Гнатова хата. Франківці відзначили 120-річчя від дня народження свого батька

Поділитися
Учора на сцені Національного театру імені Івана Франка згадували Гната Юру — батька франківського дому...

Учора на сцені Національного театру імені Івана Франка згадували Гната Юру — батька франківського дому. Про нього проникливо говорив Богдан Ступка. Потім — «Одруження Фігаро»: саме ця п’єса Бомарше багато важила як для самого Юри, так і для художньої перспективи франківців. Гнат Петрович — справжній «хазяїн» вітчизняного театрального обійстя. Неперевершений комік і трагік, геній якого і сьогодні захоплює в старому записі вистави «Мартин Боруля», де його гра у фіналі просто вражає: «БОруля? Чи БЕруля?» Театральні архіви зберігають багато спогадів і рецензій, пов’язаних з іменем Юри. Деякі сторінки і хотілось би перегорнути.

«Хлопці, дівчата, а ви снідали?»

Театр Гната Юри, як відомо, народжувався у важкі, божевільні часи громадянської війни. Коли, здавалось би, музи повинні мовчати, бо на авансцені — гармати.

Але Гнат Петрович розпочав свою «громадянську війну» — за український театр. І виграв її блискуче. Хоча, ох як нелегко було.

Холод, голод, 1920 рік, місто Черкаси, в якому всюди снують військові. І місцевий театр — дерев’яний будинок всього на 500 місць. Це була Гнатова хата — театр, який він усією своєю родиною створював наперекір всім пересторогам. Біограф франківців Лев Білоцерківський згадує ті часи: «Гасові лампи ледве освітлювали залу й сцену. Публіка сиділа у верхньому одязі. А акторам, яких у костюмах Мольєра брали дрижаки, було не зовсім весело. У дальніх кутках сцени — дві невеличкі кімнатки. В одній одягались і гримувались чоловіки. У другій — жінки. Це були кімнатки, де зберігалось перше майно франківців… Самі ходили в ліс по дрова, щодня по черзі топили печі — на сцені і в залі, щодня чистили і мили підлогу».

Що цікаво, Гнат Петрович, починаючи кожну свою репетицію, виходив до акторів із суворою вимогою — навіть серед тотальної розрухи у місті і в житті: «На сцені має бути обов’язкова чистота! Має бути порядок у всьому! І має бути абсолютна тиша!»

І, ніби у військовій частині, актори без запізнень збиралися на сцені. Репетиції він починав словами: «Хлопці, дівчата, а ви снідали? А чи смачна була картопля?»

Франківці тим часом влаштовували «сімейні картопляні свята» під головуванням свого «шефа». Те, що перепадало від Червоної армії — до театру! Те, що зробили в самому театрі — також в одну сім’ю! До речі, про сім’ю.

Театр Франка на своєму старті, по суті, створювала родина Гната Юри. Сам Гнат Петрович. Його дружина Ольга Рубчаківна. Старший брат Юри — Терентій Петрович. Його дружина — Феодосія Барвінська. Менший брат Юри — Олександр Юра-Юрський. Його дружина — Анастасія Шведенко. Сестра Юри — Тетяна Юрівна і її чоловік — Михайло Пилипенко.

З великою любов’ю всі також згадували матір Гната Петровича — Меланію Григорівну. Вона завжди була заклопотана як загальними справами, так і своїм жвавим внуком Толею (сином Терентія). Матуся Гната Юри — вважайте «богоматір франківського дому»... Так-так. Ця літня жінка робила для театру все що могла. Варила обіди для всіх. У Вінниці і в інших містах дбала про комфорт колективу. Вона прала білизну і театральні костюми для акторів. Латала дірки в старому сценічному вбранні. Коли її не стало, плакав весь театр, відмінили виставу «Лісова пісня» — проводжали Меланію Григорівну в останню путь.

Той же Лев Білоцерківський писав: «Багато ходило чуток і пліток про засилля в театрі імені Франка «родини Юри». Та про необмежену диктаторську владу самого Гната Петровича. Насправді воно було зовсім не так…»

«З голими руками, але з гарячим серцем»

Звичайно ж, на довгому творчому шляху було і «так» і «не так». Дехто вважав Гната Юру справжнім деспотом. Хтось ображався на нього. Бо Юра міг спалахнути як сірник. Він був імпульсивною людиною. Навіть з братами своїми у нього траплялися часті суперечки. Як темні хмари, інколи вони йшли одне на одного. І коли разом сходились Гнат Петрович і Терентій Юра, то хоч ховайся за лаштунки! Але все ж таки Юра умів і визнавати свої помилки. І не можна назвати його «монополістом» репертуару франківців. При ньому в театрі багато ставили Глаголін, Ватуля, Кошевський, Бучма, Василько. Режисери й актори з полярними художніми поглядами.

«Пригоди бравого солдата Швейка»
Сучасники Юри згадують, що його імпульсивність особливо виявлялась у процесі репетицій. Він ніяк не міг зрозуміти, як ото інші його колеги-постановники приходять до акторів із заздалегідь вибудуваними в голові мізансценами та іншими планами. «Це неможливо! — обурювався Юра. — Це значить зв’язати себе по руках і ногах». І сам Юра, за свідченнями багатьох франківців, приходив на свої репетиції «з голими руками, але з гарячим серцем». І все найкраще у нього народжувалось в момент імпровізації. За це його обожнювали актори. Наталя Ужвій свого часу писала:

«Я завжди відчувала велику насолоду, працюючи з Гнатом Петровичем. Ніколи не забуду сповнених великого творчого натхнення репетицій п’єс, які ставив цей невтомний майстер-режисер, чудовий знавець життя, людей. Просто бувало дивуєшся, звідки у цієї людини бралося стільки енергії, сил, завзяття, молодості. Так, саме молодості! Ніколи, скільки я працювала з Гнатом Петровичем, навіть у похилі його роки, я не помічала під час творчої роботи на його обличчі хоч маленької рисочки втоми».

Майже щовечора бачили Гната Петровича в театрі, хоч справа не завжди цього потребувала. Він приходив, щоб «контролювати» ще і ще раз вистави, які йшли вже далеко не вперше. Репертуар театру Юри завжди був різноплановим.

«Гайдамаки» Т.Шевченка, «Цар Едіп» Софокла, «Фуенте Овехуни» Лопе де Вега, «Весілля Фігаро» Бомарше, «Камінний господар» Лесі Українки, «Ревізор» М.Гоголя… П’єси І.Тобілевича.

Так було завжди. І тоді, коли театр народився у Вінниці. І нині, коли в репертуарі гідно представлена і класика, і західна драматургія. І триває, як завжди, пошук.

«Гнату – от МХАТа»

Ще одна архівна сторінка… Улітку 1922 року франківці прибули до Кам’янця-Подільського. З афіш, написаних від руки на грубому різнокольоровому обгортковому папері і розвішаних по місту, кам’янчани дізналися, що прибулий до них театр носить ім’я Івана Франка, а першими виставами будуть «Весілля Фігаро» Бомарше та «Йоля» Ю.Жулавського.

Одна місцева газета тоді писала: «Театр імені Франка — один з небагатьох українських театрів, які йдуть новими шляхами. Вони порвали із старим репертуаром і з старою технікою». Автор замітки закликає жителів міста відвідати спектаклі франківців: «Такий високопоставлений театр лише зрідка попадає в Кам’янець. Хто хоче провести вечір серед гарних естетичних переживань, повинен відвідувати вистави театру…»

Поділлю тоді загрожувала епідемія холери. Голод косив сотні людей. Номер газети, де було надруковано про гастролі нового театру, відкривався закликом на всю широчінь першої шпальти. «Хто не вніс грошового податку, той злочинець! На його совісті тисячі смертей голодуючих людей.

І ось за таких обставин у червні 1922 року розпочалися виступи франківців у Кам’янці. Жителі міста охоче дивились вистави. Збір від багатьох спектаклів йшов на поміч голодуючим України. В коротенькій рецензії на виставу «Урієль Акоста», надрукованій в місцевій газеті «Вісті» написано: «Гра трупи показує нам правдиве мистецтво, підносить дух і розпалює жадобу до краси, надихає вірою і бажанням праці й самопожертви… Митцям і творцям красоти — подяка».

Звичайно, не всі вистави тих років були на художній висоті. Але своєю щирістю вони завоювали симпатії глядачів. І душею вистав був саме Гнат Петрович.

У виставі «Мисль» за п’єсою Л.Андрєєва він грав роль безумного Керженцева. І рецензент із захопленням пише: «Він один був мислю… Він втілився в образ страшної самотньої мислі, мислю була просякнута кожна жила артиста, кожний рух промовляв мислю. Гра була закінчена. Повна артистичного творчого трепету. В творінні артист доходив до вершин свого таланту».

…17 серпня 1922 року п’єсою Г.Ібсона «Примари» театр закінчував гастролі у Кам’янці. Громадськість влаштувала колективу і його керівникові хвилюючі проводи. У перерві між першою і другою дією, коли всі, хто вітав артистів, були на сцені, з гальорки посипались сотні друкованих привітальних карток від глядачів, адресованих талановитим українським митцям.

«А звідки Гнат Юра взявся?» — запитав Остап Вишня в час п’ятилітнього ювілею франківців. І відповів на це своє запитання так:… «Народився, як кажуть, од батьків. Батьки його були селянами, самі на себе працювали, самі їли… Найманої праці не експлуатували…»

Очевидно, тому і виходили у Гната Петровича такі яскраві образи простих людей з народу. Таких, скажімо, як Мусій Копистка в трагедії М.Куліша «97».

Сучасники згадують, що глядачі плакали, шалено аплодуючи актору в цій ролі. То був справжній шедевр.

А ще були його Малоштан у «Диктатурі», Стьопочка в «Житейському морі». Або Швейк — жвавий як краплинка ртуті, трохи незграбний чоловічок у звичайній сірій солдатській формі. Майже кожним своїм жестом актор викликав гомеричний сміх у залі і не тільки комедійними ситуаціями, в які весь час потрапляє його бравий солдат. У кожному слові було стільки тонкого гумору, а в погляді хитруватих очей стільки прихованого розуму, що глядач мимоволі захоплювався цим образом.

А ще Терешко Сурма в «Суєті» Карпенка-Карого. Саме про цю роль писав Остап Вишня в тому ж гумористичному нарисі про Гната Петровича.

«Суєту» бачили? Терешка Сурму? Не бачили?! От і розказуй вам після цього… Подивитесь — тоді й самі побачите, де в Гната Петровича той талант…»

Коли б зібрати на одному театральному майданчику всі образи, створені генієм Юри, то перед нами постане досить різноманітне товариство— селяни, мислителі, пройдисвіти, філістери…

За своє п’ятдесятирічне творче життя він створив понад сто образів! Одним з найкращих у творчій біографії вважається Мусій Копистка у трагедії Миколи Куліша «97».

Були часи, коли ця вистава йшла по двадцять днів підряд — щовечора. І всі квитки продано! І щоразу перед виставою адміністратор театру О.Боярський зв’язувався з пунктом медичної допомоги: «Кареті швидкої треба бути в театрі рівно о 10 вечора! Після другої дії. Чому? Тому що після страшної сцени голоду люди в залі непритомніють».

Сучасники Юри згадують одну з мізансцен: «Бідна хата незаможника. На сцені сидить Копистка—Юра і мовчки крутить цигарку. Закурює. Здається, немає ніякої дії. Але тривога насувається, обступає зал, стискає серця тривогою…»

Гнат Юра у виставі «Мартин Боруля»
Годі й говорити, якими гранями виблискували образи Юри у виставах «Пригоди бравого солдата Швейка», «Сто тисяч», «Мартин Боруля», «Суєта», в багатьох інших. Одного разу зірки московської сцени під час гастролей франківців створили такий собі капустяний каламбур: «И коллектив актерский МХАТа не прочь иметь такого Гната».

Такого справді годі було шукати. Ставив, грав, хазяйнував, керував. Ніколи не скаржився на втому. А коли були перерви на репетиціях, миттєво зникав суворий образ хазяїна франківської хати. І він захоплено навперебій розповідав анекдоти, зустрівшись з Шумським, Бучмою, Яковченком. Юрій Шумський згадував: Юра так міг реготати, що ледве земля не дрижала і небо розпанахувалось. А Гнат Петрович тим часом посміювався: «Ти талант, Матюшо. З мене 20 копійок!»

«…з брата здирають останню свитину – то Україна»

Але повернімося до запитання Остапа Вишні: «Де ж усе-таки взявся Гнат Юра?»

А «взявся» він на нинішній Кіровоградщині (1888 рік, село Федварі), в краю, який став колискою українського театру. Звідти походять славнозвісна сім’я Тобілевичів, М.Кропивницький, Ф.Левицький, І.Мар’яненко. В Єлисаветграді виник перший професіональний український театр. Це — слава Заньковецької, Садовських, Саксаганського, Затиркевич-Карпинської, Ліницької.

У цьому місті і розпочав свою діяльність Гнат Петрович. Почав із рецензій на спектаклі різних труп. Із перекладів українською творів Некрасова. Юра й сам писав вірші:

«Ти знаєш, мій друже,

є ще один край,

Де кривда існує,

панує «глитай»,

Де з голоду діти,

мов мухи ті, мруть,

Де з брата останнюю

шкуру деруть,

Де кров неповинная

морем хвилює,

Де зло над добром

сміється-кепкує,

Де з брата здирають

останню свитину —

— то… Україна.»

Дуже болісно. І дуже сучасно.

Уже коли в місті утворився драматичний гурток, Гнат Петрович перейшов до безпосередньої роботи на сцені — як актор і як режисер.

Але справжнє диво сталося 1907 року. Ось як він сам пише:

«У 1907 році трапилась велика подія. Я став професіональним актором. Це було весною, Єлисаветград зеленів садками. У кущах бузку співали солов’ї. Співала і моя душа. Знаменний день! Сьогодні на виставу «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», яку наш гурток грав у міському театрі, завітав відомий антре­пренер С.Максимович. Побачивши мене в ролі Горнова, він прийшов за куліси і запропонував вступити в його трупу. Не тільки актором, а й… режисером. Хіба я міг відмовитись?

Сцена була моєю світлою мрією!

Так почалось моє мистецьке життя в професіональному театрі, почалися мандри та блукання по «городам и весям» Російської імперії: Що то була за трупа? Вона мало чим відрізнялась від багатьох інших мандрівних труп, що народжувались, немов бульбашки на воді, і блискавично лопались, не залишаючи після себе ніяких слідів, крім боргів…»

Мандруючи з трупами по «городам и весям», Гнат Петрович якось зустрівся з Панасом Саксаганським. Відомий актор тоді зауважив: «Чомусь молоді люди часто гадають, що праця в театрі — це, так би мовити, веселе, легке життя. Оплески, квіти, вино. А це не має жодного стосунку до справжнього мистецтва…Стати актором можна навіть у наші важкі часи. Та яким? Поганим — навіщо? Тільки зіпсуєш собі життя. На професіональну сцену треба йти людині з талантом, освіченій, культурній».

Минатимуть часи, і дуже багато їх мине, поки здійсняться мрії про високе. Але Гнат Петрович романтично вірив, що настане час «вільного прекрасного мистецтва».

У своїх спогадах «Мої стежки і зустрічі» дружина І.Карпенка-Каро­го Софія Віталіївна Тобілевич писала: «Молодіжний колектив Г.П.Юри здійснив мрії всього життя Івана Тобілевича (Карпенка-Карого) про український театр….»

За п’ятдесят п’ять років своєї творчості він зазнав і успіхів, і гіркоти сумнівів. І невдач, і помилок. Але не помилився в одному…

«Артист, — говорив Гнат Петрович, — повинен прагнути до витонченості, вишуканості. А вишуканість — це поняття, яке не можна підігнати під одну мірку. Вона одна у Флобера. Інша у Тургенєва. Ще інша у Льва Толстого… І на сцені при відтворенні різних типів вона теж різна: але вона необхід на, бо одна з неодмінних якостей мистецтва — це святковість.»

Юра сам був святом. Святом, яке завжди…

«Після Бучми мені нема чого робити в «Украденому щасті»

Теплі і досить розмаїті спогади про Гната Юру залишив Юрій Ягнич, який багато років працював у театрі ім. Франка. Ось лише деякі фрагменти з його мемуарів «Подих життя».

…Я назавжди збережу в пам’яті той день, коли вперше прийшов в будинок, де жив Гнат Петрович, по вул. Маяковського, 2, і де зараз на стіні меморіальна дошка з написом «Тут жив Гнат Петрович Юра…».

Тоді йому минуло вже 75 років, і він залишив театр. Але, як і раніше, був жвавий з допитливими очима, що майже не втратили юнацького блиску. На столі лежали списані аркуші паперу. Гнат Петрович починав писати свої спогади…

Митець серйозно хворів, але не любив говорити про це.

Весною, влітку або ранньої осені, коли навпроти дому в сквері вже полум’яніло листя каштанів, я часто бачив Гната Петровича на балконі. Поглядаючи вниз, вітаючись, він запрошував:

— Заходьте, заходьте.

І не встигнеш переступити поріг, а господар вже поспіхом розпитує:

— Ну що новенького? Розповідайте! Його цікавило буквально все. Артиста захоплювало життя в усіх його проявах, бо Гнат Петрович любив життя. Коли ж хвороба позбавила його можливості виходити на вулицю, я не раз заставав Гната Петровича за спогляданням улюблених картин, що прикрашали стіни його квартири. Подовгу стоячи біля полотен Пимоненка, Трутовського, Орловського, Глущенка, Шовкуненка, він очевидно в думці блукав у зеленому гаю, тішився спокійним літнім вечором на березі річки, вдихав аромат квітучого саду, поринав у тишу неповторної української ночі. На обличчя його набігав смуток, коли він вдивлявся в картину Шовкунчика «Зів’ялі маки»…

Гнат Петрович любив живопис, розумів його і багато років збирав твори відомих художників, завжди захоплювався картинами, розповідав «біографію» кожної з них.

Фашисти спалили дорогоцінну колекцію. Після війни з новою енергією Гнат Петрович продовжував відшукувати рідкісні картини. Це йшло від широти його інтересів, від любові до мистецтва і не тільки театральні помисли його були в театрі. Із самого початку життя він жив театром, дихав неповторним повітрям куліс, яке живило його, немов цілющий бальзам, і не міг примиритися з думкою, що прийшла старість. Він завжди повторював:

— Я не почуваю себе старим, навіть підстаркуватим. Думаю, що зможу ще добре попрацювати на користь мистецтву.

…Часто в кімнаті, де по стінах розвішані картини і стоять антикварні меблі, від чого вона нагадувала залу музею, збиралася сім’я Гната Петровича…

…А скільки було незабутніх зустрічей і цікавих випадків у житті митця? Гнат Петрович хотів написати про все це у своїх спогадах і навіть працював над книгою. Не судилося її закінчити.

Скільки задушевних слів почув я, коли митець згадував Борисоглібську, Осмяловську, Шумського, Кощевського, і очі його туманились. У спогадах про франківців я відчував справжню любов до своїх «дітей»...

— Правда, інколи вони бували неслухняні. Доводилось декого і карати, — жартував Юра.

— Он, бачите,— вказав мені Юра рукою з балкону.— Діставалось йому від мене.

Я глянув униз: повз будинок ішов Микола Федорович Яковченко.

— А який же актор чудесний! — ласкава усмішка світиться на батьківському обличчі...

— Перед війною під час гастролей театру ім. І.Франка в Москві завітав на виставу «Украдене щастя» Іван Михайлович Москвін. І ось на сцені починає жити і любити, і страждати Микола Задорожний—Бучма, — згадує Гнат Петрович. — Ми знали, що мхатівці збираються ставити цей Франківський драматичний твір, а Москвін має грати Задорожного. Після вистави я побачив Івана Михайловича; він стояв зосереджений і після тривалої паузи тихо вимовив:

— Задорожного я не гратиму. Після Бучми мені нема чого робити в «Украденому щасті». Отакий був мій синаша Бучма!...

…Гнат Юра міг захоплюватись випуском якоїсь нової машини, науковим відкриттям. Довгі роки він був у повному розумінні слова робітником київського заводу «Укркабель». До останніх днів у нього жила невситима потреба праці. Мені здавалося, що і в лікарні, коли Юра зовсім не підводився з ліжка, в безсонні ночі в його свідомості відбувалось незриме творче таїнство. В тому, що це було справді так, переконує його остання просьба. За кілька годин до смерті він раптом гукнув мене, коли я виходив з палати:

— Одну хвилиночку!

Я підійшов.

— Не забудьте сказати балетмейстерові і режисеру, щоб вони передивились танці в «Лихій долі». Ось тут,— він витяг з-під подушки зошит,— мої режисерські помітки. Хай подивляться.

А через дві години Гната Петровича не стало...

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі