«Горе цьому місту!» Ще раз про мовну «проблему», дубляж і кінопріоритети - Культура - dt.ua

«Горе цьому місту!» Ще раз про мовну «проблему», дубляж і кінопріоритети

10 серпня, 2007, 12:09 Роздрукувати Випуск №29, 10 серпня-17 серпня

Напередодні виборів у «планах партій» і уряду — істерична стара пісня на новий лад: «язык твой — враг твой» (або «друг твой» залежно від певної політичної кон’юнктури)...

Напередодні виборів у «планах партій» і уряду — істерична стара пісня на новий лад: «язык твой — враг твой» (або «друг твой» залежно від певної політичної кон’юнктури). Тема не нова, заяложена навіть — але знову й знову входять в одну й ту саму ріку.

Російські фільми мають демонструватися лише російською

Здавалося б, зрозуміло, що в країні на ймення Україна державною мовою повинна бути українська. І не має значення, багато чи мало росіян у ній живе. У США люди з англосаксонським корінням давно вже в меншості. Однак нікому й на думку не спаде оспорювати державний статус англійської мови.

У Франції безліч арабів, але й вони не сумніваються, що державною мовою в цій країні може бути лише французька. Спробуйте заговорити в Парижі на вулиці англійською: якщо ви не турист, вам майже ніхто не відповість.

У сучасній Великобританії хто тільки не живе, але державною і панівною мовою є англійська. І так майже в усіх європейських країнах. Виняток — Швейцарія, Бельгія та Фінляндія. Але Швейцарія — це давній союз колись незалежних держав. Окремі кантони і зараз населяють французи, німці, італійці. Бельгія — це теж об’єднання незалежних раніше середньовічних держав — Фландрії та Валлонії. Там і нині дуже сильні сепаратистські тенденції, котрі можуть у майбутньому розірвати країну на частини. Як може розірвати Канаду і квебекський франкомовний сепаратизм. Навіщо ж іти таким шляхом? Двомовність Фінляндії — теж не приклад. Просто колись шведи були правлячою елітою цієї країни. Тому шведська теж залишилася державною, хоча нефінського населення там усього 10%.

А от у сусідній Швеції, де живе чимало фінів, державною мовою є лише шведська.

Чому ж ми повинні орієнтуватися на явні аномалії і небезпечні приклади, а не на загальноєвропейську практику?

Недавно зчинилася катавасія навколо російськомовного населення Естонії. За радянських часів дійшло до того, що естонці ледь не стали нацменшиною у своїй країні. Російська практично витиснула естонську. Країні загрожував косовський «сюжет». Але, слава Богу, нині пішов зворотний процес. Тепер люди, які хочуть стати громадянами Естонії, мають учити естонську. Одні вчать. Інші протестують. Вони неймовірно пишаються своєю великою мовою і не хочуть знати жодної іншої, особливо якоїсь там естонської. І офіційна російська влада це підтримує.

Ну гаразд, припустимо, естонська мова не звична російському вуху. А українська? Адже наші мови такі близькі. Коли знаменитий «Хрещений батько» був надрукований в Україні раніше, ніж у Росії, то я на власні очі бачив, як на Київському вокзалі в Москві спекулянти продавали україномовний журнал «Всесвіт» у чотири рази дорожче від його звичайної ціни. І росіяни, гадаю, без будь-якого словника, насолоджувалися розкішним детективом Маріо П’юзо. Хто сказав, що впали рейтинги латиноамериканських серіалів, коли їх стали дублювати українською мовою? Які були, такі й залишилися. Деякі навіть підскочили.

Вивчити українську мову російській людині елементарно просто. Заважає цьому лише наплювацьке ставлення й упертість. А коли смажений півень дзьобне в одне місце, опанують моментально. Приклади? Наш прем’єр Віктор Янукович, котрий нині досить-таки добре розмовляє українською. І Юлія Тимошенко майже досконало володіє українською. А кримський татарин, депутат Рефат Чубаров розмовляє українською мовою краще, ніж деякі нашоукраїнці.

Ніяк не зрозумію — чим обмежені мовні права росіян в Україні? Найпопулярніші газети друкують російською. Журнали теж. Книжки продають переважно російські. Телебачення в цілому російськомовне. Щоправда, трапляються факти чиновницького ідіотизму, коли фільми російською мовою для чогось дублюють або пропонують глядачам із субтитрами українською. Але ж це лицемірна дурість — вдавати, ніби наше населення (навіть західноукраїнське) не розуміє російської мови! З іншого боку, стає смішно, коли політолог Володимир Корнілов у програмі «Свобода слова» ледь не ридає, що його дочка не має можливості дивитися американські мультики рідною російською мовою! Їй вона хоч і рідна, але ж мультикам — ні. Їх зроблено англійською. І цілком закономірно, що в Україні їх демон­струють українською. Це стосується й інших англомовних фільмів. А російські картини мають іти лише російською. «Перегини на місцях» лише спотворюють естетику цих картин.

Інша річ, що більшість російських серіалів через їхню художню неспроможність навряд чи потрібно показувати в Україні таким масивом. І нема чого тут кричати про свободу глядацького вибору. Дехто, наприклад, хоче дивитися порнуху. То що, теж показувати? І показують же. Якщо пустити у вільний продаж наркотики, то, певен, півкраїни стане наркоманами. І невже можна вважати нормальним те, що й ігрові автомати руйнують благополуччя багатьох сімей і розбещують підлітків? Хіба правляча еліта країни не повинна стримувати згубні пристрасті своїх співгромадян? Якщо це, звісно, еліта, а не те, що в нас тепер є.

За всієї близькості наших мов ментальність у нас різна

Упроваджувати українську мову потрібно не примусово, а радше шляхом створення україномовних високохудожніх і при цьому вочевидь легких для сприйняття кіно- і телепроектів. Тільки тоді глядачі потягнуться до них. Та й національно-виховна робота провадитиметься. Будь-яка ідеологія, хоч би якою корисною вона була, без урахування глядацького інтересу — безглузда. У виховному сенсі наші естетські «кіносюри» абсолютно не мають користі. Невже не зрозуміло, що держава має дбати насамперед про духовне здоров’я нації, а потім уже про фестивальні нагороди? Престиж країни визначається не фестивальними призами, а економічним і моральним здоров’ям нації.

Державні мужі Росії це розуміють. Наші — ні. У Росії негласно панує гасло: «Держава повинна прямо або опосередковано фінансувати певну ідеологію в досить якісних фільмах, розрахованих на найширше коло глядачів». Яскравим прикладом такого посилу може слугувати фільм Федора Бондарчука «9 рота». У такому ж дусі тепер роблять і інші стрічки. У нас же «держзамовленням» в основному є те, що чомусь подобається кінокерівництву або має додаткове приватне фінансування.

Якщо хтось добуває хоч скількись сторонніх коштів, він може знімати (за держзамовленням) практично будь-яку ахінею. А це ж відверта дурість. Є додаткове фінансування чи його немає, ці фільми через відсутність на них глядацького попиту все одно не окупляться. То кому потрібна безглузда показушна гра в ринкові відносини? Яка мета держзамовлення? Збагачувати бюрократів чи створювати високоякісне глядацьке кіно? Якщо перше, то це відвертий грабунок держави, який прямо підпадає під дію Кримінального кодексу. То, може, поки цього не сталося, слід про це подумати? Адже в усьому світі продюсер — це людина, котра вкладає в кіно (на свій страх і ризик) приватні гроші. А в нас це безвідповідальний розпорядник державних кредитів. Хіба ж не дурниця?

А що стосується мови, то не слід забувати: без національного високоякісного кіно і телебачення мовну проблему вирішити не вдасться.

Мова — найважливіший чинник національної культури. Але чи тільки в ньому річ? Якщо поставити п’єсу В.Шекспіра українською мовою, чи стане вона «українською»? І чи перестав М.Гоголь, написавши «Вечори на хуторі біля Диканьки» і «Миргород» російською мовою, бути українським письменником? Я відчуваю його українство навіть у «Мертвих душах», які, здавалося б, не мають жодного стосунку до України. Упевнений, що російського письменника насамперед цікавила б не «птиця-трійка», а те, що на цій трійці їхав шахрай Павло Іванович Чичиков. Не став би він розводити романтичні лябонжі довкола екіпажа пройдисвіта. Тож за всієї близькості наших мов ментальність у нас різна. У російській поезії основною чеснотою вірша є дуже точно знайдене поетом слово. А в українській — створення атмосфери, образу. На цьому ґрунтувалося і наше так зване поетичне кіно. Підходити до нього з тверезими побутовими мірками — безглуздо. Та й фільми Довженка оповиті тією же національною аурою. Не в конкретиці там річ. Якщо переказувати сюжет знаменитої «Землі», то вийде, що це фільм про перевагу колективного ведення сільського господарства. Але хіба він про це? І до того ж — усі фільми Довженка знято російською мовою! Як, утім, і фільми Ігоря Савченка. То що, вони не українські? Коли йдеться про фільми Довженка, Савченка, «Тіні забутих предків» Параджанова, «Вавилон ХХ» Миколайчука, їхнє «українство» — незаперечна чеснота. А коли це суцільні безпардонні гопаки, шаровари і сало під горілку — гадаю, що через несмак і дрімучий провінціалізм, це не дуже добре. Не можна удавати з себе українця, потрібно ним бути. Причому, як показує досвід того ж Сергія Параджанова і Марка Донського («Райдуга»), важливим є не етнічне походження режисера, а щире проникнення в дух цього народу, любов до нього.

