Флагман «Театр», який не тоне - Культура - dt.ua

Флагман «Театр», який не тоне

1 квітня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №12, 1 квітня-8 квітня

Уже 12 років святкування Міжнародного дня театру в Києві збігається з церемонією вручення театральної премії «Київська Пектораль», що підбиває підсумки попереднього театрального року...

Уже 12 років святкування Міжнародного дня театру в Києві збігається з церемонією вручення театральної премії «Київська Пектораль», що підбиває підсумки попереднього театрального року. Цікаво, що на просторі колишнього Союзу «Київська Пектораль» з’явилася першою. І при організації відомих нині «Золотої маски», «Кришталевої Турандот», «Чайки» «Київська Пектораль» була прикладом.

Давно минула ейфорія новизни незнаного раніше процесу. І чи то розчарування дедалі більше оволодіває театральними діячами, чи то дається взнаки незадоволення експертизою професіоналів, чи то взагалі театральне мистецтво занепадає, але в театральних колах інтерес до цієї премії останнім часом стрімко падає. Констатувати це досить сумно. Залишається тішити себе надією, що театр, який через збільшувальне скло «розглядає» життя, не лише відбиватиме всі його процеси, як у краплі води, а постарається все-таки оптимістично відрізнятися від дійсності. Однак яке життя, такий і театр.

2004 року в київських театрах відбулися 73 прем’єри, але експерти й члени комітету премії не захотіли діяти за принципом «кожній Галі – по лялі» і окреслили вузьке коло вистав, вартих уваги. Так, лідером «Київської Пекторалі» став восьмиразовий лауреат — спектакль «Брати Карамазови» Національного театру ім.І.Франка. Дві «Пекторалі» у номінації «Спектакль камерного театру» отримав спектакль «Жінка в пісках» майстерні театрального мистецтва «Сузір’я». Кращою виставою музичного театру стала «Джоконда» Національної опери. Кращим арт-проектом — спектакль «Про мишей і людей» Театральної компанії «Бенюк—Хостікоєв».

Церемонія нагородження, що відбулася в Театрі ім.І.Франка, на жаль, пройшла за принципом «яка премія, така й нагорода». Схоже, постановочна група церемонії вже не здатна винайти щось оригінальне. Може, треба вливати нові молоді сили зі свіжими цікавими ідеями? Упорядникам цього свята, напевно, були відомі спектаклі-переможці. Де ж їхнє тонке сценічне відчуття того, що відбувається? Серйозна робота, достойний спектакль «Брати Карамазови» «відтінявся» концертними номерами сумнівного смаку. Після цих фрагментів зі спектаклів, які залишилися за рамками «Пекторалі», але були вибрані для поздоровлень, залишилося враження, що київські артисти тільки й уміють що танцювати канкан із демонстрацією предметів нижньої білизни. Знаю, це не так. І по-справжньому прикро, що на головній театральній події року все було зроблено для того, щоб викликати розчарування в київському театральному мистецтві. Зовсім неприпустимо проводити такі творчі акції, що називається, «лівою ногою» і обходитися при цьому найлегшими, підручними засобами. Творча ідея столичної театральної премії гідна належного ставлення, і її результати мають втілюватися в сценічних ідеях найвищого рівня.

Кілька років тому керівництво Національного театру російської драми ім.Лесі Українки відмовилося брати участь у роботі «Київської Пекторалі». Можливо, тому в театрі виникла альтернатива святкування в Києві Міжнародного дня театру — проведення свого театрального капусника.

Знову весна, і знову час «поїдання капусти». Не переривайте читання! Цей матеріал не про рецепти приготування страв на час посту, не про суворе дотримання канонів і правил поведінки в цей час. А зовсім навпаки — про порушення всіляких установлених правил, можливе лише на сценічних підмостках, себто в театрі.

Ще років сто тому, що таке «капусник» (не плутати з капусняком), знали лише втаємничені, люди театру, які придумали назвати свої пародійні, жартівливі, гумористичні зустрічі цим смішним словом. Тепер же складно відбитися від бажаючих долучитися до сонму втаємничених. Акторські капусники, окрім професіоналів, полюбили мільйони глядачів.

Традиції сильні своїм продовженням. Національний театр російської драми ім.Лесі Українки традиції цінувати вміє, підтримувати хоче, продовжувати прагне. Тому під час чергового театрального свята — в Міжнародний день театру — потішив київське мельпоменівське братство новим театральним капусником от кутюр... Другим за ліком, від творців першого...

