Гончарний круг - Культура - dt.ua

Гончарний круг

17 серпня, 2007, 12:18 Роздрукувати Випуск №30, 17 серпня-24 серпня

«Особисто Ватченко організував потік розгромних статей проти «Собору», — згадує Валентина Гончар, удова письменника.

Час рікою плине, і незабаром матимемо нагоду знову згадати про знаковий роман української літератури — «Собор» Олеся Гончара: сорок років тому письменник завершив роботу над книжкою (а надруковано твір 1968-го у часописі «Вітчизна»). Доля роману, як відомо, досить непроста. Навіть попри те, що її автор на той час був уже і лауреатом, і орденоносцем, і членом ЦК Компартії України, і живим класиком (романи «Прапороносці», «Тронка», «Берег любові»)... Про події, пов’язані із «Собором», а також про особистість Олеся Терентійовича — розмова з Валентиною Данилівною Гончар, удовою видатного письменника.

«Роман було вилучено з бібліотек на два десятиліття»

— Колись на запитання кримських студентів, чи не соромно йому за «Собор», Олесь Терентійович відповів, що йому ніколи не було і не буде соромно за будь-який зі своїх творів...

— Це справді так... А щодо «Собору»... Якось Олесь Терентійович, дуже схвильований, приїхав з Новомосковська (неподалік Дніпропетровська), де відвідував будинок для літніх людей. Один старенький, ридаючи в нього на плечі, розповідав про сина, який віддав його в цей заклад. Олесь кілька разів їздив до нього і згодом увів у свій роман під прізвищем Нечуйвітер. Там же, у Новомосковську, він і побачив той самий собор-красень.

— Письменник наразився на шалену партійну критику з приводу роману. З чим, на ваш погляд, це було пов’язано — партію так «схвилювала» тематика твору?

— На час написання «Собору» першим секретарем обкому партії у Дніпропетровську був Олексій Ватченко. І нібито в нього була схожа ситуація: він теж віддав батька в аналогічний інтернат. Створюючи роман, автор про це, звісно, не знав. Але то стало однією з причин, чому так паплюжили книжку, яка побачила світ саме в рік 50-ліття Олеся Терентійовича. Спершу рецензії на роман були схвальні, аж поки його не прочитав Ватченко. Він особисто організував потік розгромних статей проти «Собору», які мало не щодня з’являлися в обласних і центральних газетах. Ватченко ні перед чим не зупинявся. Давав учителям підписувати наклепницькі статті, написані кимось іншим. Були задіяні не тільки вчителі, а й робітники заводів, які взагалі твору не читали.

— Це тоді було звично. Згадується: «Солженицина я не читал, но осуджаю».

— На жаль... Але ж Ватченко книжку таки прочитав! І на пленумі ЦК виступав із нападками на автора, звинувачуючи його в наклепі на радянську дійсність. Слідом почали паплюжити навіть у місцевій пресі. Пам’ятаю дуже злу статтю в криворізькій газеті «Червоний гірник». Редакція надіслала нам на домашню адресу стос тих газет. Я написала головному редакторові, без відома Олеся Терентійовича. Зчинився такий галас! Той редактор переслав матеріали аж у ЦК, долучивши якусь анонімку (потім Олесеві її показали), де йшлося, зокрема, ніби я дочка білоемігранта, та зводилися інші наклепи. Стільки бруду тоді вилилося на Олеся Терентійовича! Роман було вилучено з бібліотек на два десятиліття. Отакий був подарунок до ювілею.

— На своєму ювілеї Гончар говорив про червоних коней літератури, на яких годі накинути партійного хомута. Досить різко як на той час. Як відреагувала Спілка письменників України на вихід «Собору»?

— На диво, дуже виважено. Лише окремі «діячі», такі як Чалий, Басенко, Хорунжий гудили, як вони казали, антирадянський твір. Гадаю, не тільки тому, що Гончар у той час очолював спілку. Спочатку були схвальні рецензії Леоніда Новиченка, Маргарити Малиновської. Зокрема й у московській пресі. Ну а згодом з’явилася розгромна рецензія Шамоти. Він був директором Інституту літератури. Справжні письменники щиро підтримали автора. Почитайте хоча б лист Григора Тютюнника. Це ж крик душі, його схвильованого серця. До речі, ви сидите в кріслі, де любив сидіти Григір.

— Чи змінилася ситуація коли Ватченко переїхав до Києва?

— Він став головою Верховної Ради УРСР і з Олесем Терентійовичем мав лише офіційні стосунки. Колись Микола Бажан сміявся: мовляв, сьогодні вам, Олесю, сам Ватченко вручатиме нагороду. Але особисто Ватченко ніколи не звинувачував автора, не вимагав пояснень щодо книжки і навіть не розмовляв із ним на цю тему.

«Він був віруючою людиною, хоча рідко бував у церкві»

Валентина Данилівна Гончар
Валентина Данилівна Гончар
— Як реагував Олесь Терентійович на ту кампанію?

— А як можна сприймати в повному розумінні слова гоніння на свою адресу? Мені було лячно за нього від тих нападок — несправедливих, злих, заздрісних. Більшість читачів підтримували автора. Була, пригадую, лише одна телеграма — без підпису — такого змісту: «Нічого не залишається, тільки куля в голову». Таке нелегко пережити.

— «Собор» був виданий без купюр?

— У першому виданні — львівському — твір побачив світ таким, яким його подав до редакції автор. Згодом, коли роман почали цькувати, то, кажуть, навіть у Львові злякалися, заходилися палити наклад. Подальший друк зупинили. Те, що вціліло, продавалося на чорному ринку за чималі гроші. Роман був уже набраний і в Москві — у редакції журналу «Дружба народов», але після шаленої критики в Україні набір розсипали. Пізніше Олеся Терентійовича просили і Щербицький, і Ляшко, і Бажан приходив умовляв: «Зробіть правки, покажіть, що ви зважили на критику партії, допрацювали, зробили висновки. Без цього і депутатства можуть позбавити, і в ЦК не оберуть». Треба було зробити правки, вилучити особливо гучні місця, наприклад: «Мистецтво — єдине пристанище свободи». Але Гончар на це не пішов, категорично відмовившись правити текст. Роман залишався забороненим, автора вивели зі складу ЦК КПУ.

— Минуло двадцять років…

— ...і «Собор» було видано в Москві російською мовою в додатку до всесоюзного журналу «Дружба народов». Тільки після цієї публікації роман почали видавати і в Україні. Для видавництва «Веселка» автор зробив деякі стилістичні правки, щоб у подальшому при передруках орієнтувалися саме на це видання. Але це були не ті ідеологічні правки, яких від нього вимагали колись партійні чиновники.

— Олесь Терентійович був релігійною людиною?

— Він був віруючою людиною, хоча рідко бував у церкві. Вважав, що бабуся врятувала його своїми молитвами. Вона дуже молилася за онука. Олесь розповідав, як, сидячи в окопі, раптом, ніби кимсь підштовхуваний, підхоплювався й перебігав в інше місце. За секунду туди, де щойно сидів, падав снаряд...

— У 1991 році Олесь Гончар був народним депутатом Верховної Ради СРСР. Як він зустрів незалежність України?

— Усім серцем. Як будь-який патріот своєї землі. Він же про це мріяв багато літ. А депутатом його обрали українські письменники. Ходив на майдан, де голодували студенти, серед них була й наша онучка, підтримував студентські вимоги і покладав великі надії на розбудову нової України. До речі, після цього голодування він вийшов із партії. Інша річ, що потім побачив, які люди прийшли до керівництва державою. Він називав їх «когорта безсовісних». Люди на початку дев’яностих перетворилися на жебраків, економіка занепадала, зарплатня не виплачувалася. Культура і мова нищилися, письменники перестали видаватися, і він усе це бачив.

— Як Олесь Терентійович ставився до оточення, яке славословило й вихваляло його, вважаючи деякі твори ледь не вершиною світової літератури?

— Він не дуже тим переймався. Хоча якось казав, що письменник повинен працювати на позитивних емоціях. Цінував критиків, які спрямовували його на шлях удосконалення, звертали увагу на щось, чого сам не помічав.

«Ще й досі намагаються вколоти то за те, то за інше»

— У щоденниках Олеся Гончара є рядки, присвячені Голодомору в Україні. Його родину теж не оминуло це лихо?

— Він був у сьомому класі, коли писав своєму другові Олесеві Юренку, що в нього вже опухають ноги. Це було на Полтавщині, у селі Бреусівка Кобеляцького району, куди ходив до школи. Він вижив, але скільки з родини померло! Пізніше обурювався позицією «великого гуманіста» Максима Горького, який приховав наявність голоду в країні від Ромена Ролана та інших європейців.

— Олесь Гончар за радянських часів був одним із найшанованіших письменників, твори виходили масовими накладами. Чи справді йому тоді вільно дихалося?

— Ой ні. Він часто мріяв: «От, якби можна було писати на повну котушку». Та хіба Олесь Гончар був винятком? Більшість писало завуальовано, а то й кон’юнктурно, бо інакше не надрукують. У ньому завжди спрацьовував внутрішній цензор. Адже довелося побувати в харківському концтаборі на Холодній горі, знову опинитися на нарах не хотілося...

— Я пам’ятаю його вірші про Холодну гору. А як він опинився в концтаборі?

— 1942 року під Білгородом потрапив у полон: не піднімаючи рук, просто німці оточили цілу армію. Таких, як він, було 250 тисяч! Спочатку тримали в таборі під Білгородом, потім перевели до Харкова. Він це не тільки у віршах описав, а й у романі «Циклон». Усе життя над ним дамокловим мечем висів цей полон. Може тому в творчості мусив іти, до певної міри, на компроміс із радянською системою і весь час доводити, що нікого не зраджував. Пригадую анонімки із закликами перевірити біографію письменника. Коли йшов у депутати, то в анкеті чесно написав, що був у полоні. Але Підгорний (член ЦК КПРС) сказав: «Цього не пиши!». І Олесь Терентійович переписав анкету.

— Часто дорікали Олесю Терентійовичу депутатством, членством у партії, тим, що був Героєм Соціалістичної Праці, академіком тощо?

— І сьогодні дорікають. Кожен обирає свій шлях. Хтось обирає дорогу за ґрати. А Олесь Терентійович став членом ЦК, аби захищати таких, як Василь Стус. І взагалі українську літературу. Хіба тільки цим дорікають? Ще й досі намагаються вколоти то за те, то за інше. Ось працівниця Інституту літератури Гундорова дописалася до того, що взагалі не визнає творчості Гончара. В останній своїй роботі вона пише про Франка як про масона. Є люди, які складають славу нації, її пантеон, їх треба шанувати, а не паплюжити. Гадаю, що з мертвими так поводитися грішно.

— Уже дванадцять років поруч із вами немає Олеся Терентійовича. Чи слідкуєте ви за літературним процесом в Україні?

— У силу своїх сил і можливостей. Але оцінюю літературу за тими самими мірками, що й Олесь Терентійович. Він своїми творами ніс людям добро і світло. Не сприймав літератури дна. Хоча не заперечував, що все це є: і жебрацтво, і ненормативна лексика, і торгівля тілом… Але ж світ урятує не це, а краса. Краса, яку дав людині Бог, а не той морок, куди невдячна людина тікає від Нього. Нині самозакохані автори аж надто копирсаються в самих собі, відкриваючи якісь химерні філософічні глибини там, де їх немає. Багато нікому не потрібної містики, мало власне художніх образів і цікавих благородних тем. Ідуть за модою і тим, що диктує ринок. Але все це бульварщина, а не справжня література, яка переживе десятиліття. Звичайно, не все так погано. Є молодь, яка подає надії. Наприклад, серед лауреатів Премії Олеся Гончара, яка існує вже десять років. Хочу зазначити, що є дві такі премії — одна державна і одна недер­жавна. Остання, німецько-українська, має вікові обмеження. Засновники цієї премії — меценати з Ессена пані Крутєвська і пан Дітер Карренберг. Її присуджують молодим авторам до 30 років. Оскільки я в журі цих премій, то бачу, що наші лауреати мають неабиякі перспективи.

— А з ким товаришував Гончар? Хто був у колі його найближчих друзів?

— По-перше, це наш сусід Юрій Яновський. З інших письменників — Павло Загребельний, Юрій Мушкетик, Микола Зарудний, Микола Бажан, Василь Бережний, Олексій Коломієць, Володимир П’янов.

— Валентино Данилівно, а в якій сфері працюють сьогодні ваші діти й онуки?

— Син — нейрофізіолог, закінчив біофак у Москві, працював у Києві, а тепер у США. Донька — перекладачка з англійської, живе і працює в Києві. Її донька, наша онучка Леся, яка голодувала 91-го на Майдані, — філолог, випустила власну збірку «Казки портового міста». У Лесі двоє синів — Нестор і Дем’ян. Мої правнуки — це нині моє життя.

— Ви майже все життя присвятили класикові літератури. Не шкодуєте, що, можливо, через це не реалізувалися, як мріяли в студентські роки?

— Ні, не шкодую. Хоча, бувало, іноді дорікала чоловікові, що могла б стати доктором наук. Десь із початку шістдесятих, я вже допомагала йому в роботі: він саме працював над «Тронкою». В Олеся було багато записників, окремих папірців, на яких він робив нотатки, записував вислови, якісь думки. Потім я все передруковувала. Із часом, коли вже в нього почала боліти рука, він мені диктував. Тепер, через роки, я зрозуміла, що була, мабуть, на своєму місці. До цього часу продовжую працювати над чоловіковою спадщиною.

Вибрані сторінки

Валентина Данилівна познайомилася з Олесем Гончаром у Дніпропетровську. Він тоді якраз повернувся з війни, вступив на 4-й курс філфаку університету (три курси закінчив іще до війни у Харкові). Вона теж вибрала філологію. Так трапилося, що вони жили на одній вулиці — Клубній. А спілкуватися почали вже безпосередньо в університеті. Він одразу ж призначив їй побачення...

...Наступного року святкуватимемо 90-річчя від дня народження Олеся Гончара. За рішенням Кабміну «Наукова думка» видає академічне зібрання творів письменника в 12 томах (уже вийшов 5-й том). Київська школа №76 віднедавна носить ім’я О.Гончара. Комісію із творчої спадщини письменника очолює Іван Драч. Вона і формуватиме план ювілейних заходів.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво