ГАЛИНА ВОЛЧЕК: «РЕЖИСЕР — МАМА, ТЬОТЯ, ДЯДЯ, ПСИХІАТР, ПСИХОЛОГ, МІЛІЦІОНЕР І Т.Д.»

Знову в Києві гостював «Современник», «не рекомендований» у славні радянські часи як гастрольний взірець, але завжди любимий глядачами. Завдяки новій системі відносин, що дозволяють не чекати милостей від держави, при незмінних зусиллях продюсерських компаній «Advice» і «G.A.L.», які цінують хороший театр, під патронатом Посольства РФ в Україні, за особистої участі Надзвичайного і Повноважного Посла Віктора Черномирдіна, при спонсорській підтримці групи «Лукойл-нефтехим» (генеральний директор Олексій Смирнов), яка приділяє велику увагу культурній політиці, «Современник» уписав нашу столицю в постійний календар своїх творчих звітів. Ці гастролі, крім іншого, завершують Рік Росії в Україні.

Театр привіз на суд українських шанувальників дві нові роботи. «Анфіса» за п’єсою Леоніда Андрєєва, яку Галина Волчек не відновила, а поставила практично наново, хоча й цнотливо не назвала цей спектакль «прем’єрою», а лише написала на афіші — «знову в репертуарі». Відповідно до часу, він вийшов жорсткішим і більш багатоплановим. Трохи змістилися акценти. Тепер на сцені головна героїня не лише Анфіса (чудова, розумна і з тонкими відчуттями Марина Неєлова), а й дві інші сестри. Особливо гарна Олександра у виконанні Ольги Дроздової. Глядачі, які знають її лише за серіалами, відкривають для себе різноплановий акторський талант Дроздової. Безумовно вдала знахідка театру — виконавець головної ролі Владислав Вєтров (Федір Костомаров), який органічно вписався у високопрофесійний ансамбль «Современника».

Другий спектакль — показана лише в січні у Москві робота молодого режисера Ніни Чусової «Мамататосинсобака» за п’єсою сербського драматурга Біляни Срблянович. Ця відверто фарсова гра дітей у поганих батьків залишилася б у пам’яті глядачів блискучим театральним бурлеском, чудово виконаним режисером та акторками (Ольгою Дроздовою, Галиною Петровою, Чулпан Хаматовою і Поліною Рашкіною), якби не було світлого фіналу, від якого заходиться серце і настає справжнє душевне очищення.

Про те, як живе сьогодні «Современник», ми розмовляли з Галиною Борисівною Волчек.

— Галино Борисівно, що відбувається зараз в «Современнике» з режисурою? Ви належите до театральних керівників, які не бояться конкуренції і дають можливість режисерам різних, навіть дуже різних напрямів, зокрема й тим, котрі не завжди сповідують ідеологію «Современника», спробувати себе в його стінах. За яким принципом запрошуєте у свій театр і що шукаєте?

— Ідеологія — творче кредо, з яким ми народжені. Це людина і все, пов’язане з нею, — психологічний театр, як я це розумію, а не в трактуванні моїх опонентів, котрі мають на увазі образливу формулу театру соцреалізму 50-х років. Вважаю, у нас, радше, поетичний реалізм. Навіть мій дебютний спектакль «Двоє на гойдалці», а він був поставлений 1961 року, ніколи не скидався на стереотип соцреалістичного спектаклю. Під ідеологією ми розуміємо людські взаємини, у будь-якій формі, коли превалює все одно Людина. Театр, узявши на себе тягар назви «Современник», повинен не просто відповідати, а служити вірою і правдою. Поєднання цих начал і диктує мій пошук молодої режисури. Появу кожного, з ким ми співпрацювали і співпрацюємо в «Современнике», можу пояснити. Це не означає, що всі вистави мені однаково подобаються, що я їх беру близько до серця. Поки що ризик виправданий. Є люди, котрі приживаються в нашому театрі, а дехто залишається епізодом. Ніна Чусова, приміром, розпочинає репетиції «Грози», хрестоматійної п’єси О.Островського. У цьому теж є певний ризик, але я вірю в її свіже сприйняття класики.

— Колись передбачалося, що Островського у вас ставитиме Тумінас?

— Так, я дуже давно підбираюся до Островського руками тих режисерів, які відкриють його своїми нестереотипними відмичками. Тумінас шукає рідкісні форми, але людина залишається для нього головною. Тому я вмовляла його поставити «Ліс». Він довго до нього підбирався. Не казав «ні», не казав «так». Але коли «приміряв» реальну ситуацію, сказав, що не готовий. Я з повагою сприйняла його «ні». З повагою ж ставлюся до досвіду молодих режисерів. Мені цікаві пропозиції молодих, оскільки в пропозиції режисера теж є частина його задуму. І коли Ніна мені сказала, що хотіла б поставити Островського, я підстрибнула на стільці. У неї досить хороша театральна освіта, дуже цікава акторсько-режисерська природа. А головне — її вік, який дозволяє не обрости стереотипами і штампами, що мимоволі впливають на нас.

— Минає час, трансформуються людські стосунки, особливо в такому замкненому просторі, як театр. Багато що змінилося, однак ви намагаєтеся зберегти ядро «Современника». А якими артисти повертаються до вас у театр із «чужих рук», після зйомок, особливо в серіалах, після ангажементів?

— Якби таке вільне бродіння відбувалося на порозі нашої юності, коли Олег Єфремов цілком справедливо не допускав «чужої крові», дуже обережно ставився до прибульців, — не було б устояної школи, естетики, коду порозуміння, своєї мови. Коли я запросила Віктюка — це було небезпечно, він із «суміжної території». Сьогодні, коли школа вже існує і «Современник» має свій стиль, усе не так страшно. Все ж таки артисти нашого театру мають якесь «клубне тавро», а будь-яка метушня не на користь артистові.

— Що спонукало вас повернутися до «Анфіси», не сплеск же фемінізму?

— Чесно вам скажу, я далека від феміністичних ідей. Це не було імпульсом до другого народження вистави. Головною була кількість «плювків, слідів», які ми на планеті залишаємо. Постійні розмови про виродження — моральне, що його наше століття породило. Але змінюються лише форми виродження — згадайте хоча б Стародавній Рим...

Я інакше подивилася на цю п’єсу після нової постановки «Трьох сестер». Чехов дав мені привід повернутися до «Анфіси», взявши до уваги сьогоднішні реалії. Ця історія про трьох сестер, при абсолютно мексиканському сюжеті, жорстка, майже жорстока. Я цю п’єсу сьогодні читаю так: із молодою героїнею, котра ненавидить свою сестру, і так далі.

— Керуючи театром, ви займаєтеся всім на світі — від власних постановок до виконробських робіт. Але ви насамперед творча особистість. Що хочете зробити сьогодні? Що для вас важливо?

— Те, що дуже хотіла ставити, зірвалося. Треба перехворіти «хотінням», ненародженою дитиною. Нездійснені пологи мене травмували страшенно. Треба це зуміти пережити. Звісно, є ідея, до якої обов’язково повернуся. Але зараз просто не готова.

— Артисти, як ви самі казали, змушені зніматися в серіалах. При цьому театр живе своїм життям, своїм календарем. Як вирішуєте ці проблеми?

— Найскладніше для мене питання. Це те, що цілком здатне розвалити систему репертуарного театру. Не можна згадувати про театр між зйомками в серіалах. Втрата внутрішніх пріоритетів може все зруйнувати. Дуже переживаю, але що з цим робити, не знаю.

— Що у зв’язку з цим чекає театр взагалі і репертуарний зокрема?

— Важко сказати. Ніяк не звикну, що в актора на репетиції може бути не вимкнений мобільний телефон. Може, я стара? Якщо чесно, гадаю, нас чекає надзвичайно сильна криза театральної справи. Доки в усіх не з’явиться розуміння того, що без справжнього театру немає розвитку культури.

— Кажуть, ви хочете запросити Андрія Жолдака в «Современник»?

— Я дуже відверто з ним розмовляла. Першу його виставу — «Чайку» — бачила не повністю — лише половину. Було дуже цікаво. Але я його ніколи не запросила б на постановку Чехова. Моє розуміння Жолдака: екстрема, що є всередині нього, повинна з’єднуватися з екстремою теми. Його темперамент, шаленство — дуже близькі мені й подобаються, але не тоді, коли це самодостатньо лише як форма вираження, минаючи суть, минаючи людину. Після перегляду його «Чайки» раптом упіймала себе на думці, що ніколи не замислювалася, чи є в загробному житті театр. Склалося враження, буцімто подивилася репортаж із пекла. Але я в ньому припускаю певну можливість залишитися Жолдаком і водночас розширитися. Зараз у його виставах є гнів, але немає болю. Такі протестні натури інколи свій протест виражають на шкоду собі.

— Є дім-побут і дім-життя. Дім-побут — це те, що відбувається поза стінами театру, а дім-життя — сам театр. Як ви вважаєте, дім-життя вартий того, що ви йому віддали?

— Це не раціональний вибір — доля, яку прийняла, в якій живу і вважаю себе при цьому щасливою. Бо живу там, де народилася, у сім’ї, якої не міняла. Щаслива, що це вдалося. І ніколи не запитувала себе, чому принесла в жертву те чи інше...

— Попри дуже потужний і талановитий склад «Современника», Марина Неєлова залишається тією козирною картою, яка може все витягнути, усе зіграти. На кого ще можна робити таку високу ставку?

— Є артистки різних вікових категорій, поколінь. Лєна Яковлєва — представник свого часу і залишається абсолютно чудовою артисткою, котра може дуже багато. І зовсім молодим організмом цього театру стала Чулпан Хаматова, — вона для мене є абсолютним виразником сьогоднішнього покоління, найкращим його зразком. Вона розумниця, дуже серйозна і творча людина, не за все береться, і я її дуже люблю. У неї непросте життя, двоє дітей, треба заробляти гроші, але вона здатна не думати про це, бути легковажною, кидатися у творчу прірву, якщо це цікаво.

— Що можете сказати про сьогоднішній стан театральної школи?

— Мені б не хотілося нікого кривдити, однак із року в рік бачу усереднення, зниження рівня у тих, хто виходить зі школи. Це мало тішить.

— Чим це пояснити?

— Не знаю. Я теж спробувала, але після двох років передала курс іншому педагогу. Тут потрібно віддавати себе повністю, а не прибігати на п’ять хвилин.

— Але ж театрові потрібні молоді актори?

— Нинішнього року ми не взяли нікого. Студентів зараз розбирають як товар — значно раніше. МХАТ, природно, найкращих забирає собі. Випадково натрапимо на індивідуальність, беремо, якщо є в цьому потреба.

— Попри те, що ваш театр — один із найшанованіших, до нього є певна упередженість. Наскільки це заважає роботі, і як ви протистоїте цьому?

— Нам це навіть допомагає. Ніяка злість, ніяке інтриганство, ніяка гидота не може зруйнувати добро і здоровий глузд. Ця боротьба, звісно, втомлює. Напевно, мені не можуть вибачити моєї внутрішньої незалежності.

З перших днів наступного року в «Современнике» починаються репетиції «Бісів» Цю п’єсу Камю за однойменним твором Ф.Достоєвського ставитиме Анджей Вайда, друг Галини Борисівни Волчек із тридцятирічним стажем. Саме давня дружба й визначила його згоду ставити виставу в Москві. Уже розподілено ролі, хоча поки що все тримається в суворій таємниці. Прем’єра запланована на березень. Чекатимемо й ми цієї роботи з нетерпінням.