В одного з наших режисерів я колись, іще за радянських часів, запитав: «Чому ти хочеш знімати свій фільм не в Чернігові, а у Володимирі? Адже точно таке ж провінційне місто, із дуже схожими церквами?..». А він мені відповів: «Да на кой мне хрен ваша Украина! Мне сам хохлацкий дух противен!». Зараз він, звісно, нізащо не повторив би цих слів. Йому і згадувати про них, напевно, неприємно. Але тоді для деяких наших кінематографістів, цілком зорієнтованих на Москву, це було навіть ознакою гарного тону. Зовсім не означає, що вони знімали погані фільми. Іноді навіть дуже хороші. Але вони не мали до України жодного стосунку. А деякі з них, навіть етнічні українці, догідливо таврували бандерівців та іншу «націоналістичну наволоч», заробляючи на цьому держпремії і фестивальні нагороди.

Один наш кінорежисер навіть сам на себе донос написав: мовляв, у процесі роботи над сценарієм почув у ньому націоналістичний душок і як чесний комуніст не можу це ставити! І не поставив. А поставив цей фільм інший режисер. І справді мав неприємності. Тоді це було нормально, оскільки будь-що національне, окрім рушників і гопаків, не заохочувалося. І навіть не стільки в Москві, скільки тут, у Києві.

Те, що річ була не лише в ідеології, а саме в українському дусі, яскраво показує історія з фільмом Юрія Іллєнка «Білий птах із чорною ознакою». Чого там тільки не було: і осуд бандерівщини, і радісна зустріч населенням Радянської армії 1939 року, і знову радісна зустріч її 1944-го, і пофарбований у червоний колір трактор, який незрозуміло навіщо тягли на височенну гору… Але цей фільм, навіть попри головний приз на Московському кінофестивалі, в Україні замовчували. Така сама доля спіткала і деякі інші роботи Іллєнка, в яких він хотів проявити себе саме українським режисером. Це і «Криниця для спраглих», і «Вечір на Івана Купала».

… учитися, учитися, учитися — професії

Рівень того чи іншого фільму визначається насамперед якістю сценарію, чого в нас майже ніколи немає, осмисленою режисурою та акторською грою. Усе це створює глядацький попит. На більш-менш серйозне кіно наш, розбещений телегидотою глядач, на жаль, не піде, але орієнтуватися бодай на «просунутих» українців дуже навіть варто.

Невже не зрозуміло, що нашу тележуйку створюють люди з IQ дурного мишеняти. Порівняно з ними навіть латиноамериканські серіали, що їх без кінця ганять, можна вважати зразком логіки та смаку. Їх знімають нехай і за поганими, але вже написаними романами. У всякому разі, кінці з кінцями сходяться.

Але ж не обов’язково знімати за «поганими». За старих часів (невже вони були кращими за нинішні?!) екранізували й пристойні книжки. Хоча б «Сімнадцять миттєвостей весни» Юліана Семенова, романи Вайнерів, «Стара фортеця», «Ад’ютант його превосходительства», багато інших. Та й нині, коли екранізують Достоєвського і Булгакова, іноді виходить непогано. Чудово був написаний сценарій «Бандитського Петербурга», котрий поставив обдарований Володимир Бортко. Він зняв першу частину фільму. А другу й решту частин знімали інші режисери. І відразу стало зрозуміло «ху є ху». Але чи багато з наших молодих режисерів по-справжньому володіють професією? От і виходить кон’юнктурна «помаранчева» кінокаламуть, «Штольні» та «оскаропросні» «Аврори».

Якби українське кіно, не втрачаючи національної самобутності, досягло бодай середнього професійного рівня кіно російського, то, напевно, варто було б говорити про реальність його існування. А то, не досягнувши хоч якоїсь майстерності, наші режисери, заохочувані кіноначальством, заходилися виготовляти малозрозумілі «сюри», в яких професія абсолютно не потрібна, а необхідне лише безпардонне нахабство.

З іншого боку, наші телеканали опускають глядачів, заохочуючи всіляку каламуть.

Розумію: цензура — погано. Але аморальне безмір’я й сваволя — іще гірше. За якість телепродукції усе ж таки хтось мусить відповідати. А так — «Усе на продаж!». Рейтинги визначають абсолютно все. «Горе цьому місту!».

І ще: слід пам’ятати, що національні тенденції в кіно та його високий професіоналізм — аж ніяк не антиподи. Це ще до війни довів Ігор Савченко своїм «Богданом Хмельницьким». Проте українським режисерам годилося б не дуже дослухатися численних, часто нічим не виправданих похвал наших доморощених кінознавців, а, як казав Ленін, «учитися, учитися, і ще раз учитися», тільки не комунізму, а передусім професії.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №28, 20 липня-26 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво