Форте піаніста Мирослав Скорик: «Були такі часи, коли я не написав жодної ноти»

Є митці, у зв’язку з якими не завжди потрібен інформаційний привід. Вони самі по собі — привід, окрема планета і невичерпне творче джерело. У Мирослава Скорика багато титулів, регалій — і народний артист, і лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, і член-кореспондент Академії мистецтв України, і професор, і кандидат мистецтвознавства, і завідувач кафедри композиції Львівської консерваторії, і голова львівського відділення Спілки композиторів… Але насамперед Скорик — людина творчого неспокою. Митець, одне слово якого важить набагато більше, ніж повсякденні мас-медійні арії тих, хто «греблі рве» або «в скалі сидить»…

— Пане Мирославе, логічно запитати в митця і що надихає його на творчість — особливо у наш суперечливий час?

— Насправді це дуже складне запитання. І, повірте мені, ніхто з творчих людей точно не відповість вам — що, коли і як виникає… Це якийсь підсвідомий процес. Щодо того, що надихає, можливо, говоритиму якісь тривіальні речі — але надихає саме життя. Особливо теперішнє.

— А пам’ятаєте, коли вперше підійшли до фортепіано?

— Музичні здібності виявив досить рано — приблизно у п’ять-шість років. Я вже багато разів оповідав цю історію, так що вибачте, якщо в дечому повторюватимуся. Мої батьки були музикальні люди, хоча й не професіонали. Мама грала на фортепіано, а батько в юнацькі роки навіть хотів бути композитором. Так що вони підтримали моє бажання стати музикантом. Я писав пісні, грав на фортепіано, але батьки до певного часу не дуже хотіли віддавати мене до музичної школи. І в перший клас я пішов до звичайної. Батько був добре знайомий із Соломією Крушельницькою, тож вирішив показати мене славетній співачці. Прийшовши до пані Соломії, я почав грати на фортепіано, а трохи пізніше сказав, що цей фортеп’ян — фальшивий.

— Справді фальшивий?

— Вона вдома займалася вокалом, а під вокал фортепіано настроюють трохи нижче. І Соломія Крушельницька тоді зрозуміла, що в мене — абсолютний слух і порадила батькові віддати мене до музичної школи. Отак і розпочалася моя музична кар’єра. А ще дуже радила батькам віддати мене до музичної школи Марія Колесса — мама Філарета Колесси.

— А ніколи не шкодували, що пішли саме цією, музичною стежкою?

— Ніколи. Як тоді запрягся — так і досі. Хоча доля в мене досить складна. Ще 1947 року ми з батьками опинилися в Сибіру. Там я продовжував навчання в семирічній школі. Мав дуже добрих викладачів. Гри на скрипці мене вчив педагог, який з нами поїхав до Сибіру, а на фортепіано — педагог із Москви, яка свого часу навчалася в Рахманінова. Потім, коли вже повернувся до Львова, а це було 1955 року, мені було важко вступати до консерваторії. Погодьтеся, після семирічки… Але я вступив-таки на теоретичний відділ і почав займатися композицією. Згодом навчався в аспірантурі Московської консерваторії у класі Дмитра Кабалевського. Він дуже мені подобався як викладач — передусім тим, що був дуже відповідальний: якщо вже займався зі студентом, то дві години, не менше. Попри те що дуже багато гастролював, потім усі лекції відпрацьовував. Ми з паном Кабалевським тривалий час товаришували, він мене запрошував додому — я знайомий з усією його родиною. У нас були дуже приязні стосунки. Пізніше я повернувся до Львова, потім 15 років працював у Києві. Понад десять років тому знову повернувся до Львова. Вже тривалий час викладаю у Львівській і Київській консерваторіях.

— У минулому вам справді щастило на зустрічі з яскравими людьми. А з ким сьогодні найкомфортніше співпрацювати?

— У мене багато друзів — видатних музикантів, з якими я тривалий час співпрацював і співпрацюю. Це скрипалі Олег Криса, Юрій Мазуркевич, Богодар Которович. Віолончелістка Марія Чайковська, піаністи Дмитро Башкіров, Микола Сук, Володимир Винницький, Олександр Слободяник. У мене ще є оркестр старовинної музики, з яким я працюю і виконую багато творів.

— Ви завідуєте кафедрою у Львові і, звичайно ж, маєте свій погляд на «нову музичну хвилю» — на тих, хто сьогодні навчається в консерваторіях, а вже завтра визначатиме рівень музики в суспільстві. Що ви думаєте про це поко-ління? Що ви їм намагаєтеся донести, довести?

— Насамперед те, що композиція — то така сама професія, як і всі інші, які не стосуються музики, і цей фах має свої закони, тому потрібні професійні навички, однакові для всіх композиторів, можливо, навіть усіх епох. Як піаніст не зможе віртуозно заграти серйозні твори, якщо не вчитиме гам і етюдів, так само і композитор — якщо не працює над виробленням композиторської техніки, яка існувала віддавна й існує нині, він не зможе далі розвиватися. Ось тому я й стараюся прищепити своїм студентам навички професіоналізму. А далі вже композитор іде своєю творчою дорогою. У мене понад 30 учнів, із них більшість — члени Спілки композиторів. Багато з них уже народні і заслужені, лауреати різних премій. І ми таки відрізняємося один від одного, бо, ще раз повторюю, я ніколи не нав’язую ідеології — йдеться тільки про технічне навчання.

— А є у вас улюблені учні?

— Студенти були різні — більш талановиті, менш талановиті. Завжди любив таких, які багато й серйозно працювали. Це Євген Станкович, Іван Карабиць, Володимир Зубицький, Ганна Гаврилець, Віктор Степурко. Їх багато.

— Ви людина відома в Україні. Тоді чому досі не переїхали остаточно до столиці, що тримає вас саме у Львові?

— Мені однаково, де жити — кожне з цих двох міст мені однаково близьке. Єдине, що можу сказати: проживши певний час у Києві, знову повертаюся до Львова, щоби згодом знову повернутися до Києва.

— А бувають моменти в житті, коли навіть музика може стати тягарем, коли вона вас змучує, навіть обридає?..

— Безперечно, трапляється різне. Тоді на певний час робота відкладається. До речі, у мене були такі часи, що я не написав жодної ноти…

— А є щось, що вас сьогодні найбільше дратує — у місті, у країні, у суспільстві?

— Непорядність. Недотримання слова…

— Тоді, якщо можна, — про те, що вас найбільше приваблює в людях?

— Порядність передусім.

— Враховуючи всі ваші іпостасі й величезну зайнятість, цікаво дізнатися, у чому знаходите відпочинок, релакс?

— По-різному трапляється. Наприклад, люблю збирати гриби. Вважайте, що це моя друга професія. Щоправда, моя дружина Адріана боїться, аби я не з’їв якогось поганого гриба і не помер… Але поки, як бачите, ми живі! Вважаю, що наші взаємини з дружиною — не для обговорення на широкому загалі. Я забобонний. Зрештою, боюся її перехвалити — раптом мій діамант викрадуть, а раптом він потьмяніє? Тим більше що стаж нашого подружнього життя ще не такий тривалий. Проте за кілька років вона мені створила такі умови… Уявляєте, я не маю клопоту з жодними господарськими проблемами. Можливо, вона б мусила давати мені менше волі, не звалювати весь тягар на свої плечі. Зрештою, наш син Назар теж підріс і допомагає за можливості. В ті останні роки я написав дуже багато музики. І щиро переконаний, що це — незаперечна заслуга дружини. І не має значення її професія: якщо вона до мене добре ставиться, це — найважливіше. Я, щоправда, забороняю їй співати... Інколи навіть забороняю їй слухати якусь музику. Слухаємо тоді, коли маємо на це бажання, натхнення, коли це нас цікавить.

* * *

«У творчості він ловить кожен момент, який є неповторним»

— Коли бачу на його концертах багато людей, які прийшли, щоби послухати саме Скорика, коли бачу його в ролі диригента, то іноді думаю — це ж із ним ще годину тому ми разом обідали або ходили щось купувати, — говорить дружина композитора Адріана. — Я завжди для себе розмежовую ці дві його грані — буденність і творчість. Часом думаю: Боже, невже це він? Щодо побуту, то я його абсолютно не відчуваю. Можливо, хтось думає, що коли композитор творить, то двері в його кімнату зачинені, що він на всіх цитькає — не заходьте, я не їм, не сплю... Цього в нас немає, і не треба думати, що в нашому домі постійно лунає музика. Процес творчості полягає в моментах, які є доволі незвичними. Я ніколи не забуду, як одного разу ми мали дуже довгий переліт, Мирослав, здавалося, дрімав. Аж раптом він похопився і спитав, чи я не маю якогось папірця? Накреслив нотний стан... Очевидно, це був ключовий момент якоїсь уловленої фрази тої музики, що живе в ньому постійно. Просто як фа-хівець, як професіонал він ловить кожний неповторний момент, щоб тут-таки негайно його зафіксувати. Тому чоловік, як правило, пише дуже багато. Я веду до того, що його творення для мене абсолютно необтяжливе. Тому, коли мене хтось питає, як вам живеться з чоловіком-генієм, відповідаю: я просто живу. Як жінка, яка багато пройшла в своєму житті і рифів, і злетів, і незлетів, я щаслива, що дожила до того моменту, коли можу про це сказати. Попри те що мій чоловік, напевно, заперечить мені, мотивуючи тим, що я оприлюднила доволі інтимні речі, я таки хочу про це сказати і я не боюся про це говорити, бо я настільки впевнена в його почуттях і в наших взаємних почуттях, що не вірю, що хтось може зурочити. Навпаки, я вважаю, що про це треба говорити, бо життя коротке. Для чого говорити потім — як мене любили, як я любила, треба говорити зараз — у такий складний, у такий непевний час. І ще я абсолютно переконана, що в житті немає нічого випадкового.

З ДОСЬЄ

Мирослав Скорик народився 1938 року у Львові. У 1947-му його родину було репресовано з політичних мотивів і вислано в Сибір у шахтарське місто Анджеросуджинськ.

Після смерті Сталіна родина повернулася до Львова, де у 1955—1960 роках Мирослав навчався у Львівській державній консерваторії ім. М.Лисенка. У 1960—1963 роках студіював композицію в аспірантурі Московської державної консерваторії ім. П.І.Чайковського. З 1963 року працює у Львівській, а з 1966-го — у Київській державній консерваторії ім. П.І.Чайковського (нині Національній академії музики України).

Творчий доробок Скорика — опера, балет, «Реквієм», концерти, твори для оркестру, ансамблів, музика до понад сорока фільмів (зокрема до кіношедевра «Тіні забутих предків» режисера С.Параджанова), до театральних вистав, джазові та популярні композиції. Твори композитора регулярно виконуються в Україні, в Німеччині, Франції, Австрії, Голландії, Болгарії, Чехії, Словаччині, Польщі, Великій Британії, а також у США, Канаді та Австралії. Часто виступає як диригент і піаніст із виконанням власних творів.