ГАННА ПРИНЦ: «CУМНО, ЩО УКРАЇНА ПРОПУСТИЛА СТОРІЧЧЯ ГМИРІ...»

Поділитися
5 серпня Україна відзначила сто років від дня народження видатного українського співака Бориса Романовича Гмирі...

5 серпня Україна відзначила сто років від дня народження видатного українського співака Бориса Романовича Гмирі. Щоправда, відзначила якось непомітно, нашвидкуруч, немов ця дата її заскочила зненацька. Навіть не спромоглися надати статус музею помешканню, де жив видатний бас і де ось уже десять років зберігається автентична обстановка. Зберігається зусиллями Фонду Гмирі та його президента Ганни Принц — племінниці Віри Августівни, другої дружини співака.

— Як з’явилася потреба у створенні Фонду Гмирі?

— О, це була цікава ідея. Знаєте, я завжди прислухалася, коли говорили про Фонд Нобеля. Що в основі того фонду лежало? Кошти, зароблені Нобелем від того, що він винайшов вибухівку. Але не кажуть «Фонд імені Нобеля», а Фонд Нобеля. Я от сиділа і часто думала, що Борис Романович залишив по собі неймовірно велику спадщину — у нього вдома тільки творів у записах зберігається 1200, дуже велика епістолярна спадщина, і статті, і щоденники, і навіть нотні зошити з його правками й зауваженнями — дві з половиною тисячі примірників. Я розуміла, що Борис Романович не заробив грошей, він був бідний — як Моцарт, як Шевченко. Він працював, але не був заробітчанином. Ми порахували, що за реалізацію його платівок Радянський Союз лише всередині Союзу заробив десь півтора мільярда карбованців. Двісті платівок із різними записами тиражами від ста до шестисот тисяч. В одному з листів Бориса Романовича я знайшла таку фразу, де він пише, що не розуміє, як це «немає платівок», коли вони витримали сто двадцять перевидань. Я беру двісті платівок, беру найменший — стотисячний — тираж, беру не сто двадцять, а тільки п’ятдесят перевидань, і найнижчу ціну — і вийшло півтора мільярда карбованців. А скільки за кордон вивозили! І коли постало питання, що спадщина велика, а грошей у нас нема, я зрозуміла, що треба буде шукати вихід, десь знаходити кошти. Отак і виникла ця ідея — зробити Фонд Гмирі. Не «імені Гмирі», а Гмирі, на базі його спадщини — вокальної, епістолярної тощо.

— Які напрацювання має фонд за ці десять років?

— Є книжка «Гмиря і Шостакович» — близько п’ятнадцяти друкованих аркушів, автори Ганна Принц і Марина Копиця. Вона повністю готова і навіть змакетована, рік тому вже була готова. Там є унікальні матеріали — рукописи нот Шостаковича, де зроблено Гмирею правки, щоденникові записи Бориса Романовича, листи Шостаковича... Ніде взяти шістдесят п’ять тисяч на видрукування. Ми видали шість компакт-дисків у співпраці з благодійним фондом «Україна інкоґніта». Зараз готові ще вісім і два в роботі — фактично, десять різних дисків. Це російські народні пісні, старовинні російські романси, Едвард Гріг, західна класика тощо, а далі — Бах, Бетховен, Рубінштейн — може бути видано сорок дисків. На це теж немає коштів. Готова брошура «Шевченкіана Гмирі». Ви знаєте, що Борис Романович до цього часу єдиний співак, який наспівав цілу концертну програму з творів Шевченка? Він так і назвав її — «Великому Кобзареві». Торік ми випустили диск «Борис Гмиря Великому Кобзареві», але ця тема потребувала дослідження, за яке взялася музикознавець Яна Іваницька. Теж не видана. Готовий фотоальбом «Борис Гмиря: життя і творчість», просто розкішний, але на це треба мінімум двісті тисяч. Ми навіть хотіли зібрати всі його лекції — він не викладав, але читав лекції — у Київській консерваторії, на гастролях — у Китаї, в Болгарії, а Віра Августівна, його дружина, записувала всі ці лекції. От зібрати його лекції, його статті — і видати «Поради Гмирі молодим вокалістам»! Це ж була б унікальна книжка! Ще ми задумали зробити фільм, про нього збереглася година кіноматеріалу, а то й більше. Ми у співавторстві з Юлією Солод написали сценарій художньо-документальної музичної вистави «Серце моє з тобою» — за листуванням Віри Августівни з Борисом Романовичем. Це зовсім унікальна сторінка у житті Гмирі...

— Як рухається справа зі створенням меморіального музею-квартири?

— Це наша найболючіша проблема. Ця квартира збережена в тому самому вигляді, у якому була за його життя, — ми нічого тут не змінювали. І люди сюди все одно приходять, ті ж таки студенти — приходять, цікавляться, слухають, просять якісь матеріали. Тож треба нарешті це узаконити! Але тоді, звичайно, ми звідси маємо виселитися. Ми завжди просили, щоб нам дали квартиру або при вході, або за стінкою, але все безрезультатно. Це дуже прикро. Пасаж неоціненний з культурного погляду. Ось під нами жив Гришко Михайло Степанович, і його вже немає — а діти змушені були продати квартиру. Отже, вже зникло одне культурне середовище.

— Як так сталося, що сторіччя від дня народження Бориса Романовича так непомітно минуло?

— Знаєте, це дуже просто і дуже сумно. Ще у травні минулого року було зроблено подання — зауважте, не Міністерством культури, а кількома депутатами — в Кабінет міністрів щодо створення оргкомітету з відзначення сторіччя. Я подала списки оргкомітету в Міністерство культури, вони їх трохи підкоригували. Оргкомітет очолив сам міністр культури Юрій Богуцький. Після того ми повинні були зібратися, розробити заходи, затвердити їх, зробити кошторис і подати в Кабінет міністрів для прийняття постанови. У таких випадках обов’язково потрібна постанова Кабінету міністрів із відповідним розподілом коштів — такі постанови видано для вшанування Солов’яненка, Козловського та інших. Постанови немає й досі, маємо лише якийсь незрозумілий папірець із переліком заходів. Фактично, усі основні заходи провалено. Пам’ятник Борису Романовичу біля Національної філармонії не споруджено — мер Омельченко цілком резонно посилається на відсутність постанови. Яка ситуація із виданням творчої спадщини Бориса Романовича — я вже вам казала. Те ж саме з музеєм. Та що там, і досі не можуть присвоїти ім’я Бориса Романовича школі мистецтв №3 у Києві, а хіба на це якісь великі кошти потрібні? Щоправда, виготовлено ювілейну монету, конверт і марку, але цим фонд опікувався, а не Міністерство культури. Ескіз монети я підписувала до роботи із заступником голови Нацбанку. Радіо- й телепередачі фонд теж організовував власними зусиллями. Ще третього липня на запит Володимира Яворівського Дмитро Табачник відповів: «План ювілейних заходів уже розроблений, затверджений головою Оргкомітету міністром культури та мистецтв Ю.Богуцьким та успішно реалізується». Куди вже успішніше! Між іншим, після цієї відповіді Богуцький пообіцяв, що мінімум за два тижні буде постанова. Я не розумію, чому таке ставлення до Бориса Романовича. Ми випускаємо диски, платимо податки, ідуть радіо-, телепередачі, це ж теж якісь гроші. Ви порахуйте: випустимо п’ятдесят дисків. Випустимо їх тільки десятитисячним тиражем — це буде п’ятсот тисяч. Тепер п’ятсот тисяч по двадцять гривень — десять мільйонів ми б заробили тільки на дисках. А на всі заходи треба «аж» чотири мільйони дев’ятсот шістдесят тисяч. І ті кошти також повернулися б!

— А як мотивують таке небажання йти на співпрацю?

— Ніяк. Наприклад, щодо книжки — нас відсилають у Держкомвидав. Але зараз уже пізно, бо частину грошей виділив фонд «Відродження», перед яким я теж маю прозвітувати, а Держкомвидав забирає весь тираж. Я просила допомогти знайти якогось спонсора, шістдесят п’ять тисяч — хіба це така велика сума? І це міністр культури обіцяв зробити. З дисками те ж саме; єдине, що, аби бути чесним, частину грошей — вісімнадцять тисяч — нам дало Управління культури, але це особиста енергійність й ініціативність Валентини Тарасівни Ліновицької — вона посприяла, аби ми ці кошти отримали, отож у випуск двох дисків вкладемося. От були Дні культури України в Росії. То чому б не закупити диски Гмирі й не представити там?

— Три роки тому закрили садибу Бориса Романовича на його батьківщині — в Лебедині, цей конфлікт і досі не розв’язаний?

— Там не садибу закрили. Борис Романович народився в Лебедині, але хати у них як такої не було, вони щоразу винаймали помешкання. На одному місці там зараз психіатрична лікарня, на іншому — дорога пройшла. Але один лебединець сказав, що не обов’язково відновлювати садибу Бориса Романовича, бо вона буде на околиці міста. Посеред Лебедина є дуже гарний сквер — треба там побудувати двоповерховий будинок. Дуже хороше рішення. Отож, у сімдесятому році Віра Августівна у будинку культури, де Борис Романович виступав, коли приїздив додому на гастролі, у двох кімнатах власним коштом зробила музей, потім розширила до трьох. Вона дала рояль, на якому грали Шостакович, Свірідов, його особисті речі. Чудовий був музей. Ми поповнювали його постійно, та ось у двотисячному році, коли мали відкрити Мар’янівку (музей-садибу І.Козловського. — А. К.), чомусь закрили музей Бориса Романовича. Зараз ми сподівалися на допомогу держави — у нас просто немає коштів — сподівалися, що зробимо двоповерховий будиночок, на першому поверсі буде великий зал, де можна було б робити концерти, а нагорі — музей, який зробила свого часу Віра Августівна. Але бачите, як воно...

— А чому його закрили?

— Ніхто не знає, чому. Але лебединці казали, що коли в них почались проблеми і вони звернулись до депутата від свого району, той відповів, що треба не музей Гмирі створювати, а стерти його ім’я з лиця землі, бо він співпрацював із фашистами. Ось і стирають по сей день. Хоча Київський оперний театр також був на окупованій території, але функціонував. Тим більше що Гмиря залишився на окупованих землях не з власної волі, його просто покинули. Він мав розрив зв’язок, і його, замість того, щоб понести на вокзал (його несли, бо йти він не міг), повезли в Харківський рентген-інститут, а через два тижні німці вже зайняли Харків. Але коли німці, відступаючи, хотіли його вивезти з України, він відмовився.

Борис Романович багато їздив на гастролі, однак завжди повертався. У нього була відкрита віза у Большому театрі, в Ленінграді, він у будь-який момент міг співати будь-який спектакль на цій сцені. У Росії його боготворили, але він завжди повертався додому. Це для нього було як напитися води. А зараз комусь не хочеться згадувати про Гмирю. Хоча саме класика робить державу цивілізованою, а не естрада, та ще й примітивна естрада. А в нас от вам ситуація навколо сторіччя Бориса Гмирі — нічогісінько не зробили! Ми могли це провести по лінії ЮНЕСКО. Невже Борис Романович зробив менший внесок у світову культуру, ніж, приміром, Тютчев? Бачите, скільки йде у нас дат, і жодна по лінії ЮНЕСКО не відзначається. А в Росії щороку — одне-два імені. Бо там працюють люди, які розуміють, що вони на себе працюють. В очах світу ми виглядаємо дуже невигідно, бо ж світ дивиться, як особистостей рівня Бориса Романовича пошановують на державному рівні, а не на рівні родини, фондів тощо. Я можу тільки страшенно сумувати, що Україна так бездарно пропустила сторіччя Гмирі. Звичайно, треба розділяти народ і владу, я завжди це повторюю. Господь Бог, здається, дуже трудиться над народом — і чомусь відпочиває на урядовцях.

— Як починалася ця праця зі збереження спадщини Бориса Гмирі?

— Я прийшла у сімдесят четвертому році і тривалий час була «асистентом» Віри Августівни, але вже років п’ятнадцять веду все сама. Вона як захворіла, то дев’ять років лежала, хоча я з нею постійно консультувалася. Це було важко, я ж не музикознавець, я все-таки науковець-економіст. Хоча Віра Августівна була фізіологом, та й Борис Романович мав першу освіту інженера.

Зараз мені приємно, що почали говорити про кохання Бориса Романовича та Віри Августівни, як про кохання Чурльонісів, Грігів і Шуманів. До речі, була така цікава історія — Віра Августівна хотіла знищити їхнє листування. Коли я прийшла, то почала допитуватися про нього, — я ж бо бачила, що вона вся світилася коханням. А вона мені сказала, що знищить те все, і ніхто ніколи його не прочитає. А я їй тоді відповіла: «Знаєте, Віро Августівно, ви не маєте права цього робити, тому що і цей бік вашого з Борисом Романовичем життя може бути повчальним, особливо для молоді!» Вона була геть спантеличена — між нами була різниця у тридцять три роки: така молода особа й так їй заявляє. А тоді відповіла, що не знищуватиме, але за її життя я не маю права нічого видрукувати. У дев’яносто четвертому році, коли вона вже лежала тяжко хвора, я готувала статтю про неї для книжки «Берегиня України». Я підійшла до Віри Августівни і кажу: «Готується така книжка — «Берегиня України», ви б не хотіли, щоб ваші листи там бодай трошки опублікувати?» А вона каже: «Знаєш, хай буде». Я написала статтю , а тоді прочитала їй. Вона мене слухала, а далі заплакала й каже: «Боже, невже мені Борисонька такі листи писав... Як же це прекрасно. Хай іде у люди!» Так воно і йде.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі