«Господи, не дай мені зняти цей фільм!» Знаки долі Михайла Пташука, творця найпопулярнішого фільму «У серпні 44-го»

Нещодавно на наших сторінках йшлося про нову кіномоду — повальне захоплення продюсерів-режисерів «старою темою» СМЕРШу, диверсантів («У бій йдуть лише диверсанти», «ДТ», № 12). Режисером, який десять років тому почав реанімувати цю тематику, надавши їй потужного художнього імпульсу, був білорус Михайло ПТАШУК, котрий трагічно загинув у Москві в квітні 2002-го (саме в унісон із премією «Ніка», яка йому належала за цей фільм). Варто нагадати, що «У серпні 44-го» — екранізація роману Володимира Богомолова «Момент істини». Стрічка Пташука підштовхнула до подальшої успішної кінокар’єри таких акторів, як Євген Миронов, Владислав Галкін, Олександр Балуєв. Цей же фільм — один із чемпіонів телепрокату (його повторюють безкінечно, особливо в День Перемоги).

— Ліліє Михайлівно, рівно десять років тому — 1998-го — Михайло Пташук почав працювати над стрічкою «У серпні 1944-го»… З чого, власне, почалася ця історія?

— Справді, 1998-го Мініс­терство культури Білорусі запропонувало Михайлові екранізувати твір Володимира Богомолова «Момент істини».

Пташук перечитав роман вісім разів. І був вражений. Але зрозумів, що сценарій для картини написано 20 років тому. Причому, переважно, за допомогою ножиць. Із фаховою кінодраматургією це не мало нічого спільного.

Із колосальним трудом було створено режисерський сценарій. Почалися проби акторів... Але почати зйомки не змогли — не було коштів. Тоді вирішили зробити фільм разом із Росією.

Договір між Міністерством культури РБ і Держкіно РФ підписали. Але гроші знову не надійшли.

Тоді Михайло подзвонив режисерові Станіславу Говорухіну. І той запропонував вийти на депутата Держдуми Володимира Семаго, щоб саме він став продюсером проекту.

Семаго прийняв пропозицію. Але поставив дві умови: збільшити бюджет фільму до п’яти мільйонів доларів (дві третини з яких мали піти до Семаго) й дати йому можливість знятися в другій за значимістю ролі...

Обидві пропозиції були для Михайла неприйнятні. Пташук зневажав такі речі в кінематографі. А Євген Миронов сказав: якщо Семаго довірять головну роль, то він піде зі стрічки назавжди! «Уявіть собі, що в нашому фільмі одну з головних ролей виконує Жириновський!» — говорив Женя.

Минав час. Зникала натура. І Пташук на свій страх і ризик вирішив знімати масові сцени, де були задіяні тисячі військових і десятки одиниць техніки! Це було пекло! Мишко повертався в готель і падав з ніг. Його обличчя кривавилось від сонячних опіків...

Були дні, коли він навіть падав на коліна перед образами й молив: «Господи, не дай мені зняти цей фільм!»

Кожен день зйомок давався йому великою кров’ю. Семаго не платив людям зарплату. Але група вірила режисерові. Вони знали — Пташук не підведе!

Ну а як прийняли готовий фільм, думаю, розповідати не варто. Але мені особливо сподобався приз, який подарував повпред Південного округу Казанцев — це стела у вигляді тонкої жіночої постаті й напис: «За найкраще втілення теми любові до Батьківщини».

«Слід зауважити, що кінокар’єра Михайла Пташука повноцінно почалася саме в Україні. В Одесі. 1973 року на екрани вийшов його фільм «Про Вітю, про Машу й морську піхоту», де головні ролі грали Іван Миколайчук і Олександр Абдулов. Ця одеська стрічка удостоїлася престижних кінонагород — Гран-прі МКФ в Іспанії (1974 рік), Гран-прі ВКФ у Києві (1973 рік). Був період, коли Михайло Пташук працював у Сімферопольському драматичному театрі. Дружина режисера каже: «Я щаслива, що його стрічка «Про Вітю, про Машу...» вважається однією з найкращих українських дитячих картин. Мені приємно, що Надзвичайний і Повноважний Посол України в Білорусі Ігор Ліховий, щойно приїхавши в Мінськ, разом із Раїсою Недашківською поклав квіти на Михайлову могилу й сказав про нього прекрасні слова. Потім він прийшов і на відкриття пам’ятника… Так що Україна мені дуже близька».

— Якби ми шукали характеристики для образу Михайла Пташука, які з них найточніше відбили б його сутність?..

— Він був палким. Нестан­дартним. Усе його недовге життя було ланцюгом нестандартних але, як виявлялося згодом, правильних рішень.

Недарма, коли Мишко народився, його бабусі Лізі наснився сон, ніби в них з’явився золотий хлопчик... І цей хлопчик легко виліз на небо й усе його обійшов... І цей сон повторювався неодноразово.

З’явився він на світ 1943 року в бліндажі. Михайло згодом показував його мені — це такі бетоновані доти, яких і досі багато в Білорусі. І душа його, прийшовши на Землю в розпал цього жаху, побачила страждання, политу кров’ю землю. І це залишило в ньому такий слід, що згодом я зрозуміла, звідки в ньому така тяга до теми війни й чому він увесь час намагався до неї повернутися.

Я постійно казала йому: «Ну, як ти можеш увесь час знімати про війну? Ми вже втомилися від війни...» А він: «Я й радий би, але вона сама ніяк не закінчується».

Чому я сказала про нього «нестандартний»? Судіть самі: хлопчисько з глухого поліського села Федюки — і раптом захоплення кіно! Він ріс, як усі місцеві хлопці. Був пастушком... І лише коли в сільський клуб привозили кіно, він дивився усе підряд, доки не засинав прямо в залі! Очевидно, його вже тоді тягло до мистецтва.

Він із тугою дивився на екрані на поїзди, які відносили його в інше життя. І потім образ поїзда, що мчить, був майже у всіх його картинах. Пізніше він почав писати прекрасні оповідання — я знайшла їх у журналі «Новый мир», де тоді друкувалися найкращі письменники країни.

У його архівах, які я тепер розбираю, знайшла й чудову експлікацію чеховських «Трьох сестер», яку він створив ще в 17 років!

Наша дочка сказала якось на ТБ: «Ми жили з генієм! Але не розуміли цього». І тому ще в 16 років Михайло пішов із дому навчатися не в ремісниче, а вступив до культпросвітучилища. А потім — і в Мінський театральний інститут. Щоправда, звідти його через рік відрахували за... профнепридатність. І він подався до Москви, де його відразу ж прийняли в Щукінське до Бориса Захави.

— Ось тут, мабуть, і визначається ще одна характеристика — палкий?..

— Так, здавалося б, блискуче закінчивши Щуку й отримавши направлення в циганський театр «Ромен», можна було б на деякий час зупинитися. Тим більше — Москва; нехай крихітна, але все ж квартира; є дружина й дочка. Вже є певні успіхи: його запрошують головним спочатку в Казань, а звідти буквально перетягують у Симферополь — у Російський драматичний театр. Але він усе життя поспішав... У ньому жила якась термоядерна пружина. А ми моталися за ним по всьому Союзу!

Пташуку весь час мало. Він вступає згодом на Вищі режисерські курси при Держкіно СРСР — його бере в свою майстерню Георгій Данелія. По суті, Данелія, майстер Пташука, й підштовхнув його зняти як дипломну роботу відразу повнометражну картину «Про Вітю, про Машу й морську піхоту» — на Одеській кіностудії.

— Не всі його картини народжувалися так радісно, як та одеська... Адже Михайлові Пташуку довелося чимало воювати за різні свої стрічки на тому ж «Білорусьфільмі»...

— Кожна наступна картина втягувала нас у шалений потік — і ми неслися. Коли людина починає заглиблюватися в професію, тоді й виникають питання, проблеми. І з кожною стрічкою нагнітання складностей і проблем тільки зростало.

Незабаром нас запросили в Мінськ, відразу виділили двокімнатну квартиру, дали обом місце на студії. Але... не всі цьому зраділи. Адже приїхав конкурент. Деякі тузи заявили: «Ти в нас побігаєш асистентом режисера!..» А Мишко взяв і зробив «Час вибрав нас». За цей фільм його нагородили Всесоюзною премією Ленінського комсомолу за 1980 рік. І в тому ж таки 1980-му поставив «Візьму твій біль» — це був фільм про його дитинство, про батька й матір. Він вийшов таким пронизливим і білоруським, що був просто приречений на прихильність глядачів і критиків. І справді — була Державна премія БРСР за 1982 рік.

— А потім була його дуже відома стрічка «Знак біди» за однойменною повістю Василя Бикова...

