Гармонізація простору

Фестивальні нотатки - формат вітіюватий. Наче "взагалі" і про щось, зокрема. Перший фестиваль сценічних мистецтв Time of Theatre ("Час Театру"), який прогримів в Івано-Франківську, саме й передбачає ці два крила - загальне й окреме.

Настав "Час"

Фестивальна карта країни збіднюється. Формальна кількість древніх, ще радянських фестів більш-менш зберігається. Але художньої подієвості, активного впливу на сценічний процес, медійного резонування цих різнокаліберних, ледь жевріючих, допотопних "естедешних" кумівських оглядин - так-так-так...

Чи потрібен країні загальнонаціональний театральний форум? Як, скажімо, "Маска" (або щось аналогічне)? Це вже трохи набридла риторика. Може, й потрібен. Комусь. І багатьом. Але за дотримання очевидних умов. Художня адекватність. Творча (конкурсна) чесність. Відсутність корупційних схем...

Фестивальні наміри (у столиці, зокрема), як відомо, ілюструють давнішнє літературне: "Дай мільйон, дай мільйон!". Тобто тут, у центрі, театр починається не з вішалки. А з омріяного бюджету. І ним самим (бюджетом) усе часто й закінчується. У той момент, коли його розпиляють і обгризуть кістки. Одне одному.

Зовні логічна, але внутрішньо спотворена практика - спочатку гроші, потім стільці (нібито "творчість"), - помалу підводить до тривожної межі. Тут уже й пальцем ніхто не поворухне, якщо не відкусить мільйон від спонсорських або держбюджетних асигнувань!

Так, це бізнес, закони ринку. Але мистецтво театру і обставини гри в нинішньому тяжкому воєнному часі, на мій романтичний погляд, інколи мусять зміщувати акценти. І, в міру можливості, відходити від чистої формули наживи (на основі фестивального продукту) - у бік креативності й альтруїстичності творчого пориву. Так. Як це й трапляється інколи. Не без успіху, до речі.

…Тобто на прикладі описаного фестивального проекту можу запропонувати радісний ілюстративний привід - для доповідей "усе краще знизу" - і В.Кириленку, і М.Княжицькому, і навіть лідерам фракцій, котрі захоплюється культурою.

"Суп із сокири", до речі, не найкращий рецепт фестивальної окрошки. Однак, якщо десятиліттями чекати мільйонів, - взагалі нічого не дочекаєшся.

Загалом, веселі хлопці з прикарпатського театру (Івано-Франківськ) спочатку виносили ідею. Потім - заразили нею свій театр. Трохи згодом заразили й місцеву владу (ті, дякувати їм, помогли матеріально).

І далі. Запросили в місто різні-різні дружні театри. Але не за кумівським принципом. А згідно з формулою заданого концепту. І про неї (формулу) кілька слів.

Назвали новий форум креативно. Time of Theatrе. Ніби - театральний час, час театру і т.д. Й поцілили не пальцем у небо, а в десятку. Оскільки час, що його ми не вибираємо, віддзеркалюється в наших буднях різноманітними красотами-гримасами. Час війни. Час патріотизму. Час ілюзій. Час ще одного втраченого покоління...

І тут - так, це вчасно - Час Театру. Оскільки лише справжній театр може концентрувати у своїй зіниці - всі "решту" часів (і звичаїв).

За задумом місцевих концептуалістів, час театру не передбачає конфліктності всередині фестивальної афіші. Оскільки Театр - безмірний, позачасовий і безмежний "хронотоп". У ньому вічність і мить взаємодіють - як брати. У ньому традиції й авангард братаються - як родичі. Експеримент і класика не гарчать одне на одного, а намагаються - дослухатися.

Тобто час театру - не тільки "у піку" теперішньому часу розбрату, а й в унісон нинішньому часу очищення, катарсису...

…У рамках фесту з цікавою доповіддю виступила талановита, чесна критик Ганна Костянтинівна Липківська. Вона точно сформулювала все "те", що на поверхні, однак навела різкість в об'єктиві. І сьогоднішній театральній ситуації в країні поставила тривожний діагноз - тромбоз. Закупорка вен. Відсутність комунікацій, циркуляції свіжої крові. Моя хата скраю, упакована прасками й плазмами (а у дворі - лютий пес), - це ж також збірний образ рідного театру.

За підрахунками пані Липківської, в Україні лише 8 театрів перебувають у прямому підпорядкуванні ідеології й фінопіки Міністерства культури. З умовних 120. Тобто решта - 110 чи 115 (хто як вважає) - просто-на-просто віддані на відкуп власним комплексам, свавіллю місцевих властей або взагалі безпритульні... Це не означає, що їх треба "контролювати", але бодай усвідомлювати, що вони є, - годиться...

Як вибудувати між ними (театрами) комунікації, як освіжити творчу кров, щоб уникнути тромбозу?

Спроби якісних фестивальних зборів - із чесними діалогами, відвертими обговореннями (а не пияцтвом і фуршетами), спробами копродукції, обміну досвідом та кадрами, - що ще залишається... як не це?

Великий і прекрасний Рімас Володимирович Тумінас одного разу зазначив, що головна місія театральної справи - гармонізація простору. Хоч би в якому просторі ти жив. Хоч на дні, хоч у підводному царстві. А якщо в провінції - то гармонізація бодай у тому, що налаштовуємося на театральне свято, оновлюємо гардероб, включаємося в розумний сценічний діалог. До честі івано-франківської аудиторії, зазначу, що вона - справді театральна. Здатна налаштовуватися і на радикальний експеримент, і на хрестоматійну класику. Виховали, отже.

Матриця. Перезавантаження

У просторі Time of Theatre організаторами визначений спеціальний тематичний ухил. Український Контекст. Слід розуміти так: в афішу збирали спектаклі не з миру по нитці й не з бору по сосонці, а виходили з надзавдання... Вишикувати у фестивальну лінійку знакові тексти-матриці українського театру. Та дати можливість критикам-глядачам поміркувати на теми вічності і, знову-таки, сюхвилинності - на основі сценічних адаптацій тих чи інших творів.

І ще: дати можливість укотре переконатися - жодні часові вирви не здатні деформувати справжні матриці української культури. Такими, зокрема, і є тексти Т.Шевченка, І.Котляревського, Лесі Українки, М.Куліша, Г.Квітки-Основ'яненка.

Усе це - фестивальний пасьянс.

Хрестоматійну, скажімо так, лінію в афіші представляли лицедії Чернівецького театру ім.О.Кобилянської. Не сильно мудруючи вони визначили жанр свого "Сватання на Гончарівці" Г.Квітки-Основ'яненка як лубок. Вічна комедія про Стецька, касова годувальниця багатьох поколінь і колективів - при тому може бути не тільки лубочною, а й модерно-гнучкою, пластичною. Іронічно-симфонічною. Як це колись вийшло в режисера Віктора Шулакова, що поставив у 80-тих "Сватання" в Києві, в Молодому театрі. І цей спектакль досі - свіжий і живий, затребуваний молодим глядачем.

Серед очікуваних мною матриць в афіші чомусь не виявилося "За двома зайцями" М.Старицького та "Кайдашевої сім'ї" І.Нечуя-Левицького. Прекрасні твори, що їх усі театри країни (поголовно) амортизують із нелюдською активністю, саме на сцені часто і втрачають - від надактивної переамортизації. Не маючи цікавих сценічних вирішень та відповідних акторських індивідуальностей, ці ж таки матриці інколи норовлять посунути на територію провінційної комедійної "вампуки"... Прикро.

Про матрицю під назвою "Енеїда", яка відкривала фестиваль, доводилося писати й раніше. Зазначу лишень, що спектакль, чия технологія передбачає експромт, імпровізацію, щоразу нову вигадку, - не костеніє, а розвивається, якісно видозмінюється (судячи з відгуків суворих колег).

Цей івано-франківський спектакль, повторюся, - спроба перечитати безсмертну матрицю І.Котляревського по вертикалі. Відштовхнувшись від землі і знявшись у небеса фантазії. Позбавлений будь-яких очікуваних бутафорських надмірностей-ефектів і досить мінімалістський у плані сценографічного арсеналу, цей спектакль, однак, - об'ємний і багатоплановий. Наче існує в режимі 3D. І перекидає місток часу - від старовинного троянського берега (сюжет І.Котляревського) до берега нашої сучасності... А вже на цьому березі не тільки звучить гомеричний сміх, а й виявляються давні сліди крові, що запеклася...

Поема Котляревського завдяки сценічній транскрипції івано-франківців (реж. Р.Держипільський) являє сучасне конфліктне звучання. І, перефразовуючи Є.Вахтангова, театр у даному разі існує не тільки задля свята добрих почуттів, а й задля пробудження почуттів дрімаючих, прихованих...

Львів. Місто контрастів

Місто-побратим Франківська - Львів. Звідти висадився солідний десант. Спектаклі, які ввійшли в афішу Time of Theatre, на мій погляд, пояснюють і деякі особливості стану театральних справ у місті Лева.

Заньківчани показали дві постановки. Не традиційні багатофігурні костюмні полотна, а спектаклі з камерним ухилом. "Божевільна" (про нещасну дружину Івана Франка Ольгу Хоружинську) - моно-історія, розіграна Олександрою Лютою. Переважно на високих регістрах, на форте, на білому звуці. Акторка обдарована, захоплена. Але режисерські лещата (Алла Бабенко), які передбачають відкриту екстрему, не залишають поля для маневру - для сценічного парадоксу, скажемо так. Коли, граючи екзальтовану і божевільну, акторка мала б проявити і розум її, і тихий сум безумної. Власне, за Станіславським: граючи лихого, шукай, де він добрий.

Театр ім. Заньковецької показав також "Катерину". Вокально-пластичну драму за мотивами поеми Т.Шевченка. Режисер Богдан Ревкевич продемонстрував очевидні здібності режисера-композитора, вибудовуючи спектакль у стилі вокально-хореографічних - поетичних - переливів. Жіночий спектакль (задіяні лише акторки) відходить від концертної форми й рухається у бік елегійної ритуальності. Можна було окремо й суворо говорити про бачення художника (Наталя Тарасенко), але це інша тема.

Як, утім, інша тема - і стан самого цього театру. Суджу тільки з побаченого (у Львові, зокрема). Скажімо, в репертуарі заньківчан є полотна на кшталт "Ярославна - королева Франції", які важко вписати у якийсь чіткий сучасний сценічний формат. Крім шкільних постановок, хіба що. У цьому репертуарі панує не тільки класика, а й псевдосучасна, інколи відверто халтурна драматургія. При цьому я не втомлююся кланятися великим майстрам колективу. Котрі якось так і існують - у системі контрастів - криз та поодиноких успіхів. У системі тромбозу.

Важко передбачити сценічне майбутнє, наприклад, того ж таки Ревкевича. Мені здається, керівництво театру мусило б його більше задіювати. Він проявляє бодай творчий неспокій. А в його спектаклі є думка, послання (хоча огріхи, певна річ, є).

Контраст контрастів - зі львівською пропискою - продукція муніципального театру ім. Лесі Українки. Що його недавно очолив Олексій Коломійцев, прийшовши в напівзруйновану стару будівлю.

Якщо в новий будинок впускають кішку, щоб там витав комфорт, то в старий будинок вирішили запустити змія-спокусника - у вигляді Коломійцева. Оскільки, мабуть, інші "види" в цій будівлі не приживаються. Для консервативного театрального Львова (так мені бачиться здалеку) цей режисер на кшталт "Салмана Рушді" - іновірця, опозиціонера, провокатора. У його сценічних провокаціях, тим часом, є й неймовірний молодіжний запал (трупа оновилася максимально). Показана на фестивалі Divka, що використовує матриці І.Котляревського та І.Озаркевича, - можливо, не найдосконаліший "мюзикл" у цьому місті і в цьому світі. Але напханий під зав'язку тисячний зал франківського театру чомусь стогнав від задоволення...

Сам цей мюзикл, як провокація, досить несміливий. Намагається догодити і київським радикалам, і львівським традиціоналам одночасно. Низка епізодів, як у діафільмі, позбавлена сценічної в'язі, клейкості мотивувань. Але це гаразд, це ж "постдраматичний театр" і сам режисер - як український пацієнт німецького ескулапа Ханса-Тіса Лемана. У його спектаклі - нахабство, емоційність, розхристаність, фантазійність. Є кілька чудових молодих акторів, яким мер Садовий просто зобов'язаний підвищити зарплатню. Соромно, що ці люди злидарюють, отримуючи по 1000 гривень.

Ще один контраст - "Лісова пісня" театру ім. Леся Курбаса. Спектакль, уже оповитий терпким серпанком легенди, визнаний одним із головних сценічних одкровень нового століття. Кілька років тому Андрій Приходько розкрив Лесю Українку не тільки крізь обряд і чарівність фольклорних мотивів, а й крізь злий публіцистичний накип. Коли свого часу вперше побачив цю "Пісню", вона сприймалася як застереження. Тепер це чи не вирок. Спектакль тим часом дихає, росте, не маліє, як шагренева шкіра, а випромінює нові смисли й рими.

Подорослішавши, мудрішою і трагічнішою стала Мавка (її чудово грає Оксана Козакевич). Раніше це була лісова дика дівчинка, волею фатуму закинута у вир лихого людського пекла. Тепер це дівчина з власним "я", ведена у світ людей своїм коханням, зав'язаним на відчаї. А вже відчай і породжує божевілля...

Зона. Тяжіння

Хедлайнер Time of Theatre - "Сталкери". Спектакль Київського Молодого театру (копродукція з "Золотими ворітьми") вийшов за рамки просто успішного спектаклю. І перетворився на суспільну подію. Мільярдери, депутати, головні телезірки країни - усі вважають за свій обов'язок прийти в Молодий і поплакати над долею 86-річної чорнобильської баби Прісі. Її (без гриму) грає Ірма Вітовська. З цього приводу я вже жартую: мовляв, після Сергія Тарути та інших високопоставлених глядачів залишилося дочекатися в Києві на цьому спектаклі тільки Ангелу Меркель, Мішель Обаму та Єлизавету Англійську... Ось тоді - "життя вдалося".

Сучасну п'єсу Павла Ар'є режисер Стас Жирков перечитав як трагікомедію. Хоча все-таки трагічне тяжіє в тексті. Але недарма ще Ерік Бентлі казав: "Гнів у драматургії потребує дисциплінуючого впливу гумору й дотепності..."

І ось праведний гнів драматурга, спрямований проти приниження маленької людини, проти "зони" відчуження, якою частково стало й наше життя, ніби остуджується режисерською дотепністю та каскадами акторської винахідливої характерності-комедійності.

Удома, на малій сцені Молодого, артисти грають про маленький космос, який для кожного - батьківщина. Хай і забруднена радіонуклідами, але своя, єдина. На новому майданчику (а це величезна сцена івано-франківського театру) маленький космос вимушено розверзається - і переходить у стан космічної нескінченності. У вигляді безберегого задника сцени. Вітовська, як завжди хвацько, підкорює собі й цей космос...

Укотре спостерігаю її в ролі старої баби - і ось уловлюю: щоразу по-різному - внутрішньо - вона ставиться до героїні своєї. У Франківську, на прохання трудящих, акторка нон-стоп відіграла два спектаклі поспіль. Ледве на ногах трималася, але вистояла. І струмувала в її бабі не тільки вчорашня хвацькість-задерикуватість, а ще й тихе дзюрчання струмка - скорбна житейська гіркота. Ось, наприклад, дочці каже докірливо: "Ти - порожня..." Цього разу акторка промовляє свій текст зовсім без докору. Або, швидше, з докором собі самій, матері: недогледіла ж бо...

Одне слово, в нинішній бабі Прісі (а це вже образ-міф сучасного театру) стало більше інтровертності, більше внутрішнього мерехтіння та здушеного крику.

Сама артистка, за моїми відчуттями, для рідного міста стала кимось на кшталт "станіславської Сари Бернар" (Станіслав - питома назва Івано-Франківська). Її постійно супроводжували якісь шанувальники, місцеві ЗМІ. А вона розумно й хитро насолоджувалася своєю популярністю. Знаючи собі ціну... І, природно, у цьому - теж театр. Тобто time of theatre.