«ФОКУСИ З ВИКРИТТЯМ», або ЧИ ДОБЕРУТЬСЯ НАШІ ДО ВЕНЕЦІЇ? - Культура - dt.ua

«ФОКУСИ З ВИКРИТТЯМ», або ЧИ ДОБЕРУТЬСЯ НАШІ ДО ВЕНЕЦІЇ?

10 листопада, 2000, 00:00 Роздрукувати Випуск №44, 10 листопада-17 листопада

Венеційська Бієнале — як багато в цьому звукові поєдналося для серця культурної людини. Воно й не дивно — чи існує у світі мистецтва інше таке притягальне місце?..

Венеційська Бієнале — як багато в цьому звукові поєдналося для серця культурної людини. Воно й не дивно — чи існує у світі мистецтва інше таке притягальне місце? Бієнале — європейський арт-форум найвищого представницького рівня. Подія настільки грандіозна, що виростає до глобально-політичних масштабів. Як Олімпійські ігри чи Канський кінофестиваль. «Виставка досягнень» візуального мистецтва в Джардіні ді Кастелло, яка складається з національних павільйонів та величезної загальної експозиції, — майже ровесниця століття. Її було започатковано 1895 року, й вона пам’ятає всі доленосні відкриття «золотої доби» модернізму — від авангарду до поп-арту. Останні двоє десятиліть, коли великі потрясіння основ уже позаду, у затишку декадансу кінця XX сторіччя, Бієнале лише диктує моду (що ж, і цю марудну роботу теж треба виконувати), формулюючи актуальні у світі художні тенденції терміном на два роки. І укладаючи табель про ранги — хто є хто в сучасному мистецтві. На відкриття Бієнале всі, хто має у мистецькому світі певну вагу — художники й галеристи, куратори й критики, прагнуть потрапити до Венеції. Одні — щоб узяти вищу планку успіху, інші — щоб не пропустити цього моменту появи нових зірок на небосхилі.

Зі сказаного вище, сподіваюся, стає зрозуміло, що не розбещених ані міжнародним успіхом, ані визнанням у власній батьківщині представників українського мистецтва магічне словосполучення «Бієнале ді Венеція» зачаровує. Склавши компанію мас-медіа на прес-конференції в Міністерстві культури (01.11.00), вони чекали звісток з попередньої організаційної зустрічі у Венеції як манни небесної. Отже, невже вперше в історії, напередодні десятилітнього ювілею незалежності, Україна усвідомила важливість події (чи не останньою з усіх країн із радянським минулим) і заслужила взяти в ній участь?

Уже зроблено перші кроки до мети. Міністр культури Богдан Ступка (для більшої ясності надалі підкреслимо: відповідно до ст.2 регламенту цього заходу, рішення про національну презентацію на Венеційській Бієнале може бути прийняте тільки на урядовому рівні, чиновниками, наділеними виконавчою владою) 7 вересня послав директору Бієнале Паоло Баратта заявку на участь і отримав позитивну відповідь. Він же призначив комісаром, відповідальним за організаційний бік презентації, свого радника Євгена Карася й затвердив кандидатуру куратора, котрий займається розробкою і втіленням творчої ідеї, — директора Центру сучасного мистецтва Юрія Онуха. 20 жовтня комісар і куратор виїхали до Венеції на робочу зустріч. Про тамтешні події і мали намір проінформувати тих, хто зібрався.

Пан Онух розповів, що місце для презентації відшукали надзвичайно вдале (країни, які не мають національних павільйонів, орендують виставковий простір). Спираючись на це, слід починати розробляти монументальну — не громіздку, але значиму ідею проекту. Можна гадати — проекту одного художника. Таким самим чином зробить більшість країн-учасниць, слушно вирішивши, що соло автора підсилить виразність висловлювання. Хто стане цим обраним з обраних, дізнаємося в грудні.

Діалог з пресою був конструктивним до того моменту, коли слово взяла Ольга Мазаєва, глава «Нового творчого об’єднання» художників і... представник парламенту. Що могло б здатися дивною фантазією, оскільки представляти парламент уповноважені лише депутати. Ще більш дивно пролунали обвинувачення пані Мазаєвої на адресу пана Онуха. Виявляється, Юрій Онух не має жодних прав відповідати на запитання як куратор, тому що він громадянин Канади, а не України. На незаконно узурпованому місці має перебувати вона, Ольга Мазаєва. На підтвердження своїх прав Мазаєва дістала й зачитала листа від Леся Танюка, глави Комітету Верховної Ради з питань культури і духовності, адресованого П.Баратта та Г.Зеєману, який очолює візуальну секцію Бієнале, від 13.10.00 (за тиждень до венеційської зустрічі, коли участь у ній Є.Карася та Ю.Онуха була справою давно вирішеною в Мінкультури). Цим листом підтверджувалося, що «комітет уповноважує Мазаєву О.М. брати участь у зустрічі представників і комісарів Венеційської Бієнале в Італії», а представлений нею «проект «Інтер- вали» з автором і куратором В.Раєвським — брати участь у 49-й Венеційській Бієнале». До слова, проект «Інтервали» відомий своєю скандальною історією, про яку трохи згодом.

