Форс-мажор як принцип публічної політики

Реалістичні цілі, реалістичні програми й чітко виписані процеду­-ри — таким має бути порядок денний нової влади. Буква закону — і нічого особистого. Ніякої деміургії. Думаю, не буде перебільшенням сказати, що саме цього передусім чекали від неї люди. Адже саме закони, правила і процедури не лише встановлюють бар’єр владним зловживанням і корупції, а й становлять реальний сенс таких понять, як, приміром, «рівність можливостей» чи «прозорість».
З-поміж усіх міністерств і відомств найґрунтовнішого тренінгу з публічної політики, здається, потребує Міністерство культури. Зрозу­міло, старі міністерські кадри, виховані в пострадянській традиції керування культурою з допомогою красивих слів і мізерних коштів, незручно почуваються серед усього цього нового демократичного вокабуляру. Однак новий міністр мала би розуміти, що мало заявити про 2% від бюджету на культуру, чи про 30-відсоткову квоту на вітчизняне кіно, чи про участь України в 51-й Венеціанській бієнале. Необхідно ще пояснити, наскільки реалістичні такі цілі, а також хто й як забезпечуватиме їхнє досягнення. Недостатньо проводити щотижневі брифінги для журналістів, треба ще навчитися відповідати на їхні незручні й «недоречні» запитання. Недостатньо задекларувати й механічно повторювати мантру про відкритість, прозорість і участь громадськості в прийнятті рішень, треба практикувати це щодня, на кожному кроці.
Також варто усвідомлювати: громадськість — це не міфічний добрий і не дуже розумний звір, якого можна годувати байками, а цілком реальні люді, з конкретними й різноманітними інтересами та потребами. І люди ці часто-густо не вміють і не хочуть розв’язувати суперечки в цивілізований спосіб. Хоча б тому, що ніколи в цій державі не існувало цивілізованої ситуації в культурі, а держава робила все можливе для того, щоби поглибити й загострити непорозуміння й протиріччя шляхом законодавчого нерівноправ’я, бюджетних подачок і персональних преференцій міністрів і чиновників нижчого рангу.
Отже, єдиний спосіб забезпечити і мир і демократію — створити й задіяти прозорі механізми та правила, однакові для всіх (зокрема й для тих, хто їх створив), коли чиновникам відведено не керівну й експертну, а регулятивну роль.
Усі згадані проблеми спочатку дуже чітко відбилися в ситуації у вітчизняній кінематографії, а тепер — в історії про участь України в 51-й Венеціанській бієнале. Про те, що бієнале у Венеції — один із найпрестижніших світових форумів візуального мистецтва, де кожна країна має національну презентацію, відповідальним за яку є уряд, не знає хіба лінивий. Утім, на жаль, така культурна обізнаність громадськості пов’язана не з приголомшливими успіхами вітчизняного сучасного мистецтва, а зі скандалами й непорозуміннями, які супроводжували попередні дві презентації України у Венеції.
В обох випадках каменем спотикання було те, що долю української презентації вирішували не фахівці в царині сучасного мистецтва, а чиновники на безальтернативній чи псевдоконкурсній основі, ґрунтуючись на власних уподобаннях і вмілому лобіюванні. Хотілося б сказати, що цього року все було не так і що здійснилися великі сподівання на чесний конкурс та фаховий підхід. Але…
На той момент, коли Мін­культури прийняло рішення про участь, ситуація вже була форс-мажорною. За місяць, який лишався до останнього терміну подання заявок на участь у бієнале, створити нормальні правила і забезпечити їх виконання — просто неможливо. Призначити компетентного комісара, фахове й представницьке журі, визначити (безумовно, на тендерній основі) фактичного виконавця-організатора презентації, виписати чіткі умови проведення конкурсу, оголосити конкурс і забезпечити належне розповсюдження інформації, врешті, провести цей конкурс — таким мав би бути процедурний мінімум. Ті кілька екстра-днів, які, посилаючись на революцію, Мінкультури відвоювало у кураторів бієнале, нічого по суті не міняли. Адже визначення учасника — найважли­віша, але не найскладніша частина національної презентації. Найскладніше — це організація власне презентації.
Нинішнього року кількість експозицій на Венеціанській бієнале буде найбільшою: 115 національних презентацій та два міжнародні проекти цьогорічних кураторів бієнале Марії де Корал і Рози Мартінес. Венеціанський глядач — це найдосвідченіші й найвідоміші фахівці з сучасного мистецтва і митці з усього світу. Щоби прозвучати в такому багатоголоссі, недостатньо просто мати оригінальний — хоч і помаранчевий — тембр, треба ще вміти подати себе. А отже, необхідно принаймні мати добре виставкове приміщення хоча б десь у межах міста Венеція, а не в його передмістях. А сьогодні й це вже неможливо. Хоча, звісно, завжди можна скористатися досвідом української делегації на 49-й бієнале й гордо поставити намет. Тільки навряд це хоч хтось оцінить.
І те, що Оксана Білозір все-таки прийняла рішення про участь України в бієнале, аргументуючи це на брифінгу 22 березня тим, що «після помаранчевої революції ми просто не мали права проігнорувати таку міжнародну подію», свідчить про нерозуміння новою владою того, чим є міжнародні презентації подібного рівня. А те, що процес визначення учасників зійшов на рівень мишачої метушні з переходом на особистості, взаємні образи та звинувачення, — про її хибні уявлення щодо прозорості й ролі урядових структур у громадянському суспільстві. Профанація ідеї відкритого конкурсу, коли свого, заздалегідь визначеного, учасника так тягли за вуха, що наприкінці цього фарсу навіть перестали прикриватися маскою демократичності, компрометує не тільки нове міністерське керівництво, а й нову владу загалом. Зокрема Президента Ющенка, чиє ґрунтівство й несприйняття сучасного мистецтва починає для багатьох сприйматися як ідеологічне виправдання подібних кроків Мінкультури.
Міністерство культури нібито визнає певні недоліки в цьогорічній підготовці до бієнале, але списує їх на форс-мажор і вважає це прийнятним поясненням. Отже, виходить, форс-мажором можна пояснити те, що підготовка до бієнале почалася як гра без правил і навіть без спроби їх створити. Журі працювало без положення про журі, конкурс оголосили без жодних умов і критеріїв відбору. Комісаром і куратором української презентації були призначені люди, стосунок яких до сучасного мистецтва визначається хіба посадою, — відповідно президент Академії мистецтв Андрій Чебикін і директор Інституту проблем актуального мистецтва Віктор Сидоренко. До того ж Сидоренко вже був куратором української презентації на попередній, 50-й, бієнале. Форс-мажором можна пояснити і те, що коли ще до початку конкурсу з журі вийшли троє фахівців із сучасного мистецтва, обґрунтувавши це фактичною закритістю конкурсу, невизначеною процедурою, відсутністю критеріїв роботи та некомпетентністю журі, організатори не звернули на це уваги. Однак коли зайшлося про втручання міністерства в роботу журі — про «незадоволення громадськості» раптом згадали.
Очевидно, форс-мажор призвів до того, що інформація про конкурс ніде не поширювалася, окрім сайту Мінкультури. Що всупереч нормальній логіці на конкурсі розглядалися проекти, представлені в рамках уже відкритої за десять днів до оголошення конкурсу виставки «Нові спрямування». А «додаткові проекти» необхідно було створити, оформити й подати протягом одного тижня.
Цілком виправдане «незадоволення роботою журі», протокол засідання якого суперечить законам математики, здорового глузду і ставить під сумнів фахову спроможність більшості його членів, не призвело до розпуску журі й скасування його рішення. Мінкультури змінює склад журі. Виводить одного експерта через конфлікт інтересів, але чомусь залишає іншого — Володимира Чепелика, голову Спілки художників. І додає десять нових членів, із яких троє, в тому числі нова голова журі, є чиновниками Мінкультури, і принаймні семеро не мають до сучасного візуального мистецтва ані найменшого стосунку. Нове-старе журі не переголосовує всі проекти, а чомусь повертається до другого з чотирьох умовних етапів голосування попереднього журі. І більшістю голосів — 12 з 21 — обирає проект Миколи Бабака (куратор О.Титаренко) «Діти твої, Україно», про який ще задовго до початку роботи журі автор «ДТ» Олег Смаль писав: «Коли ця робота Миколи Бабака, як планується, в повному обсязі дістанеться до Венеціанського бієнале 2005 року...».
У найкращих традиціях старої влади, які тепер, очевидно, ми йменуватимемо форс-мажором, заднім числом створюється положення про конкурс, яке відтепер, зокрема, закріплює посаду голови журі за заступником міністра й легалізує присутність у журі інших представників міністерства, дозволяє членам журі висловлювати «рекомендації щодо художнього вдосконалення проекту» та проголошує рішення журі незмінним і остаточним. І хоча положення ще не набрало чинності, цього разу міністерство публічно зобов’язалося діяти виключно згідно з ним. Себто — жодне громадське незадоволення вже не зможе нічого змінити.
А що громадськість? А громадськість і далі висловлює незадоволення і пише відкриті листи. Втім, очевидно форс-мажор виправдовує зневажливі відгуки представників Мінкультури на такі репліки. А членство в останньому складі журі дозволяє міністерським чиновникам — заступниці міністра Ользі Шокало-Бенч, раднику міністра Оксані Мельничук і заступниці начальника управління з питань мистецтв Олені Мітякіній — публічно оцінювати мистецьку вартість окремих проектів і неповноцінність сучасного мистецтва взагалі. Крім того, ще й досі не відомо, хто буде фактичним виконавцем міністерського замовлення на виконання цього проекту. Себто, хто освоюватиме 600 тисяч гривень, виділених державою на презентацію України у Венеції.
Звісно, скандал із цьогорічною Венеціанською бієнале, який під час останнього брифінгу пані міністр назвала «нормальним явищем», оскільки, мовляв, тут задіяні особисті гонори митців, ще не завершено. А серйозні питання щодо цілей і методів роботи нової влади взагалі тільки почали порушуватися. Адже якщо для нового керівництва Мінкультури мета, навіть дуже шляхетна, виправдовує недемократичні засоби, роль міністерства знову полягає не в регулюванні, а в редагуванні культури, й рівність можливостей — це порожній звук, то саме час відкривати велику публічну дискусію про доцільність існування такого міністерства. Або просто знову виходити на вулиці, пояснюючи це форс-мажором.