— Це був уже 1985-й — перебудова. До влади прийшов Горбачов. Биков, інтуїтивно передчуваючи зміни, вирішив звернутися до своїх витоків. І тут його відчуття збіглися з тим, що почував Пташук. Він прочитав повість у рукописі й не спав усю ніч. Але, виявилося, що в душах художників і робітників ЦК партії різні струни.

Коли фільм було завершено, Михайла викликали один за одним: Іван Антонович, заступник відділом культури ЦК КПБ, а потім, у Москві, — Єгор Лігачов. Усі вимагали «пом’якшити» картину, підкорегувати сцени колективізації. Погрожували Михайлові навіть кінцем кар’єри.

А Биков і Пташук категорично відмовлялися щось переробляти. Вони не могли вчинити інакше. І фільм поклали на полицю. На кар’єрі режисера теж, очевидно, поставили хрест.

Але раптом у серпні
1986-го, коли Горбачов відпочивав у Криму, Держкіно СРСР підготувало для нього програму зарубіжних фільмів, куди випадково потрапив «Знак біди», «закритий» Лігачовим.

Пташукові зателефонував голова Держкіно Олександр Камшалов і сказав, що, мовляв, із ним говорила Раїса Максимівна й уся їхня сім’я під великим враженням від «Знаку біди». Це врятувало фільм і режисера.

Коли «Знак біди» вже тріумфально йшов на радянських і зарубіжних екранах, збираючи Гран-прі й схвальні рецензії, в рідній Білорусі не з’явилося жодного рядка про фільм, нехай навіть лайливого. Ні-чо-гі-сінь-ко! Але ж це фільм про рідну землю...

У щоденниках Михайла я якось знайшла запис: «Багато хто залишив свої сліди в нашому саду. До 1939 року — поляки, потім прийшли перші совєти, 1941-го — німці, 1944-го — другі совєти, але найбільше топтали сади свої, підлабузники й лизоблюди, намагаючись вислужитися перед Москвою, особливо в 1949-му, коли почалася колективізація...»

Цей запис значною мірою пояснює подальший вибір тем для роботи, для майбутніх його фільмів.

Адже далі був «Наш бронепоїзд», де йшлося про тих, хто працював у радянських концтаборах і навіть у роки перебудови вірив, що все ще повернеться, й вони знову заженуть народ за колючий дріт. Талановиті актори Гостюхін, Ульянов, Петренко, Філіпенко, Прийомихов зуміли яскраво показати цих нелюдів, і картина завоювала безліч призів.

Потім була трагікомедія «Кооператив «Політбюро», яка одержала призи в Стокгольмі, Лагові (Польща), Карлових Варах, Берліні. У своїх щоденниках Мишко напише, що «Знак біди», «Наш бронепоїзд» і «Кооператив «Політбюро» — це трилогія про долю країни. «Три фільми — і вся історія країни. Три фільми — і все моє життя», — писав він.

Але, Боже ж мій, через які рогатки доводилося продиратися!

На затвердженні «Бронепоїзда» члени комісії кричали, що час цього фільму ще не настав. Сценарій «Кооперативу» худрада студії тричі відхиляла. А в Москві взагалі заявили, що це — маячня.

Але завзятість Пташука перемагала... Переміг він і найважчі обставини, які супроводжували зйомки фільму «У серпні 44-го»...

— Але, очевидно, не можна перемогти долю... Якщо це можливо, нагадайте, будь ласка, про обставини, які призвели до загибелі прекрасного режисера.

— Коли він ще поїхав із Миколою Бурляєвим у Косово по монастирях, то, напевне, Господь уже готував його до цього останнього періоду земного життя... І навіть перед тим страшним днем був якийсь знак. Ми збиралися в Москву на вручення йому «Ніки» в шести номінаціях... А я ніяк не могла знайти свій паспорт. І навіть хотіла взагалі відмовитися від цієї поїздки. Але Мишко схопив мій старий закордонний паспорт і буквально силоміць затягнув у потяг.

Уже в купе я виявила, що паспорт лежить у сумочці. У Москві ми зупинилися в одному готелі. Він пішов у своїх кіносправах. Раптом мене охопила така туга, хоч вий... А його в цей час, виявляється, вже витягали з покрученого білого «Міцубісі»... Одна настирна жінка-менеджер умовила підвезти до готелю... Хоча там пішки всього 10—15 хвилин...

Це сталося 26 квітня 2002 року....