Пан Онух парирував випад тим, що зачитав ще одного листа від того ж таки Л.Танюка, датованого 24.10.00, який постфактум вносить у попереднє послання такі роз’яснення й уточнення: «Куратором української презентації на 49-й Бієнале у Венеції був і залишається Юрій Онух, уповно- важений на це Міністерством культури України. Пані Мазаєва була уповноважена лише бути при- сутньою на переговорах для інформування комітету без права втручатися в їхній перебіг. Проект «Інтервали» був рекомендований мною лише як додатковий...»

Стежити за цією дуеллю було б смішно, якби не було так сумно. Адже конфлікт інтересів існує не на рівні кураторів, а на рівні влади: Мінкультури й Верховної Ради. Якщо говорити по суті, то варто звернути увагу саме на проблему влади, ланки якої ігнорують одна одну. Безперечно, глава Комітету з питань культури пан Танюк формально не мав права посилати до Венеції «своїх» представників, навздогін представникам Мінкультури. Судячи з другого листа Танюка, яким він намагається себе виправдати, це, зрештою, з’ясувалося — після скандалу, що дуже підмочив репутацію України перед обличчям європейського культурного співтовариства та, вдаючись до дипломатичної мови, мав негативний міжнародний резонанс.

Події у Венеції розгорталися за тим самим ганебним сценарієм «розборок» на тему представництва України.

Ще до початку зустрічі організаторів, 17 жовтня, автор «альтернативного» проекту В.Раєвський, активно діючи на всіх фронтах, аби усунути «конкурентів», звернувся до посольства України в Італії зі своїми претензіями до Є.Карася та Ю.Онуха. Не мають, мовляв, права представляти Україну галеристи, котрі займаються комерційною діяльністю, і «посередники» від доброчинного фонду Сороса. Відразу пана Раєвського до комерції можна не коментувати, це справа смаку. Але діяльності ЦСМ ми значною мірою зобов’язані тим, що маємо з чим їхати на Бієнале. Не секрет, що за десятиліття існування актуального мистецтва на нашій території владоможці так і не встигли його зрозуміти й прийняти, а тим більше вибудувати інституції, здатні підтримувати його життєдіяльність. Офіційну підтримку одержує інше мистецтво, яке, за давньою звичкою, вірою та правдою служить новій ідеології, — анахронічні зразки всяких модернізмів та реалізмів. Продемонструвати цю офіційну лінію на Бієнале — засвідчити, що ми живемо позавчорашнім днем, не приховуючи своєї відданості давно не конвертованій художній мові.

Кураторству Юрія Онуха зовсім не заважає те, що він — «посередник» між нами й Заходом. Куратором міжнародного масштабу в епоху глобалізації бути не соромно — сьогодні найвідоміші представники цієї професії кочують по світу, реально сприяючи людському зближенню та порозумінню. Це по-перше, а по-друге, з погляду «просунутого» сучасного етикету, навряд чи зручно докоряти панові Онуху за його канадсько-польське громадянство. Для порівняння, мало кому спаде на думку звертати увагу на те, що комісар візуальної секції Бієнале Г.Зеєман — громадянин Швейцарії.

Але повернімося до венеційського інциденту. На організаційній зустрічі, куди кожна країна делегувала одного-двох представників, Україна побила рекорди зацікавленості питанням, як потім довелося розтлумачувати здивованій публіці, і з’явилася в складі представників Мінкультури, «висуванців» від парламенту і радника посольства В.Пономарьова — на випадок необхідності нейтралізувати конфлікт між опозиційними сторонами. Втручання останнього справді знадобилося, оскільки О.Мазаєва, хоча слова їй ніхто не надавав, узяла його сама, з тим, щоб привселюдно викрити пана Онуха...

Навіщо ми все це повторюємо? Звісно, не для того, щоб побідкатися з приводу іміджу України, який укотре постраждав. Його, як стверджують скептики, вже нічим не зіпсуєш. Хвилює лише те, що під удар поставлено подальшу долю українського мистецтва, коли зажевріла надія на позитивні зрушення. Не беручи участі в таких міжнародних арт-форумах, як Венеційська Бієнале, Документа, Маніфеста, наше мистецтво ніколи не зуміє співвіднести себе з міжнародним контекстом, залишиться дрімучо провінційним і несоціалізованим, не приверне зацікавлених поглядів і не приведе до визнання нашої самобутності, та й нашого існування в принципі.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво