Гасіть «зірки»!

…А тепер, читачу, спустімося з елітарної хмарини (насолодившися спілкуванням із Юрієм Норштейном, наприклад) на грішну землю. На землю, ретельно утрамбовану «зірками» — нашими поп-фігурантами. Це вам не жарти, якщо «зірок» нині у мільярд разів більше на землі, ніж на небі! Очевидно, вже сам Творець втомився трудитися на своїх духовних плантаціях, відволікаючись на наше божевільне-божевільне теледозвілля. Потім, можливо, махнув на все те рукою: «Та горіть ви синім полум’ям! Співайте-танцюйте... Робіть, що хочете!.. « Вони й танцюють — у «Танцях із зірками-3» («1+1»). І співають на всю горлянку скрипучих фанер — у «Фабриці зірок № 1» («Новий канал»). А ми — зокрема, я — інколи медитуємо на «зоряні» теми.

Для трудівників філфаків давно перезріла неорана колізія для однієї дисертації. Взяли б і попрацювати б нарешті над «особливостями лінгвістичної мутації поняття «зірка» протягом останніх десятиліть — на прикладах кіно та шоубізнесу».

…Непіднята цілина, панове!

Та або інша зірка ще півстоліття тому — це, як казав Голохвастов, «…не как-либо что!» А мільйон-мільйон астероїдів нинішніх, які постійно падають (і співають кепсько) — це вже «что-либо как!»

Пам’ятаю, як тонкий поціновувач «прекрасного далека» Віталій Вульф одного разу при мені ностальгував: «Справжня зірка передбачає унікальність, рідкісність і несерійність! Їй властива чарівність індивідуальності. І вже під самим її ім’ям розуміють легенду і недомовленість».

Гарно як. І не піддається реалізації — нині. І вже від себе скромно доповню: справжня «зірка» відрізняється від несправжнього «Чумацького Шляху» хоча б тим, що до неї неможливо дотягнутися. «Я из пушки в небо уйду, ди-ги-ди-ги-ду, ди-ги-ди-ги ди!» Ага, згадали?

…Ось і хотілося б мені «не дотяг­нутися» до співачки Н.Могилевської, наприклад. Але ж немає жодної можливості! Хочеш не хочеш, а тебе примусово «дотягнуть». Бо «такі закони шоу-бізнесу!». І тільки за ними й живемо, розумієш... І наша дівчина — скрізь-усюди. І про терни її особистої долі, завдяки жовтим скрижалям, незабаром тараторитимуть без жодної запинки — на шкоду таблиці множення.

Ні, ви тільки оцініть цю «подію державної важливості»: буде-не буде виробляти свої «па» на телепаркеті? Велика дилема, фатальна «загадка»! Нам уже справді більше робити нічого, ніж тижнями побиватися й дивуватися: чи дочекаємося цю співачку на «Танцях із зірками», чи вона в астрал полетить? Теж мені — Годо.

Або ж співачка І.Білик — її знаменита конкурентка по цеху. Образ неймовірно розтиражований, комп’ютерно-запрограмований, безсовісно нав’язливий. Здається, він усім доступний і крізь усі сита просіяний. Також «закони» — одні на всіх. Чим більше років минає з часу її дебютів, тим спокусливіші спідниці і гірший репертуар. І, не сперечайтеся, це ті ж таки «закони шоу-бізу»! Був один раз у моїй персональній творчій практиці останній шанс довести самому собі: так, липова «зірка», але хоча б поблискує. Але, треба ж такому статися, штовхнув нечистий на те, що в них «сольною програмою» називається. Програма, на мій особистий подив, виявилася... без фанери! Але зробили це кримінально даремно. Оскільки «сипінням у тернині» здався той фатальний «концерт». Як, утім, і всі наступні. Безголосся й натуга, провінційна бундючність і вкрай скромна сценічна чарівність, яка не простягається навіть до порога кабінету директора палацу «Україна» (не кажучи вже про балкон). А що вдієш? — «Зірка»! Горить... І говорить... Про що завгодно — не замовкаючи, без упину, на всі теми.

У цьому плані від зірок-балакунів якісно відрізняються мовчазніші наші представниці того ж стану. В них хоча б більше таємничості (начебто «нерозгаданості»). Наприклад, над текстами поодиноких інтерв’ю популярної зірки С.Ротару раніше активно корпіла піарниця К.Васильєва, а тепер цю шляхетну роботу ретельно виконує невістка артистки Світлана. І «живе слово» зірки — на вагу золота! Особливо в період передвиборних кампаній. За іншу нашу популярну зірку (без лапок!) Т.Повалій зазвичай завжди віддувається її чоловік І.Ліхута. І в цьому, уявіть собі, теж певна дискурсна «таємниця».

І, здавалося б, у дебатах щодо остогидлої навколозіркової теми давно підбив риску один фарбований папуга, заявивши в Ростові-на-Дону скромній вірменській дівчинці: я, мовляв, зірка, а ти... (далі йшла всім відома неперекладна пейоративна лексика). Але днями уже в нас — специфічний розвиток «астрології». Телепропаганда доносить до споживача черговий виріб глянцевих справ майстрів — журнальчик під оригінальною назвою…«Зірки». Єзус Марія, допіарилися до того, що до «рейтингу» суперзірок записали навіть покійну М.І.Цвєтаєву! Бунтівний дух поетеси, мабуть, тієї миті несамовито злетів над Єлабугою, потім завив-заголосив — і пригадав, як ця «зірка» колись влаштовувалася посудомийкою, як шукала мотузку в далекому селищі за відсутності непутящого сина. « Застынет все, что пело и боролось, сияло и рвалось…» Це ніби і про наш шоу-біз. Тепер уже про цілі «фабрики...»!

***

Днями, пірнувши у смітник, який величається «форумом», вирішив поцікавитися різноголосою думкою віртуальних співвітчизників про нашу чергову телевізійну важність — про «найгучніший проект сезону» — «Фабрику зірок №1».

Ні, друзі, ну не можна ж так злобно… Та з такою спопеляючою ненавистю, що… На своє лихо, продюсер цього «поп-комбінату» розмістив на блозі «УП» ще й гумореску власного авторства, та під якою назвою — «Головними героями України стали звичайні молоді люди» (так і хочеться вигукнути «Ура!»). Чим додатково накликав на свою буйну голову кілобайти глузувань, збиткувань. Ніби підірвав цей милий чоловік економічну стабільність батьківщини, а не вивів на подіум черговий поп-призов жовторотих клоунів. Можна подумати! «Сподіваюся, що цей грандіозний проект стане подією важливішою, ніж політичні торги й інтриги… Події в культурі визначають розвиток суспільства». Звісно, Юро, саме ця «подія», і особливо в нашій «культурі», все й визначить — і насамперед наш із тобою «розвиток»; і особисто я в цьо­му не сумніваюся. «Наша фабрика буде іншою — Україна не Захід і не Росія». А це вже Л.Кучмою запахло…» На відміну від виборів — це подія епохальна». Можна, в цьому місці я промовчу?..

…«Перша українська» — на «Новому» — перший же гучний «схлип» телесезону. Гучно почали, фанерно заскрипіли. В буквальному сенсі. Тиждень тому в прямому ефірі чи то в мене телевізор здриг­нувся, чи то в них фонограма напружилася, проте номер «Hi-Fi» (плюс фабрикант) пройшов із такими технічними накладками, що хоч вуха затикай! Куди звукорежисери дивляться?!

Але й це не головна втрата заходу.

Головне — стандарти солодкавості (обраних). Ніби калька сьомої російської фабрики, де обов’язкові в асортименті: 1) зразкові хлопчики, 2) млосні дівчата, 3) і одна гостя з дружньої африканської держави.

«Суцільний кошмар», як уже всі помітили, ця пара ведучих — Андрій (Доманський) і Василиса «Премудра» (очевидно). Проблема навіть не в патріотичних рецидивах, мовляв, розмовляють тільки російською, а «Фабрика» ж — українська... По-перше, ви послухайте, «що» вони кажуть. По-друге — «як». І по-третє — «про що»... «Навіщо» — я вже навіть не запитую. Сюди треба терміново виписати чудову, живу й дотепну Яну Чурикову з Москви. Її фабричний конферанс — вільний, енергійний — ніколи не вульгарний, не дурнувато-блазенський, як у наших «василис». Хоч яка, а все ж таки «школа» для підростаючих.

Втім, і в цьому питанні є помилка. Чомусь втовкмачили собі в голови, буцімто теле-«фабрики» — це стаціонарні стартові майданчики для майбутніх естрадних артистів! Наскільки мені відомо, у багатьох країнах (окрім Росії, звісно) це просто розважальне шоу для заохочення місцевої самодіяльності — співають, дуріють, розважають домогосподарок, ровесників. І нічого з них не взяти! Лише зрідка — і дуже рідкісна птаха — долітають до середини тієї ріки, яка «великий шоу-біз». Наші ж неодмінно силкуються виліпити зі свіжої безформної «глини» якусь новоявлену «Пугачову», чи «Мадонну», чи «Ротару». Або, на крайній випадок, «крихітку» Б.Моїсеєва, що нині не так проблематично.

Мінус української фабрики — відсутність хоч якогось ефекту новизни. Української новизни. Навіть з урахуванням стандартів ліцензії та кріпосних форматних соцзобов’язань. Якщо російську телезабаву я, як приречений споживач маскульту, інколи дивлюся недільними вечорами бодай заради відмінної роботи режисерів, які обставляють кожен пісенний номер, як спектакль Дзіфіреллі... То в нас — у кращому разі — лише хлопчик смикається на мотузочці, кволо підспівуючи фанері І.Білик про любов, яка отрута. «Новизну» за сім сезонів давно розмастили по тарілках сусідніх «фабрик» (тут їх дивляться не менше). А медалі першопрохідників уже на вітчизняному аматорському полі — на грудях батька «Шансу» І. Кондратюка. Той раніше за Ю.Нікітіна масово висвятив пастухів у діджеї, а свинарок — у співачок. І таки довів: без спеціальної освіти і без зоряних учителів у нас знаменитим артистом може стати хто завгодно! Тільки рота роззявляй... У міру потреби.

Як на мене персонально, найболісніша прикрість цієї першої української «Фабрики» (хочеться сподіватися, що останньої) — навіть не її безпомічні статисти (що з них візьмеш?), а тільки «педагог»... Але це вже суто художня, інтелігентська трагедія, а не маскультівські «трелі». Якщо відомий режисер, котрий стояв колись в одному ціннісному ряду нарівні з М.Захаровим, К.Гінкасом, С.Данченком, Г.Волчек, А.Гончаровим, Л.Додіним, раптом з відчаю чи з безгрошів’я стрибає в інший «семантичний» ряд... Та ще й долучається до професійного множення порожнечі й попсового безглуздя... Тоді як Волчек репетирує Чехова, а Додін — Гроссмана... Та-а-к. Ось так і переставляються колись гучні репутації. Ось так і глушить «фанера» колись живі голоси «культури», якою в нас нині стурбований тільки батько-попечитель «лажі гудбай». Загалом, «Амінь!»

***

А якщо вже про підошви — про «Танці» — під номером три... Шоу, звісно, має тривати. А номери множитися, вбрання змінюватися, партнери старатися. А «зірки» самозапалюватися — хоча б на період чергового сезону (в павільйоні кіностудії імені Довженка). Якби не турбувало одне — сумнівність паркетних розкладів.

Припустімо, третій сезон цих «Танців...» — це міжнародна «ліга». Тоді давайте всім «телевізором» рахувати, у скількох країнах проходять «Танці». І чи кожна країна відряджала сюди своїх чемпіонів? І чому більше половини учасників — власне, наші рідні «фейси», «підошви» та «фонограми»? Отож уже — порушення правил гри? І, отже, таємний умисел і явний промисел вилазять із головою назовні — вичавити з формату останні соки! Доки рейтинг не сплющиться остаточно. Власне, рейтинг тре­тьої спроби поки що далекий від тріумфальних показників першої-другої. Адже чим тоді запалювали публіку паркетні танці, перетворюючись зі звичайного шоу на суспільну подію? «Модулем» казки про Попелюшку — технологією дивовижного перевтілення (на очах у чесного народу) найбільш недолугих «фефел» на чудових красунь (красенів). Але... все! Цю бачили. А цей уже «перетворився». І поки що (хочеться сподіватися — тільки поки що) не вибудовується додаткового сюжету, незважаючи навіть на міжнародний гарнір.

...А ось якби українські креативники зі «Star-media» пішли, за прикладом російського телебоса К.Ернста (зірки в цирку, зірки на рингу), хоч трохи далі, звернувши вбік... І замість студії Довженка запроторили цих «зірок», скажімо, у відстале українське КСП — під очниці всевидючих камер...

Яка краса — «Зірки в КСП»! Н.Могилевська доїть корів, І.Білик клопочеться у свинарнику, а С.Лобода ударними темпами сапкою винищує кормовий буряк на п’яти зарослих бур’янами гектарах... Там їм, до речі, і місце. І всі при рейтингах. І при мінімальних економічних затратах (на звуці, світлі, бутафорії та костюмах точно б зекономили). І головне, як казав товариш Сталін, «…только вЭликая цель рождает вЭликую энергию!».

Отож давно час із подвоєною «енергією» гасити цих «зірок», а, в хорошому сенсі, вирощувати справжніх артистів (однак розмріявся!). Щоб хоч у нащадків не виникало помилкових вражень, буцімто Білик була «вЭликая певица», а, скажімо, статисти із серіалу «П’ять хвилин до метро» — хоч якось пов’язані зі сферою прекрасного. І філологам, нарешті, варто зібратися на силі, згадати молодість, запропонувавши шоу-бізнесовій спільноті лексичну варіативність терміна «зірка», який уже набив оскому. І наректи їх усіх, наприклад... «пінопластом». Пластом піни... Мильними бульками, які постійно булькають на поверхні. І шкоди начебто ніякої, лише очі інколи щипають.

Тоді, можливо, все і б стало на свої місця? У кожному разі, «Фабрика пінопласту» на «Новому» каналі працювала б без виробничих відходів — на радість продюсерові, який відроджує, як виявилося, «культуру».