єри (це був сезон 1959—60 рр.), ця п’єса з успіхом пройшла в Ленінграді. На головні ролі Георгій Олександрович призначив чудових акторів — Зінаїду Шарко, Єфима Копеляна, Кирила Лаврова, Людмилу Макарову. П’єса Володіна тоді сприймалася як важливе висловлювання свого часу. То була п’єса-сповідь в епоху відлиги. І щось живе, людяне саднило в ній душі акторів і глядачів. Наші артисти навіть спеціально їздили до Ленінграда, аби подивитися виставу в БДТ. У нас у Москві, до речі, тоді ще не було власного майданчика — грали на різних сценах. «П’ять вечорів» репетирували й Олег Єфремов, і я... Власне, можна говорити про дві версії п’єси в ті наші «молоді літа». Не про змагальність, а саме про версії. На репетиції до нас, до речі, приходив Михайло Кедров, у ті часи — головний режисер Художнього. Якщо ж згадувати акторів, то в «Cовременнике» у «П’яти вечорах» були задіяні Олег Єфремов, Лілія Толмачова, Олег Табаков, Ніна Дорошина, Євген Євстигнєєв, я... От із цієї «спадкоємної» причини, у п’ятдесяту річницю театру, і важливо було згадати п’єсу. Хоча, загалом, тут зійшлося багато складових. І Володін — рідна для нас людина, друг «Современника», надзвичайна особистість. І актори наші — Олена Яковлева, Сергій Гармаш — давно не грали таких от ролей.

— Розумію так: ваші нові «П’ять вечорів» — далекі від римейка...

— Я ненавиджу поняття «римейк». І немає щодо нового спектаклю жодної «римейковості». Навіть близько. Час, коли ми репетирували-грали ті перші «П’ять вечорів» — то зовсім інший час, час якогось нашого «первісного театрального комунізму». Коли було особливе відчуття акторського братерства... Коли відмовлялися від офіційної регламентації нашої діяльності. Зараз — інша епоха. Я не кажу яка — хороша чи погана — інша... Однак той перший спектакль був особливим ще й тому, що тоді був період нашого становлення. Пам’ятаю, та постановка була вирішена у певній гамі — декорації у блакитних тонах. Якось улітку грали «Вечори» у приміщенні театру Маяковського. А робітники, мабуть, не зачинили якийсь люк над сценою. Раптом — злива. І потоки води змивають блакитну фарбу, актори падають у калюжі… Щось знакове, навіть метафоричне, було в тій ситуації.

— У нинішніх «Вечорах», як я розумію, ви були художнім керівником постановки. А безпосередньо режисер — хто ця людина?  Кажуть, учень Анатолія Васильєва.

— Молодий режисер... Олександр Огарьов. Ми його запросили. Він репетирував. Та коли за два тижні до прем’єри я прийшла на прогін, то схопилася за голову. Постало питання, чи варто взагалі випускати прем’єру. Потім зібралися в силі... Режисер прийшов лише на прем’єру. На поклони... Більше він у театрі не з’являвся.

— Ви досить прогресивно дивитеся на питання режисерської ротації. Просто навстіж прочиняєте двері для молодих постановників із суперечливою, хоча й медійною репутацією: Чусова, Серебренніков. Останній, як відомо, нещодавно поставив у вас «Антонія і Клеопатру» із Хаматовою і Шакуровим — і вже такі полярно різні відгуки у зв’язку з бліц-пародіями на деяких державних мужів...

— Так, напевно, і має бути. Думки різні, полярні — одностайності немає. Адже театр узагалі є досить дивною територією: цілковита єдність тут трапляється дуже рідко.

— Однак, як на мене, представники російської влади якраз дуже навіть одностайні в симпатіях саме до вашого театру: і Єльцин ходив, і Путін приходив на «Грозу» тієї ж таки Чусової, з тією ж таки Хаматовою.

— Справді, Борис Миколайович любить «Современник». І неодноразово до нас приходив. Я вже колись розповідала, що ще за радянської влади в нашому театрі була спеціальна урядова ложа. І простих смертних туди не пускали взагалі. І от, уявіть, відкрили нам її лише тоді, коли до влади прийшов Горбачов. До речі, і він, і Раїса Максимівна теж були нашими пос-тійними глядачами — причому ще зі студентських років. Нас багато хто шанує: Потанін подарував звукову апаратуру, Куснірович прихильний до театру. Багато хто... Проте 15 квітня, коли ми святкували ювілей театру, вирішили обійтися без VIP-персон — без бізнесменів, політиків — бомонду, істеблішменту... А запросили до залу саме тих глядачів, котрі зберегли вірність театру протягом багатьох років. Навіть десятиліть. Ми читали їхні листи. Переглядали їхні старі записки. Все це теж літопис театру. Того вечора до залу прийшло п’ятсот глядачів різних поколінь — тих, хто був поруч із нами всі ці півстоліття. Багато з них «пролазили» на наші спектаклі ще в 60—70-ті, коли були студентами. А, наприклад, одна дівчина з Гатчини, котрій сьогодні 18, розповіла, що вперше потрапила у «Современник» у 12 років — і відтоді по десять разів дивилася кожну нашу виставу. У ювілей ми подарували їм усім спектакль «Крутий маршрут». То був важливий для нас вечір... Як спогад про дні, коли півстоліття тому на «Вічно живих» у невеликій кімнаті школи-студії МХАТ із ганчір’яною завісою вночі зібралося понад сто осіб, і потім ці люди довго не хотіли розходитися після спектаклю: сперечалися, обговорювали, незважаючи на те, що давно зачинилося метро. Невідома сила об’єднала нас тоді. І це стало важливим імпульсом для «Современника» — і на завтра, і на післязавтра. Сподіваюся — назавжди.

— Галино Борисівно, уявіть, що зараз у вас творча зустріч із глядачами, на якій традиційно пишуть записочки із залу на кшталт «А в якій новій ролі ми побачимо свою улюблену актрису?..» Оскільки улюблених актрис в «Современнике» багато, почнемо з головної — із Марини Нейолової.

— Марина братиме участь у новому спектаклі на нашій «Іншій сцені» — в основі один із творів Булгакова. Це спільний проект, режисер Роман Козак, сценічний партнер Марини Мстиславівни — Віктор Гвоздицький.

— Тоді така «записка»: «Чому давно немає нових робіт у блискучої актриси «Современника», між іншим, однієї з тих, хто стояв біля його витоків — у Ніни Дорошиної, котру багато хто пам’ятає, здебільшого, за фільмом Меньшова «Любов і голуби» («Людк-а-Людк!»)?

— Справді, в Ніни нових робіт давно не було... Тепер буде. Вона бере участь у п’єсі Миколи Коляди, над якою лише розпочинається робота. З точною назвою поки що не визначилися. Робочий варіант — «Стара зайчиха».

— Ніяк не уникнути «гласу народу», коли йдеться про Валентина Гафта. Гадаю, багатьом хотілося б запитати, як він поставився до «зміни доданків» — адже тепер у «Пігма-ліоні« професора Хігінса грає не він, а Сергій Маковецький — спецгість із Вахтангівського?

— Гафт — перший виконавець ролі Хіггінса. Прекрасний виконавець. Але, як би це сказати, він «подорослішав» для цієї ролі... Тепер у київських глядачів буде можливість оцінити Маковецького. Тим більше що під час попередніх гастролей Гафта вони вже оцінили. А у Валентина в театрі теж попереду велика робота — у тій самій «Старій зайчисі»: це вистава «на двох», роль у нього досить несподівана, гадаю, саме та роль, яка зможе розкрити нові грані його таланту.

— Хто ставить п’єсу Коляди?

— Я.

— Тоді вже й не торкатимуся досить настирливої теми останніх років, пов’язаної з вами: чому самі давно не граєте на сцені «Современника»? Втім, може й варто торкнутися?

— Послухайте, Олеже, я вже сто разів відповідала на це запитання. Та відповім і стоперший. Я настільки заклопотана справами театру, що просто не можу дозволити собі знайти час, аби вчити текст нової ролі. Зарплати, розподіли, пошук нових п’єс, переговори з режисерами... От буквально вчора говорили з режисером Рімасом Тумінасом, котрий у нас нещодавно поставив «Марію Стюарт» Шіллера. Це прекрасний режисер, він погодився знову до нас приїхати. Але ж мучить і мене і себе! До останнього моменту не знає, коли приїде, що ставитиме. А ми не знаємо, як будувати свої графіки, плани. Загалом, вічний біг по колу. Саме тому і граю... Причому часто... От лише глядачі цього, на жаль, не бачать.

— Продовжую свою «гру» в «записки»? «Чим потішить найближчим часом іще одна улюблениця — Лія Ахеджакова?»

— Потішить... Спектаклем. «Три бабусі вечірком». У цій постановці крім Ахеджакової грають Алла Покровська й Олена Козелькова. Та ос-кільки Олена зараз захворіла, то й випуск спектаклю відкладається. Режисер — Борис Мільграм, який раніше ставив «Овечку» Надії Птушкіної з Інною Чуриковою.

— Галино Борисівно, у «Современник» нещодавно прийшла ще одна актриса, яку обожнює наше населення, — Марина Александрова, котра знімалася у серіалах «Зірка епохи» та «Бідна Настя». Здається, вона замінила Чулпан Хаматову в одній із її успішних ролей?

— Марина Александрова давно хотіла працювати саме в нашому театрі. У різних своїх інтерв’ю казала: «Мрію грати лише на одній сцені — на сцені «Современника». Та я не люблю «про запас» брати артиста в трупу. І ось у неї з’явилася можливість зіграти Пат у «Трьох товаришах», бо треба було трохи розвантажити Чулпан, яка зайнята у багатьох виставах із нашого репертуару. Як на мене, у Марини все вийшло чудово. Я відразу запропонувала їй не копіювати Чулпан, а шукати власний рисунок, і мені здається, вона його знайшла.

— Сама Чулпан та інші зірки «Современника» нині більш ніж активно ангажовані в кіно, у серіали, де за один знімальний день інколи платять по три тисячі доларів (залежно від статусу). І ви деколи не без металу в голосі кажете про це, навіть сварите їх, як дітей малих: от, мовляв, непутящі, відбиваєтеся від рідного дому.

— Я все розумію, все усвідомлюю: на театральну зарплату сьогодні прожити нелегко. Навіть якщо в людини немає сім’ї, їй важко викручуватися. Тим більше що навколо так багато спокус — реклами, фільми, серіали ці божевільні. Проте небезпечно, якщо в подібній ситуації театр для актора стає «запасним аеродромом», і всю свою енергію він віддає лише заробіт-кам на стороні. Дійсно, і гніваюся часом. Адже їх іноді просто неможливо зібрати на репетицію — через ці зйомки: ламаються графіки, зриваються плани. Та що вдієш? Прем’єри все одно треба випускати.

— Галино Борисівно, а можна спрогнозувати в театрі — хоча б успіх окремої вистави?

— Неможливо це зробити. Можна робити припущення щодо успішності або неперспективності тієї чи іншої роботи. Хоча... Багато чого навколо нас, зокрема в театрі, настільки змінилося... Насамперед змінилася психологія глядача, котрий приходить до театру.

— Ваш театр народився п’ятдесят років тому під певним «знаменом» — «Вічно живі», нагадаю читачу, що так називалася п’єса Віктора Розова, з якою ви стартували. Ось за ці півстоліття якось змінилися ваші уявлення про «живий театр»?

— «Живий театр», як на мене, це театр, котрий захоплює не вибухом холодної фантазії...

— Гарний образ...

— Це не я придумала, так сказав сценарист Тоніно Гуерра... Отож «живий театр» можливий тоді, коли він викликає співчуття і співпереживання. Коли на першому плані не безпристрасна «знаковість», не схематичні умобудови, а жива емоція, «життя людського духу», якщо хочете. Знаками неможливо замінити життя. Хоча, безумовно, театр житиме доти, доки він буде різноманітним.

З досьє «ДТ»

Галина ВОЛЧЕК. Народилася у Москві. 1955 року закінчила Школу-студію МХАТ. 1956 року разом із Олегом Єфремовим і групою соратників (Ігор Кваша, Лілія Толмачова, Євген Євстигнєєв, Олег Табаков і багато інших) брала участь у створенні студії молодих акторів «Современник». 1962 рік — режисерський дебют — «Двоє на гойдалці». 1967 — «Звичайна історія», Державна премія СРСР.

Із 1972 року — художній керівник Московського театру «Современник», на сцені якого відкрила для глядача багато творів — «Ешелон», «Поспішайте робити добро», «Зірки на вранішньому небі», «Крутий маршрут». Не-одноразово зверталася до драматургії А.Чехова — «Вишневий сад», «Три сестри». Величезною популярністю користується один з останніх спектаклів Волчек «Три товариші» за мотивами роману Ремарка. Також ставила спектаклі у США, Німеччині, Фінляндії, Ірландії, Угорщині, Польщі. Займалася театральною педагогікою за кордоном. Веде курс лекцій і практичних занять у Нью-Йоркському університеті. Від першого шлюбу з Євгеном Євстигнєєвим — син Денис.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво