Гарсоне, кухоль мелодій! У меню — саунд по-українськи

В Україні ще досить часто дивуються, коли дізнаються: попиваючи каву за п’ять-десять гривень у тій чи іншій кав’ярні, де лунає музика, десять копійок від вартості напою платиш авторам, виконавцям і продюсерам — за музику! Інша річ: ту музику, можливо, не всі й чути хотіли б… Але ж… Частина абонентської плати за кабельне телебачення, рекламних бюджетів телебачення і радіо так само йде за неї рідну… Супермаркети й казино, нічні клуби й перукарні — усі, хто заповнює гнітючу тишу ненав’язливим музичним фоном, теж платять за це. «To play is to pay», — як лаконічно стверджують наші нідерландські колеги.

За що платити?

У професійному музичному середовищі як популярна легенда здавна побутує одна історія. 1847 року композитори Поль Анріон і Віктор Парізо разом із письменником Ернестом Буже вечеряли в ультрамодному на той час кафе-шантані «Амбасадор» на паризьких Єлисейських Полях. Прослухавши виконуваний там їхній твір «Матінка Мішель в Італійській опері», вони відмовилися оплатити рахунок за вечерю. Здивованій адміністрації пояснили, що ті продають відвідувачам мелодії, за які нічого не сплачують їхнім авторам (що, втім, було цілком звично на той час). Далі ці пани, за сприяння видавця, подали на власника кафе до комерційного суду департаменту Сена, котрий у вересні 1847 року заборонив виконувати твори позивачів в «Амбасадорі». Оскільки рішення суду не було виконане, автори подали новий позов, і вже наступного року кафе відшкодувало завдані позивачам збитки.

Відтоді вважають, що саме цей фінансово-гастрономічний конфлікт породив таке явище, як колективне управління музичними правами, а згаданих французьких авторів називають фундаторами однієї з найвідоміших у світі організацій колективного управління — Організації авторів, композиторів і музичних видавців (SACEM).

Втім, якби нині директорові радіостанції чи тієї ж таки кав’ярні, де крутять або виконують музичні твори багатьох авторів і виконавців, ішлося про дотримання прав інтелектуальної власності, він був би змушений із кожним з них укласти окремий договір і кожному виплачувати винагороду. Фактично він мусив би найняти цілий штат кваліфікованих юристів, які б невсипущо вишукували правовласників і вмовляли їх укласти договір.

Почасти для запобігання такій ситуації і виникло колективне управління. І не в останню чергу з огляду на бажання самих користувачів — не витрачати гроші на утримання гігантського штату юристів, а платити одній організації, яка б потім розраховувалася з кожним автором чи виконавцем.

Отже, організації колективного управління постали як такі, що на підставі закону представляють значну кількість або всіх музичних правовласників і збирають відрахування за використання їхньої музики. Причому як випливає зі світової практики, такий користувач укладає щонайменше два договори — з авторською організацією, що збирає винагороду для авторів, та з організацією з управління суміжними правами, яка збирає її відповідно для виконавців і продюсерів. Розуміючи проблему, порушену Іреною Стецурою в статті «Кому в Україні музикувати добре? Забута «мелодія» — про головне», зауважимо, що ці кошти збирають не тільки за поп-рок-шоу-музику, а й за музику академічну — переважно в межах так званих великих прав.

Хто на «касі»?

Зібрану винагороду організації колективного управління виплачують авторам, видавцям, виконавцям, продюсерам і рекординговим компаніям. Ці кошти є дуже істотними доходами музичної індустрії, які в будь-якій країні ідуть на її розвиток. Крім того, повноцінне колективне управління є свідченням гарантування державою дотримання авторського і суміжних прав, що дуже важливо в контексті міжнародних зобов’язань України, зокрема й щодо її вступу до СОТ.

В Україні, подібно до інших цивілізованих держав, теж склалася система колективного управління, яка хоч і потребує реформування, проте працює і навіть прогресує. З дванадцяти зареєстрованих українських організацій колективного управління здійснюють помітну корисну діяльність шість організацій, з них чотири — у сфері авторського права. Усі авторські організації працюють на підставі наданих їм авторами та видавцями повноважень. Тому, перш ніж почати співпрацювати з авторськими організаціями, важливо пересвідчитися, чи достатньо вони мають цих повноважень. Говорячи про права у сфері музики, слід зазначити, що на сьогодні найбільше повноважень має Українське агентство з авторських і суміжних прав. Чималий пакет прав належить також Дому авторів музики в Україні.

У сфері суміжних прав запроваджено інститут уповноважених організацій, які на підставі закону представляють всіх виконавців і продюсерів. Такими уповноваженими організаціями (а уповноважує їх держава в особі Державного департаменту інтелектуальної власності) є дві: Український музичний альянс, що працює переважно у сфері публічного мовлення — з телеканалами, радіостанціями та кабельниками, а також Українська ліга музичних прав, що збирає відрахування за публічне виконання з кав’ярень, барів, ресторанів, супермаркетів, готелів тощо.

Суми коштів, що їх сплачують за використання музики, зазвичай встановлені законодавством і обчислені як певний відсоток від доходу (не прибутку!) користувача. Значення колективного управління для творців і комерсантів від музики переоцінити важко. Недарма на останньому зібранні організацій колективного управління суміжними правами в Римі у жовтні цього року голова IFPI (Міжнародної федерації фонографічної індустрії) зауважив, що сьогодні поряд із так званою цифровою дистрибуцією, саме колективне управління є рушійною силою музичної індустрії.

Хто «за», хто «проти»?

Втім говорити, що з українським колективним управлінням усе гаразд, — явно погрішити проти істини. Наприклад, за 2006 рік усі відповідні вітчизняні організації зібрали всього лише двадцять два з половиною мільйони гривень, що, безперечно, є краплею в морі музичних коштів. Звісно, велика частина користувачів усіляко намагається ухилитися від сплати винагороди за музику — часто через елементарне нерозуміння, що музика є таким самим товаром (причому ні в якому разі не заперечуємо її культурного та соціального значення), як, скажімо, вода або електроенергія. Таким користувачам навіть на думку не спаде, що можна не оплатити рахунок за світло, не сплатити за надані рекламні послуги, поцупити в магазині якусь річ. І водночас забувають (а можливо, й не знають), що навіть у Радянському Союзі за виконання музики платив КОЖНИЙ ресторан!

Втім, це питання світогляду, який формується роками. Проте й крім цього із колективним управлінням є чимало проблем, що зазвичай пов’язані з недоліками чинного законодавства та браком політичної волі щодо його виконання. Закон повинен чітко встановити — тільки організація, що отримала довіру найбільшої кількості правовласників, має право збирати винагороду за виконувану музику. До того ж — виключно правовласників, чия музика (sic!) реально використовується в Україні, транслюється теле- і радіоканалами. Будь-яка двозначність у цьому питанні ламає систему, породжує недобросовісні організації, які тільки збирають гроші, а сплачувати винагороду правовласникам відмовляються. Звісно, порушники мають нести відповідальність. Але це вже в компетенції судової системи, нагальну проблему реформування якої, болісно вирішують у країні вже не один рік.

З іншого боку, бюджетні телерадіоорганізації, такі як Національна телекомпанія України та Національна радіокомпанія України, не сплачують винагород ні «авторським», ні «суміжним» організаціям колективного управління, мотивуючи це відсутністю в бюджеті статей відповідних витрат. Під час формування чергового дер­жавного та місцевих бюджетів про них завжди «ненароком» забувають.

Правоохоронні органи вже чудово розуміють, що таке «піратські» диски. Але чомусь (усупереч положенням законодавства) не вважають вартим своєї уваги використання музики без відповідного дозволу.

На вирішення цих проблем, якщо не братися за них серйозно, можуть піти роки, протягом яких не матимемо заможних творця і виконавця, впливової та розвиненої музичної індустрії. Проте можливий і інший сценарій, якщо вітчизняні політики й високопосадовці відповідним чином зацікавляться проблемами колективного управління, побачать у ньому перспективу розвитку вітчизняної культури (перші паростки інтересу вже з’являються з боку Міністерства культури і Державного департаменту інтелектуальної власності). Адже для розвитку справи колективного управління не потрібно бюджетних дотацій або запровадження нових податків і зборів. Потрібна лише політична воля та законодавча підтримка. Решту українська музична індустрія здатна забезпечити й самотужки.