«Незаслужена» молодь театру вирішила пройтися гострим слівцем по всіх насущних проблемах мистецтва й життя. Пригадуєте, як у відомому мультфільмі мудрий капітан стверджував — як ви яхту назвете, так вона й попливе?! Капустяні ентузіасти Російської драми теж вирішили зайнятися пошуком назви для корабля, який вирушає борознити світовий театральний простір. Стоячи на рейді поруч із «Крейсером Франко», матроській команді якого росдрамівці послали дружній привіт, свій корабель, розгойдуваний вітрами змін, вони вирішили назвати «Титанік». Ось тільки не треба відразу проводити паралелі, що лежать прямо на поверхні водної сценічної гладі. Це абревіатура. І розшифровка у неї цілком зрозуміла — «Титаническое искусство театральных артистов «Никогда», скорочено «Ник». Ясно? Звісно, слово «ніколи» нелогічне. А наша професія взагалі поза логікою! — переконливо парирували артисти. Так і пливемо...

«Титанік» дотепно й винахідливо «борознив хвилі» пародій і переробок на новий лад пісень, старих театральних та кіносюжетів. Згадали і класику — чеховську «Чайку», і вивчений народом на пам’ять «Службовий роман», у якому кіношні Калугіна й секретарка Вірочка («Є жінки в російських театрах!») перетворилися на актрис. І столична штучка, звісно ж, Вірочка, ділилася власним досвідом «життя в мистецтві» з наївною провінціалкою. Їхні різні підходи до творчості об’єдналися, втім, одним висновком: «У актрисы нет плохой работы, каждая работа — благодать!» Згадали також «Біле сонце пустелі», і серед красунь-дружин гарему виявилася улюблена... працівниця театральної бухгалтерії. І хоч на голови глядачів посипалася купа місцевих театральних гривень номіналом «Російська драма», всі погодилися з тим, що театр потрібно любити, навіть коли в ньому мало платять. І взагалі, хіба театр за це люблять? А за що — було сказано в «Інформації для роздумів». Вихоплений у своїй ложі променем прожектора Михайло Рєзнікович, який трохи скидається на імпозантного Штірліца, задумливо слухав закадрову інформацію й роздумував... І виходило, що люблять театр за бажання висловити на сцені своє потаємне глядачу, за можливість щовечора це «нутро» акторське, переповнене, вихлюпувати на голови вдячних глядачів. Тих, які, немов перелітні птахи, навесні зазвичай «валять» на дачі, залишаючи зяючою пусткою та бордовим оксамитом затишні крісла глядацького залу. Ну, благо, весна у нас один раз на рік. До того ж вигадка й фантазія «поїдачів капусти» примушувала глядачів геть забути про свої сади та городи. Засобами сусідньої музи, найважливішого для нас мистецтва кіно, було показано монтаж сюжетів студії «За 20 баксів своє продакшн». Бездоганний Парфьонов у «Намедни» натхненно розповідав про творчі успіхи Російської драми, комічні Луї де Фюнес і Бурвіль блукали французькими лісами в пошуках київської станції метро «Театральна».

Не залишили поза увагою жартівники й актуальну тему конкурсу «Євробачення», і суто театральну тему — нагородження премією «Київська пектораль», запропонували ввести нові свіжі номінації — «За кращий зрив спектаклю», «За кращу халтуру». Над усім цим пародійним простором, із важко приховуваним відчуттям підтексту, ностальгійним відлунням пливли рядки популярної колись пісні: «Часто простое кажется вздорным, черное — белым, белое — черным…»

На театральному небосхилі зірки акторів, які пішли від нас, не гаснуть ніколи. Зворушливою нотою пам’яті, що є традиційно святою для Театру ім.Лесі Українки і органічно вписалася в тканину капусника, стали кінокадри, які зафільмували корифеїв, улюблених акторів цього театру — Романова, Лаврова, Опалову, Халатова, Галеєва, Летичівського, Предаєвич, Филимонова, Ніколаєву. І символічним був прощальний змах розкритих до нас рук Валерія Сивача...

Театральний капусник Російської драми вийшов на диво святковим, добрим, налаштованим на головне — єднання, творчість і любов до свого мистецтва. За його рамками залишилися натяки на чвари й непорозуміння, з’ясовування стосунків і соціальні проблеми. У театрі може бути лише одна по-справжньому серйозна проблема. Проблема «зайвого квиточка». Якщо не буде вільних місць у глядацьких залах, то «Титанічне мистецтво театральних артистів» не потоне під хвилями байдужості НІКОЛИ!

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво